Особливо жарко і сухо у відгородженій від океану Береговими ланцюгами великій Каліфорнійській долині. Дощі в цій долині випадають так само рідко, як у пустинях Середньої Азії. Ось чому сільське господарство тут не може розвиватися без штучного зрошення. Майже всю потрібну вологу Каліфорнійська долина дістає з вкритих багаторічними снігами схилів Сьєрра-Невади.
Простори Північної Америки на південь від 30° п.н. ш., за винятком крайнього півдня Центральної Америки, розташовані в поясі тропічного повітря. Кліматичні умови цього поясу визначаються повітряними масами Атлантичного і Тихого океанів. Вплив східної периферії Тихоокеанського антициклону в західних частинах цієї зони зумовлює тут дуже сухий клімат. Внаслідок постійного впливу холодної течії і низхідних повітряних потоків опадів тут не буває майже протягом цілого року. Амплітуди температурних коливань через близькість океану незначні.
Східна частина цього поясу характеризується майже однаковим впливом на неї області високого тиску Тихого й Атлантичного океанів. Максимум опадів тут припадає на літній час. Взимку і навесні опадів мало, що пояснюється віддаленням пасатного фронту в східному напрямі.
У внутрішніх районах, розташованих на високих плоскогір'ях, закритих із заходу і сходу гірськими хребтами, опадів буває значно менше, ніж на узбережжі.
Крайня південна частина Центральної Америки від 10-12 і до 7° пн. ш. перебуває під впливом екваторіальних тихоокеанських мусонів, які влітку приносять велику кількість опадів. Багато опадів приносить взимку також північно-східний пасат з Атлантики. Тут тримаються високі температури, які майже не зазнають сезонних коливань.
1.6. Внутрішні води Північної Америки
Північна Америка досить багата річками й озерами. Вона має найдовшу річкову систему на земній кулі - р. Міссісіпі з Міссурі, а в районі Великих американських озер - найбільше скупчення прісної води. Проте територія континенту зрошується дуже нерівномірно, що зумовлено як кліматичними, так і орографічними особливостями. Великі простори заходу і південного заходу материка внаслідок інтенсивного випаровування і несприятливих топографічних умов мають дуже слабо розвинуту річкову сітку, тобто практично вона відсутня; ряд невеликих річок цього району не досягає моря. Найгустіша сітка повноводних річок - на добре зволожуваному південному сході материка.
Річки Північної Америки належать до басейнів Тихого, Північного Льодовитого й Атлантичного океанів; частина має внутрішній стік. Більшість річок впадає в Атлантичний океан.
Вододіл між басейнами річок Атлантичного і Північного Льодовитого океанів проходить по підвищених ділянках внутрішніх рівнин і виражений слабо.
Вододіл між басейнами річок Тихого й Атлантичного океанів проходить по середньовисотних ділянках Кордельєр, не далі як на 120--150 км від Тихого океану, тому річки Тихоокеанського басейну короткі. Проте в північній частині, яка отримує достатню кількість вологи, вони багатоводні і мають великі запаси гідроенергії.
Важливим вододілом є також Аппалачські гори.
Річки басейну Північного Льодовитого океану, більша частина якого зазнала недавнього покривного зледеніння, характеризуються молодістю русел, хоч деякі з них мають значну довжину і велику водоносність. Навпаки, річкова система Атлантичного океану має зрілий характер, річки тут утворюють досить розгалужену сітку і мають значну довжину.
Більшість річок Північної Америки багата на водну енергію, має велике транспортне значення.
Залежно від особливостей клімату й орографічних умов у різних частинах материка склалися різні типи водних систем з неоднаковими річковими режимами.
Дощове живлення річок Північної Америки характерне для субтропічного півдня, для пустинь південного заходу і для великої Каліфорнійської долини. В цих областях сніг або зовсім не випадає, або випадає дуже рідко і тримається недовго. Проте кількість опадів протягом року в різних місцях різна, а тому й режим річок цього типу неоднаковий. Річки, що беруть початок з Аппалачських гір, впродовж року повноводні. Найзначніші з них Гудзон, Делавер, Саскуіхана, Потомак. Високі рівні майже протягом усього року мають також ліві притоки Міссісіпі.
Високі температури влітку зумовлюють значне випаровування, тому максимум витрат річок припадає на осінь. Це зумовлюється ще значною вологоємністю і водонепроникністю грунтів.
Річки переносять велику кількість алювію, часто змінюють течії і утворюють широкі заплави. Під час інтенсивних літніх злив на річках часто бувають катастрофічні повені.
Снігове живлення характерне для річок гірських районів заходу - Сьєрра-Невади, Каскадних гір, Берегового хребта, більшої частини Скелястих гір та ін. Максимум витрат припадає тут на весну і літо. Річки басейну Північного Льодовитого океану та Лаврентійські озера також мають переважно снігове живлення. Взимку витрати води скорочуються, весною максимально збільшуються.
На регулюванні режиму цих річок позначається озерний район. Такі озера, як Верхнє, Гурон, Мічіган, Ері, Онтаріо і Сент-Клер, забезпечують стійкі витрати річок Ніагари і Св. Лаврентія.
На режим річок басейну Північного Льодовитого океану істотно впливає багаторічна мерзлота; наявність її тут обумовлює відсутність запасів ґрунтових вод. Незважаючи на велику озерність цього басейну, спад води в кінці літа і взимку виражений досить чітко. Період повені припадає на початок літа. Особливо це типово для Маккензі з її численними притоками.
1.7. Природне районування
Північна Америка розташована в межах шести кліматичних поясів. Виділяються дві великі частини: рівнинний Позакордильєрський Схід і гірський Кордильєрський 3ахід.
У межах Позакордильєрського Сходу виділяються: Гренландія - найбільший острів на земній кулі; Канадський Арктичний архіпелаг - один з найбільших на земній кулі; Південний і західний острови за характером природних умов близькі до північних частин материка, північно-східні - до північних частин Гренландії; Лаврентійська височина - основна частина Канадського щита; Центральні рівнини займають велику (східну) частина басейну Міссісіпі; Великі рівнини - великі передгірні плато Кордильєр, вкриті сухим степом; Аппалачі - система складчастих хребтів, долин, плато і плоскогір'їв; Берегові низовини - плоский рельєф, сильна заболоченість.
У межах Кордильєрського Заходу виділяються: Кордильєри Аляски - займають північну частину Кордильєр і включають усю територію штату Аляска, частина плоскогір'я Юкон, що лежить у Канаді. Канадські Кордильєри - найбільш вузька частина Кордильєр; Кордильєри США, або Південні Кордильєри, - найбільш висока частина цих гір; Мексиканське нагір'я - у рельєфі переважають високі плато і нагір'я, місцями сильно розчленовані.
Розділ ІІ. Великі американські озера
2.1. Загальна характеристика
Озеро Верхнє - найкрупніше прісноводе озеро суші. Це справжнє прісне внутрішнє море. Перші європейські дослідники так його і називали. Відповідно розмірам озер і їх глибини, що досягають 200-400 м (окрім озера Ері, де найбільша глибина - до 64 м). Північні береги Великих озер розчленовані затоками і бухтами. Високі скелясті і обривисті, вони виглядають дуже живописно. Особливо красиві береги озер Верхнього і Гурон, складені червоними, сірими, жовтими пісковиками, гранітами і гіпсом. Південні і південно-східні береги - низькі, піщано - глинисті, місцями зайняті дюнами. Часто озера обрамляють обширні, абсолютно плоскі рівнини - колишні днища стародавніх озер. Озера Гурон, Ері, що входять до групи Великих американських озер, отримали свої назви від індіанських племен, що мешкали на їх побережжі.
Озера живуть поки одержують воду. Об'єм водної маси озера і його зміни залежать від надходження і втрат води, тобто від водного балансу озера.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6