Ряд непрямих спостережень привів деяких дослідників до висновку про те, що заселення Америки було здійснено в час середнього палеолиту ще колективами неандертальців і, отже, азіатська й американська Арктика були освоєні людиною на кілька десятків тисяч років раніше, ніж передбачалося дотепер. Але всі теоретичні розробки подібного роду ще вимагають фактичних доказів.

Перехід до часу верхнього палеоліту ознаменувався великою віхою в історії первісного людства - освоєнням нових материків: Америки й Австралії. Заселення їх здійснювалося по мостах суши, обрису яких зараз із більшим або меншим ступенем деталізації відновлені за допомогою багатоступінчастої палеогеографічної реконструкції. Судячи з дат, отриманих на території Америки й Австралії, освоєння їхньою людиною вже до кінця епохи верхнього палеоліту стало історичним фактом. А звідси треба, що люди не тільки заходили за Полярне коло, але й освоїлися в найтяжких умовах заполярної тундри, зумівши культурно й біологічно пристосуватися до цих умов. Виявлення палеолітичних стоянок у заполярних районах підтверджує сказане.

Таким чином, до кінця палеолітичної епохи вся суша на її більш-менш придатні для життя людей ділянках була освоєна, границі ойкумени збіглися із границями суши. Зрозуміло, і в більше пізні епохи мали місце значні внутрішні міграції, заселення й культурне використання територій, що пустують раніше; підвищення технічного потенціалу суспільства дозволяло експлуатувати ті біоценози, які не можна було освоїти раніше. Але факт залишається фактом; на рубежі переходу від верхнього палеоліту до неоліту вся суша у своїх границях була заселена людьми й до виходу людини в космос історична арена життя людства не розширилося скільки-небудь істотно.

Які наслідки розселення людства по всій суші нашої планети й обживання найрізноманітніших екологічних ніш, у тому числі й екстремальних? Ці наслідки виявляються як у сфері біології людини, так і в сфері його культури. Адаптація до географічних умов різних екологічних ніш, привела до різко вираженого розширення діапазону мінливості практично всього комплексу ознак у сучасної людини в порівнянні навіть із іншими зоологічними видами-убиквистами. Але справа не тільки в розширенні діапазону мінливості, але й у локальних сполученнях морфологічних ознак, із самого початку свого формування, які мали адаптивне значення. Ці локальні комплекси виявлені в сучасному населенні й одержали найменування адаптивних типів. Кожний з них відповідає якому-небудь ландшафтному поясу - арктичній, помірному, континентальній зоні й зоні високогір'я - і виявляє суму генетично детермінованих пристосувань до ландшафтно-географічних, біотичних і кліматичних умовам цього пояса, що виражається у фізіологічних характеристиках, сприятливих у терморегулятивному відношенні сполучень розмірів і т.д. Зіставлення історичних етапів розселення людства по земній поверхні й функціонально-адаптивних комплексах ознак, що одержали найменування адаптивних типів, дозволяє підійти до визначення хронологічної стародавності цих типів і послідовності їхнього формування. Зі значною часткою визначеності можна припускати, що комплекс пристосувань до тропічного пояса є споконвічним, тому що він сформувався ще в областях первісної прабатьківщини. До епохи середнього палеоліту ставиться додавання комплексів пристосувань до помірного й континентального клімату й зони високогір'я. Нарешті, комплекс арктичних адоптацій зложився, мабуть, в епоху верхнього палеоліту.

Розселення людства по земній поверхні мало величезне значення не тільки для формування біології сучасної людини. У контексті передумов, що цікавить нас, появи цивілізації ще краще виглядають його культурні наслідки. Заселення нових районів зіштовхувало найдавніших людей з нової, незвичної для них мисливським видобутком, стимулювало пошук інших, більше зроблених способів полювання, розширювало асортименти їстівних рослин, знайомило з новими породами придатного для знарядь кам'яного матеріалу й змушувало винаходити більше прогресивні способи його обробки.

Питання про час виникнення локальних розходжень у культурі дотепер не вирішений наукою, довкола нього не затихають гострі суперечки, але вже матеріальна культура середнього палеоліту з'являється перед нами у великій розмаїтості форм і дає приклади окремих своєрідних пам'ятників, що не знаходять скільки-небудь близьких аналогій. Матеріальна культура в ході розселення людини по земній поверхні перестала розвиватися єдиним потоком. Усередині її сформувалися окремі самостійні варіанти, що займали більш-менш великі ареали, що демонстрували культурну адаптацію до тих або інших умов географічного середовища, що розвивалися з більшою або меншою швидкістю. Звідси відставання культурного розвитку в ізольованих районах, його прискорення в областях інтенсивних культурних контактів і т.д. Культурна розмаїтість людства в ході заселення ойкумени стало ще більш значним, чим його біологічну розмаїтість.

Все сказане вище опирається на результати сотень археологічних досліджень. Тому, визначенню чисельності найдавнішого людства, присвячені одиничні роботи, в основі яких лежить найвищою мірою фрагментарний матеріал, що не піддається однозначної інтерпретації. Взагалі палеодемографія в цілому робить лише перші кроки, дослідницькі підходи не підсумовані повністю й базуються часто на вихідних посилках, що значно різняться. Стан фактичних даних таке, що наявність значних лакун у них заздалегідь очевидно, але заповнені вони бути не можуть: дотепер і найбільш древні стоянки первісних колективів, і кісткові залишки найдавніших людей відкриваються в основному випадково, методика планомірного пошуку дуже далека від досконалості. Чисельність кожного з нині живучих видів людиноподібних мавп не перевищує декількох тисяч особин. Із цієї цифри й потрібно виходити при визначенні числа індивідуумів у популяціях, що виділилися із тваринного миру. Палеодемографії австралопітеків присвячене велике дослідження американського палеоантрополога А. Манна, що використовував весь кістковий матеріал, накопичений до 1973 р. Фрагментарні кістяки австралопітеків знайдені в зцементованих відкладеннях печер. Стан костей таке, що змусило ряд дослідників припустити штучне походження їхніх скупчень: це залишки індивідуумів, убитих леопардами й принесених ними в печери. Непрямим свідченням такого припущення є перевага статевонезрілих особин, на яких воліють полювати хижаки. Як тільки, що перебувають у нашім розпорядженні конгломерати, костей не являють собою природних вибірок, що ставляться до них цифри числа особин мають лише орієнтовне значення. Зразкове число індивідуумів, що відбуваються з п'яти основних місцезнаходжень у Південній Африці, коливається відповідно до різних критеріїв підрахунку від 121 до 157 особин. Якщо врахувати, що нам відомо дотепер лише незначне число місцезнаходжень із загального їхнього числа, то можна припускати, що порядок цих цифр більш-менш відповідає чисельності сучасних людиноподібних мавп. Таким чином, чисельність людства почалася, треба думати, з 10-20 тис. особин.

Американський демограф Е. Діві визначив чисельність людства нижнього палеоліту в 125 тис. чоловік. Хронологічно ця чисельність ставиться - відповідно до датувань процесу антропогенезу, що мали ходіння в ту пору, - до 1 млн років від сучасності; мова йде лише про територію Африки, що тільки й була заселена первісними людьми у відповідності з поглядами автора, що розділяв гіпотезу африканської прабатьківщини людства; щільність населення була при цьому 1 чоловік на 23-24 км2. Розрахунок виглядає завищеним, але його можна прийняти для більше пізньої стадії епохи, представленої ашельськими пам'ятниками й наступною групою копалин гоминид - пітекантропами. Про це є робота німецького палеоантрополога Ф. Вайденрайха, що опирається на підсумки вивчення людських кістяків з відомого знаходження Чжоукоудянь біля Пекіна, але вона містить дані лише про індивідуальний і груповий вік. Дивуй приводить для неандертальців цифру чисельності в 1 млн чоловік і відносить її до 300 тис. років від сучасності; щільність населення в межах Африки і Євразії була, на його думку, дорівнює 1 чоловік на 8 км2. Ці оцінки виглядають правдоподібними, хоча, строго говорячи, їх не можна не довести скільки-небудь певним чином, ні в такий же спосіб спростувати.

У зв'язку із заселенням Америки й Австралії людиною у верхньому палеоліті ойкумена значно розширилася. Э. Дивуй припускає, що щільність населення становила 1 чоловік на 2,5 км2 (25-10 тис. років від сучасності), а чисельність його поступово збільшувалася й була дорівнює відповідно приблизно 3,3 млн і 5,3 млн чоловік. Якщо екстраполювати цифри, отримані для населення Сибіру до приходу туди росіян, то ми одержимо більше скромну чисельність для історичного моменту переходу до виробляючого господарства - 2,5 млн чоловік. Ця цифра представляється граничної. Такий демографічний потенціал, видимо, був уже достатній, щоб забезпечити формування цивілізації у вузькому змісті слова: концентрацію господарської діяльності в певних, локально чітко обмежених районах, виникнення поселень міського типу, відділення ремесла від землеробства, нагромадження інформації й т.д.

На останньому моменті варто зупинитися особливо. Розселення найдавнішого людства по земній поверхні зштовхнуло його, як ми вже відзначали, із всілякими екологічними умовами й різноманітним миром мисливського видобутку. Освоєння нових ніш було неможливо без спостережень за ходом природних процесів і природних явищ, полювання - без знання звичок тварин, збирання не могло бути ефективним без запасу відомостей про корисні рослини.

Духовного життя палеолітичного людства, палеолітичному мистецтву й спробам реконструкції соціальних відносин присвячені тисячі статей і сотні книг. І лише в одиничних роботах зачіпається питання про позитивні знання в колективах людей епохи споживаючого господарства. У цей час питання цей цікаво поставлене й розглянутий у серії праць В.Є. Ларичева. Зокрема, їм наведені міркування про неможливість уявити собі розвиток навіть мисливського суспільства без якогось календаря й використання в повсякденному житті астрономічних орієнтирів. Запас знань, що нагромадило людство в ході розселення по земній поверхні протягом 4-5 млн років, зіграв не останню роль в освоєнні навичок виробляючого господарства й переході до цивілізації.

Література

1.Харрисон Дж., Уайнер Дж., Таннер Дж., Барникот Н. Біологія людини. - К., 2001

2.Барнетт А. Рід людський. - К., 2002

3.Дювиньо П., Там М. Біосфера й місце в ній людини. - К., 2003

4. Амальрик А.С., Монгайт А.Л. Що таке археологія. - К., 1997.

Страницы: 1, 2