Собака реагує на кличку - це результат самонавчання тварин і навчання людиною. Тварина часто зв'язує відтворену людиною комбінацію звуків з тим, що його гладять, або з тим, що в обстановці, яка потребує настороженості, відбувається щось приємне. Ми навчаємо наших собак реагувати на кличку, нагороджуємо їх ласощами за те, що вони відповідають на оклик і підходять до нас. При навчанні собак потрібно дотримувати принципу: за успішно виконану вправу терміново нагороджувати. Але пам'ятайте - якщо вправа не принесла успіху, собаку не можна карати, бо сама по собі «безрезультативність», у порівнянні з успіхом, за який тварину нагородили, і є стимулом навчити собаку. Карання за невдалу спробу відіб'є у собаки бажання виконувати необхідні для навчання завдання, що зведе на ніщо успішне тренування. Разом з тим, коли собаку навчають не робити чогось, а він не слухається, слід удаватися до м'якого мотивованого покарання. Неважко виробити в нього асоціацію між діями, які він не повинен здійснювати, але все ж здійснює, хоч і з дискомфортом або неприємним відчуттям. Якщо такий зв'язок виник і укріпився, собака відвикає чинити так, як це непотрібно. Безумовна потреба до такого роду навчання полягає в тому, що покарання повинно відразу йти за непослухом. Собака відразу без труднощів пов'язує покарання з тією чи іншою ситуацією або місцем, але не завжди з власним вчинком. Це потрібно мати на увазі, караючи тварину. Покарання не повинно бути суворим, але важливо, щоб собака хоча б на мить відчув неприязнь до всього, що пов'язано з цією подією. Далі можна сказати, що в собаки відмінна пам'ять. Його спостережливість також напрочуд добра, хоча базується на інших, ніж у людини, сприйняттях, але в нього відсутня здатність до повторення. У той же час він має добре розвинену здатність під впливом зовнішніх відчуттів і власного настрою опиратися на пов'язані з ними спогади, у тому числі й такі, котрі засновані на дуже давньому досвіді. Це дозволяє йому вирішувати прості завдання і використовувати спогади в нових обставинах. З іншого боку, йому швидше за все не під силу у своїй уяві міняти місцями або якось видозмінювати предмети, щоб вирішити те або інше завдання. Тварини не в змозі також використати свої спогади як відправну точку для дій, які знаходяться за межею звичайних інстинктивних і набутих ним. У собаки повністю відсутня здатність усвідомлювати характер наслідків тієї або іншої дії, фізіологічне для нього доступної, яка не стимулюється вродженими реакціями. Зате згадка, викликана якою-небудь успішною дією, послужить йому і в іншій зовсім відмінній ситуації і може виявитися основою для дій зовсім іншого роду. Один і той самий предмет і одне і те ж середовище в житті собаки можуть мати зовсім інше значення, і це залежить від стану тварини. Напевне, різне навколишнє середовище і різні предмети собаки сприймають і запам'ятовують як окремі відчуття або як комбінацію відчуттів, які можуть викликатися найрізноманітнішими асоціаціями.
Здатність собак орієнтуватися. Для собаки, який звик пересуватися на обмеженій території вільно або навіть на повідку, знаходження дороги додому з будь-якої точки даної території не представляє ніяких утруднень. Розмір території, добре відомий даному собаці, залежить від того, на яку віддаль від дому він переважно відходить. Але можна чути підтвердження про те, ніби в собаки є майже феноменальна здатність орієнтуватися, яка дозволяє йому знаходити дім досить швидко, навіть при значному віддаленні і в місцевості, на якій він раніше не був.
Напевно, за десятки, а в деяких випадках і за сотні кілометрів від дому собака здатний виявити які-небудь характерні для «рідних» країв запахи. Однак вони не дадуть йому точної уяви про віддалення від дому або інформації про вірний напрямок. Разом з тим, отримавши нюхову інформацію, собака може, наприклад, почати діяти у відповідності до реакції пошуку, доки не знайде нарешті місце, яке йому відоме, і вже без труднощів зможе добігти до дому. Можна передбачити, що собака, самостійно покинувши дім, завжди в змозі знайти зворотну дорогу з того місця, куди він прямував добровільно.
Настрій собаки. Окрім стану, пов'язаного з відповідними інстинктами і спричиненого їх проявою, у собаки спостерігається настрій, безпосередньо не пов'язаний з інстинктами. Прикладом може послужити так звані «докори сумління». Вони дуже нагадують правдивий страх з його реакцією втечі і виразом покори. Разом з тим настрій собаки, який за аналогією з людиною цілком можна назвати ревнощами, розчаруваннями, сумом, радістю і коханням, у багатьох відношеннях явище іншого порядку. Той, хто добре знає свого собаку, швидко завважує, наскільки в нього розвинений світ почуттів ~ розуміється, у відповідному значенні. Не викликає сумніву, що в подібних настроях така ж основа, як і в людини в аналогічних ситуаціях, їх наслідки побідні до людських.
Ревнощі і заздрість - звичайні почуття собак. Це бачив кожний, хто мав одночасно декілька собак, особливо якщо справа торкалася не дуже комунікабельної породи. Але собака може виявляти подібні відчуття і до людини.
Собака нерідко відчуває смуток. Зникнення друга, будь-то людина чи інший собака, із життєвого кола тварини - викликають реакцію пошуку. У такому стані собака годинами починає вити. Виття - призивний клич, викликаний почуттям самотності. Смутний собака малорухливий, він лежить на своєму місці, майже не торкається їжі. Дані про те, як собака сприймає смерть близької людини, суперечливі, свідчать про значну індивідуальну різноманітність.
Реакція одного собаки на смерть іншого також неоднозначна. Часто причиною смерті є хвороба, під час якої хворий собака ніби випадає з життя тварин. Тоді реакція не буває буйною. Крім того, хворий собака часто викликає у здорового явно негативне відношення. Складається враження, що специфічний запах від вмираючого собаки відштовхує інших; ті обходять хворого, не обнюхують його, навіть якщо він підходить до них зовсім близько. Якщо собаки починають явно ігнорувати хворого собаку, це значить, що його дні відраховані.
Загиблі новонароджені цуценята викликають у матері деяку стурбованість. Вона може їх облизати, навіть поскиглити, але частіше вона їх відносить геть (в сторону).
Так, можна зробити висновок, що собака витрачає багато часу на спостереження за клопотами людини. Постійно знаходячись у колі дресирувальника, він швидко вчиться реагувати на слова, інтонації, вчинки, рухи свого господаря. Поступово за цими й менш помітними знаками він привчається заздалегідь відчувати, коли господар здійснить щось, на його погляд, цікаве. Асоціації можуть виникати і у зв'язку з такими тонкими деталями людської поведінки, на які ми самі не особливо звертаємо увагу і які важко можна описати. Є докази, що собака здатний реагувати на ту активність людського мозку, яку людина ще не освідомила, але яка якось відображається на її рухах і напрямку майбутніх дій.
Форми комунікативної поведінки собак
Еволюція психіки складає частину загального процесу еволюції тваринного світу і здійснюється за закономірностями цього процесу. Підвищення загального рівня життєдіяльності організмів, ускладнення їх взаємовідношень із навколишнім світом вело в ході еволюції до необхідності все більш інтенсивного контактування з усе більшою кількістю предметних компонентів середовища, до вдосконалення руху серед цих компонентів і до все більш активного поводження з ними. Тільки така прогресивна зміна поведінки могла забезпечити збільшуючи споживання необхідних для життя компонентів середовища, як і успішне зникнення шкідливих впливів та небезпеки. Однак для всього цього вимагалося певне удосконалення орієнтації в просторі та часі, що досягалося прогресом психічного відображення.
Таким чином, рух (первинно локомоція, а потім і маніпуляція) є вирішальним фактором еволюції психіки.
З іншого боку, без прогресивного розвитку психіки не могла б удосконалюватись рухальна активність тварин, не могли б вироблятися біологічно адекватні рухомі реакції, тобто не могло б бути еволюційного розвитку.
Ознаки найбільш глибоких якісних змін, яких зазнала психіка в процесі еволюції тваринного світу, Леонтьєв поклав в основу формулювання ним стадії психічного розвитку. Чітка, найбільш досконала грань проходить між елементарною і сенсорною психікою.
Елементарну сенсорну психіку Леонтьєв визначав як стадію, за якою діяльність тварин «відповідає тій чи іншій окремо витікаючій властивості (або сукупності окремих властивостей) в силу істотного зв'язку даної властивості з тими впливами, від яких залежить здійснення основних біологічних функцій тварин. Відповідно відображення дійсності, пов'язане з такою будовою діяльності, має форму відчуття до окремо впливаючих властивостей (або сукупності властивостей), форму елементарного відчуття».
Стадія перцептивної психіки, за Леонтьєвим, «характеризується здатністю відображення зовнішньої об'єктивної дійсності вже не у формі окремих елементарних відчуттів, що викликаються окремими властивостями або їх сукупністю, але у формі відображення речей». Діяльність тварини визначається на цій стадії тим, що виділяється зміст діяльності, направленої не на предмет впливу, а на ті умови, у яких цей предмет об'єктивно даний в середовищі. Ця змістовність вже не зв'язується з тим, що позбуджує діяльність в цілому, але і не відповідає спеціальним впливам, які його не викликають.
Тому слід як в межах елементарної сенсорної, так і в межах перцептивної психіки виділити суттєво різні рівні психічного розвитку: нижчий та вищий; допускати при цьому існування і проміжних рівнів. Завжди є тварини, які стоять на суміжних рівнях психічного розвитку. Пояснюється це тим, що якість вищого психічного рівня завжди зароджується на попередньому рівні.
Поведінка тварин являє собою сукупність функцій ефекторних органів тварин. У процесі еволюції функція первинно визначає форму, будову організму, його систем і органів. Лише вторинна будова ефекторів, їх рухомі можливості визначають характер поведінки тварини, обмежують сферу її зовнішньої активності.
Цей діалектичний процес звичайно ускладнюється ще можливостями багатопланового вирішення завдань (меншою мірою у вищих тварин) і компенсаторними процесами у сфері поведінки. Це означає, що якщо тварина в даних умовах не має можливості вирішити біологічно важливе завдання одним шляхом, вона, як правило, має у своєму розпорядженні ще інші, резервні можливості. Так, одні ефектори можуть замінятися іншими, різні морфологічні структури можуть служити для виконання біологічно однозначних дій. З іншого боку, одні і ті ж органи можуть виконувати різні функції, здійснюючи принцип мультифункціональності. Особливо гнучкі морфофункціональні відношення в координаційних системах, насамперед у центральній нервовій системі вищих тварин.
Отже, з одного боку, спосіб життя визначає розвиток пристосувань в ефекторній сфері, з іншої сторони, функціонування ефекторних систем, поведінка забезпечує задоволення життєвих потреб, обмін речовин у ході взаємодії організму з оточуючим середовищем. Зміни умов життя породжують необхідність зміни ефекторних функцій (або навіть появи нових функцій), зміни поведінки, а це потім призводить до відповідних морфологічних змін в ефекторній і сенсорній сферах і в центральній нервовій системі.
Але не відразу і навіть не завжди функціональні зміни ведуть за собою морфологічні. Більше того, у вищих тварин більш достатніми, а інколи навіть найбільш результативними є суто функціональні зміни без морфологічних перебудов, адаптивні зміни тільки поведінки. Тому поведінка в сполученні з мультифункціональністю ефекторних органів забезпечує тварині найбільш гнучку адаптацію до нових умов життя.
Страницы: 1, 2, 3, 4
