Усі ці й багато інших ознак подібності й аналогій можна було б зарахувати до категорії жартів і курйозів. Але іноді хочеться замислитися: а може, ми маємо справу зі своєрідною формою життя? І взагалі -- що таке життя? Наші численні словники й енциклопедії визначають це поняття як самовідтворення, самопідтримку й саморозвиток великих і складних систем. Більш ранні визначення її як особливої форми руху матерії, що виникає на певному історичному етапі її розвитку, або як "способу існування білкових тіл" (Ф. Енгельс) трактуються сьогодні або як занадто загальні, або як окремі випадки. Спробуємо з усіх цих позицій проаналізувати можливість називати життям форму існування нашої планети.
Якщо опустити в трактуванні поняття "життя" необхідність зараховувати її лише до форми існування білкових тіл, то поняття про самопідтримку й саморозвиток цілком стосується Землі. Вона має певні режими (динамічні, гравітаційні, теплові, або температурні, магнітні та ін.), безупинно розвивається. Зокрема, з часом змінюється склад її атмосфери, гідросфери й земної кори, які формують її процеси, з'являється потужна водна оболонка (гідросфера). Земля росте за рахунок безперервного надходження на її поверхню космічної речовини (метеорити, тектити та ін.). А як щодо самовідтворення: чи може вона щось народити? У певному розумінні -- так. її потомством можна вважати утворені на планеті своєрідні мінерали, гірські породи, шари земної кори, гори й океани. До того ж, якщо уявити, що колись Земля буде зруйнована якимись природними процесами/то ми повинні припустити, що з цього матеріалу може утворитися нова планета або космічні тіла. Хіба це не форма життя?
У побуті поняття про життя значно ширше, ніж у науці. Наприклад, ми можемо говорити про життя книги. Причому шляхом підклеювання сторінок, які випали, або закликів бібліотекарів берегти книги -- навіть продовжувати її життя. Не менш поширеним є поняття про життя лісу. Не певної рослини, що є його складовою, а єдиної екосистеми. Для неї можна встановлювати, коли вона зародилася, спостерігати, як вона розвивається й дає матеріал для народження нового лісу, а іноді (на жаль, досить часто) бачити, як гине в результаті вирубування або пожеж. Таке ж трактування може мати поняття "життя гір" (назва відомої роботи В. О. Варсано-фьєвої). Ми можемо точно визначити, коли та як вони почали формуватися, які сили зумовлюють їхній ріст і як у процесі природного руйнування (денудації) вони перетворюються на рівнину, коли на цій ділянці планети вщухають внутрішні сили, що зумовлюють відповідні підняття.
І знову про "Землю, що скрикнула" А. Конан-Дойля. Невже йому першому спало на думку оживити планету? Можливо, що він використав порівняно свіжі для того часу наукові джерела. Ще в 1840 р. X. Кефферштейн у роботі "Історія геології" розвинув думку про Землю як про живий організм. Таких трактувань було досить багато. Зокрема, у 1717 р. єзуїтський пастор Кірхер у своїй роботі "Підземний світ", опублікованій уже після його смерті, припускає в організмі Землі два типи внутрішніх органів: гідрофіляції, що відіграють роль нирок, у яких морська вода очищається від солей і у вигляді джерел надходить на поверхню, і пірофіляції -- органів, що нагадують шлунок, у якому за високої температури переробляються й переплавляються гірські породи, а відходи, або шлаки, викидаються у вигляді вулканічних лав. Думаєте, це думки святотатця й неосвіченого священнослужителя? Аж ніяк ні. Відомий німецький астроном Йоганн Кеплер у своїй книзі "Гармонія світу" також розвиває уявлення про земну кулю як живий організм. Вулкани є його органами дихання, а мінеральні жили являють собою гній, що вилився й затвердів. Саме ці положення розвивали згодом шведський учений Е. Сведенборг (1722) і вже згадуваний Кефферштейн.
Цими випадками не обмежується смілива думка вчених, які намагалися оживити Землю. П. Міртін (1577) сформулював положення про "золоте дерево", що нібито росте в центрі планети. Його гілками були жили із золотом. Такі погляди середньовічних рудознавців і алхіміків добре підтверджувалися формою рудних жил, що спостерігалася ними. Тоді ж виникла ідея про "насіння" металів; Б. Паліссі, зокрема, вважав, що це кристали й конкреції піриту в глинах. Більш пізні уявлення.про "дерево металів" зустрічаються в Глаубера (1652), Е. Кьоніга (1703) та ін. Тож легко зрозуміти давньогрецького натураліста й філософа Аристотеля, який жив у IV ст. до н. є. й не лише порівнював Землю з живим організмом, але й говорив про її розвиток, про те, що вона проходить стадії юності, зрілості й старості.
Навіть короткий огляд подібних уявлень минулого дозволяє стверджувати, що багато новітніх або сучасних висловлювань про живу Землю, її життя -- не гіперболічне сприйняття якихось окремих порівнянь, а цілком обґрунтована система поглядів. І якщо геологічний термін "жива тектоніка" (назва книги, що розглядає новітні рухи земної поверхні), оповідання К. Г. Стафєєва про життя вулкана або співчуття О. Ленькова оскальпованій Землі можуть трактуватися як своєрідне уособлення, то назва збірки "Життя Землі", яку з 1961 року почав видавати друком Музей землезнав-' ства МДУ, -- це вже претензія на інше розуміння умов життєдіяльності, близьке до викладеного тут. І тоді вже цілком зрозумілою стає стаття-твердження 3. П. Полякова в журналі "Трибуна" "Земля -- живий організм (про явища природи з погляду вченого)".'
Його слід заспокоїти: у нього були й постійно з'являються однодумці, які самостійно доходять таких же поглядів.
Міркуючи про життя Землі, корисно згадати роботи відомого філософа Б. М. Кедрова, який у 50-х рр. XX ст. обґрунтував положення про геологічну форму руху матерії. Вони доповнювали класичні положення. Ф. Енгельса про прості, фізико-хімічні рухи, і більш високоорганізовані її форми -- біологічні й соціальні. Геологічні процеси та явища, що становили основу, або суть, відповідної форми руху, мали займати в цій ієрархії проміжне положення, адже ті самі біологічні процеси й біологічна форма життя не можуть розвиватися у відкритому космосі, на базі лише найпростіших механічних і хімічних процесів. У цьому розумінні елементи життєдіяльності можна фіксувати в розвитку як планети в цілому, так і окремих її складових -- житті гір, вулканів, ландшафтів, геологічних тіл і навіть окремих мінералів і гірських порід. До речі, ця думка також не нова. Ще в XVI ст. італійський математик, філософ і лікар Джіроламо Кардано у своєму трактаті "Про самоцвіти й кольори" писав: коштовні камені не лише живуть, але й страждають від хвороб, старіють і помирають.
Усе це дає нам можливість спостерігати багатогранне життя нашої планети, у тому числі її складених елементів. І не буде перебільшенням говорити про життя Землі в цілому. А якщо це так, то її, як будь-яку живу істоту, слід берегти. Тим більше, що вона в нас одна. І неповторна, унікальна, на що звертає увагу багато фахівців. Екологи вже давно говорять про необхідність охорони біосфери, атмосфери, гідросфери. Віднедавна до них приєдналися геологи, які заговорили про раціональне використання надр, виділення геологічних пам'ятників природи, охорону геологічного середовища, яким ми, до речі, дуже активно й не завжди грамотно користуємося. Настав час прислухатися до всіх цих закликів.
Здійснений у процесі наших бесід розгляд різних аспектів історії формування земної кори дозволяє зробити кілька загальних висновків, цікавих не лише фахівцям, але й просто допитливому читачу. Історична геологія, яка розв'язує ці питання, є єдиною в природознавстві наукою, що вивчає історію природи в цілому: утворення речовини й шарів земної кори, формування й еволюцію гідросфери, змінні в часі рельєфи й фізико-географічні умови, розвиток органічного світу. Саме в складі геологічного розділу наук про Землю або на стику його з іншими напрямами природознавства розвивалися палеонтологія, палеоекологія, геоморфологія, палеогеографія, океанологія, вулканологія, сейсмологія. Кам'яний літопис земних надр зберігає відомості про події, цікаві астрономам для розв'язання низки питань небесної кінематики.
Історико-геологічний напрям наук про Землю може й повинен визначати світогляд сучасної людини. Розшифрування історії розвитку земної кори дозволяє їй вивчити прояв тих процесів минулого, які можна зарахувати до катастрофічних, і частково передбачати можливість повторення таких у майбутньому. Але це лише в тому випадку, якщо знання історичної геології стане надбанням широких верств населення, а не обмеженого кола вузьких фахівців.
Коли в шкільних програмах буде передбачено отримання відомостей про те, що земна кора нашої планети формується вже протягом кількох мільярдів років, що в її історії були материки й океани з чітко окресленими контурами, які існували десятки мільйонів років, людина перестане вірити у твердження журналістів і деяких далеких від геології вчених про те, що найближчим часом (роками, десятиліттями, століттями) Земля перевернеться, почне перекидатися або вибухне від сил, що розпирають її зсередини. Коли нашим учням зрозуміло і кваліфіковано розкажуть, як виглядали катастрофи минулого, чим вони були спричинені та яких утрат зазнала планета, на якій життя розвивається вже 3,5 млрд років, вони більш спокійно ставитимуться до прогнозів про загибель життя внаслідок зустрічі найближчими роками з якимось астероїдом або кометою. А такі погрози звучать! І, мабуть, їх формулюють переконані у своїй правоті дослідники, які дуже мало знають про минулий розвиток земної кори й життя на планеті.
Вивчення подій і катастроф минулого, розшифрування закономірностей цього процесу дозволять складати обґрунтовані прогнози. На сьогодні можна говорити про те, що бомбардування Землі великими метеоритами, подібне до того, що колись знищило динозаврів і багато інших груп тварин, очікується через 12-14 млн років. Наступна структурно-геологічна перебудова, що почне народжувати нові материки й океани, відбудеться не раніше ніж через 65 млн років. А от сейсмо-вулканічна активізація, аналогічна тій,, яка знищила кріто-мікенську й хараппську цивілізації, може відбутися через 3 тис. років. Тоді ж очікується чергове значне похолодання, аналогічне тому, що відбувалося в пізньоплейстоценовій історії четвертинного періоду. Отже, у нас є час уважніше вивчити відповідні дані та скласти уточнені прогнози.
Останніми десятиліттями людство отямилося й починає охороняти тваринний і рослинний світ, вивчати його взаємовідносини з навколишнім середовищем, що старанно перетворюється та руйнується. Під захист узято зникаючі види тварин і рослин, порушується питання про охорону важливих або цікавих для людини ландшафтів. Водночас глибоко обґрунтовані облік і аналіз забезпеченості мінеральними ресурсами, що належать здебільшого до невідновлюваних або відсутні. Немає поки що серйозної альтернативи звичним і зручним для нас нафті й газу, ресурси яких обмежені. І, що найголовніше, не організовано надійну охорону геологічного середовища й, у першу чергу, підземних вод. Це складова літосфери й корисна копалина, що дуже довго формується, а зруйновані водоносні горизонти й басейни практично не відновлюються. Зрештою, геологічні пам'ятники природи, частина яких є фрагментами "Кам'яного літопису Землі"., на відміну від окремих видів рослин і тварин, не можуть бути кудись переселені та збережені в якихось оранжерейних умовах. Усе це свідчить про уразливість нашої неживої природи й необхідність організації грамотної її охорони.
Страницы: 1, 2
