Все це відбувалося на фоні небаченого піднесення патріотизму серед палестинців, де б вони не знаходились і ким би вони не були.
Велике значення мала і та обставина, що з січня 1968р. на чолі ОВП став Я. Арафат, який займався організацією загонів фидаїв з 1958р. Він отримав освіту в Єгипті, став підприємцем в Кувейті, потім пройшов школу політика-нелегала у багатьох країнах Близького Сходу, нагромадив великий досвід керівництва підпільними організаціями, формуванням збройних сил, організацією фінансової допомоги і потоками інформації, агітації і пропаганди, розвідувальними та диверсійними акціями. Володіючи талантом дипломата, Арафат на протязі десятиліть в умовах обстановки, яка дуже часто різко змінювалася, як в середині ОВП так і навколо неї, завжди зумів знаходити оптимальний варіант, який забезпечував підтримку ПРО з боку різних, іноді навіть ворожих одна до одної сил арабського світу.
Піднесення ПРО в 1967 - 1970 рр. араби назвали „палестинською революцією”. Вона була використана арабським урядом для ліквідації наслідків шестидневної війни і включення ПРО в контекст загально арабського протистояння з Ізраїлем. Але подальше посилення ПРО не входило в їхні плани, особливо Йордані та Лівані, де ПРО мав найбільший вплив. Почалися атаки армії Лівану (в 1969 і 1973рр) і Йорданії (в 1970 - 1971рр) в результаті яких ПРО мав важкі втрати. Але ПРО виявився надзвичайно живучим в силу багатьох причин - невирішеності економічних і соціальних проблем, які багато в чому і сприяли виникненню ПРО, постійного збільшення кількості палестинців і симпатій до них серед арабів, соціальні еволюції самих палестинців, серед яких за десятиліття вигнання відсоток інтелігенції, підприємців, службовців, інженерно-технічних працівників і кваліфікованих робітників став набагато вище, ніж серед інших арабів. Крім того, ПРО залишався козирем у зовнішній політиці майже всіх арабських держав як у їх взаємовідносинах з країнами Заходу так і між собою. Тому всі арабські країни в 1973р. визнали ОВП „єдиним представником арабського народу Палестини і надали їй повні права члена ЛАК, а ГА ООН прийняла в листопаді 1974р. резолюцію про „право палестинської нації на самовизначення", на „національну незалежність і сувернітет”.
Але наступні події сильно ускладнили реалізацію цієї резолюції. З 1975р. ПРО був втягнутий у довгу громадянську війну в Лівані, однією з причин якої було небажання правих кіл християнської буржуазії Лівану терпіти присутність ПРО в країні. В 1982р. Ізраїль почав окупацію півдня Лівану і змусив загони ПРО до евакуації в інші арабські країни. Але і на цей раз військове послаблення ПРО не привело до його політичного послаблення. Більше того, мирний опір палестинців, який почався з 1987р. (інтіфада) на окупованих територіях поставив під питання панування Ізраїлю на захоплених ним територіях. З 1993р. Ізраїль і ОВП визнали одна одну і створену палестинську автономію на Західному березі р. Йордану з столицею у м. Раммаллах (домовленості між головою ОВП Я. Арафатом та прем'єр-міністром Ізраїлю І. Рабіном).
В інтифаді палестинців поряд із ОВП і іншими силами ПРО прийняли участь і організації ісламістів. І це не було випадковістю. Довга, починаючи з 20-х років ХХ ст. боротьба палестинських націоналістів стала на початку 80-х років не давати реальних результатів. А це привело до появи на авансцені боротьби в Палестині різних груп ісламістів, які вважали, що лише допомога всіх мусульман світу допоможе палестинцям. Їх ядро склали активісти організації Хамас (Харакат аль-мукавама аль-ісламійя, тобто „Рух ісламського опору”) яку підтримала Лівія і Саудівська Аравія у кінці ХХ ст. Ізраїль вважає Хамас своїм головним противником. І це має свій резон.
60 - 70-ті роки на Сході були одночасно роками появи і посилення молодих національних держав; але також роками розчарувань в дійсності, ефективності ідеології націоналізму. Збереження економічної залежності від Заходу, нездатність націоналістів вирішувати соціальні проблеми які надзвичайно загострились в останній третині ХХ - на поч. ХХІ ст., викликали розчарування у всіх світських ідеологіях. Цей процес особливо зачепив світ ісламу, оскільки у всіх інших країнах Сходу від Японії до Індії, у більшій мірі проявилися інтернаціоналізація господарських виробничих, фінансових, культурних, технологічних, естетичних і людських зв'язків. Вся Східна і Південно-Східна Азія відчула вплив японського „економічного дива", яке навчило підприємців вмілому засвоєнню досвіду США і Західної Європи, а найманих робітників - дисциплінованості і лояльності, працездатності, відданості своєму підприємству, невимогливості до житлових умов, бажання підкорятися. Цьому в певній мірі сприяли і такі релігійні доктрини як буддизм, конфуціанство, індуїзм, християнство. Крім того, якраз у цій зоні розташовані майже всі НІК, які здійснили в 50 - 70-х рр. індустріальний стрибок який покращив життєвий рівень населення - Тайвань, Гонконг, Сінгапур, Малайзія, Таїланд, Індонезія (до кризи 1997р) у інших країнах зони з'явився шанс і стимул досягти цього ж.
Всього цього не було у країнах ісламу від Пакистану до Марокко. Іслам консервативний, менше схильний до новинок, більш повно регулює і контролює життя віруючих, перешкоджаючи її модернізації, або в крайньому випадку, гальмуючи її. Тому країни ісламу завжди більш твердо протистояли „вестернізації", тобто буржуазній модернізації, яка йшла із Заходу, і більш непримиримо були налаштовані по відношенню воєнно-політичного гегемонізму, економічної і культурної експансії Заходу. В ХІХ - на початку ХХ ст. це вилилося в панісламізмі (тобто прагненні об'єднати всіх мусульман, щоб гідно протистояти невірним), потім - у різних мусульманських вченнях і течіях які суміщали іслам з націоналізмом, а з середини ХХ ст. в ісламському фундаменталізмі. Потім ідеалом останнього є створення в кожній країні „ісламської держави" конституцією якої буде Коран, „господарським ідеалом" - ісламська економіка, яка буде регулюватися шаріатом, а соціальним ідеалом - мусульманська община (умма), яка заснована на солідарності і взаємодопомозі віруючих. Ця утопія стала дуже популярною серед майже 1 млрд. мусульман в 70 - ти країнах, включаючи Росію і чимало республік СНД.
Перші виступи ісламських фундаменталістів мали місце вже в 50-ті роки (Єгипет), в 60 - 70-ті рр. ХХ ст. (Алжир, Сирія). Повсюдно його причиною було прагнення мусульман знайти пояснення своїх лих в талмудах Корана і Шаріата, в засиллі „поганих” („прозахідних”) мусульман, які користувалися „бидча” („погані нововведення”). Найбільш повне втілення ці тенденції знайшли в Ірані під час „ісламської революції" 1978 - 1979рр. Вона завершилася заміною шахської монархії Ісламською Республікою Іран (ІРІ) з подальшим поширенням ісламського фундаменталізму по всьому Сходу - від Марокко і Сенегала до Філіппін і СРСР, де відчувався вплив ісламського буму і через Іран, і через Афганістан. Війна в Афганістані надзвичайно посилила ісламо-екстремістів і в цій країні, і в Пакистані, і серед мільйонів мусульман в Індії. З 80-х років посилився прямий вплив Ірану на шиїтів Лівану, які утворили Хезбола (по араб. „Хизб Аллах”), тобто „Партію Аллаха", з допомогою грошей, зброї і інструкторів із Ірану, яка стала основною силою, яка протистоїть Ізраїлю на півдні Лівану. Ісламісти спробували в ході кривавої підпільної війни в 1977 - 1983рр. скинути владу ПАСВ в Сирії, хоча потерпіли невдачу. ПАСВ і її лідер Хафиз аль-Асад повели рішучу безкомпромісну боротьбу з ісламо-екстремістами, спираючись на армію і силові структури, а також - на солідарність практично всіх інших світських партій країни. Їм також вдалося перехопити у фундаменталістів лозунги соціальної рівності, які з самого утворення входили в доктрину ПАСВ, а вмілою економічною політикою, уряд ліквідував соціальне дно міст, яке і було головною базою екстремізму.
Характерно, що майже те ж саме відбулося в Іраку, де шиїтська більшість населення співчувала Ірану навіть після початку 1980р. війни з ним. Довголітня 8-річна війна, втрати і руйнування ослабили обидві країни. Але досить серйозний рух шиїтів, особливо на півдні Іраку, виявився, як і в Сирії, безсилим навіть в цих умовах проти політики ПАСВ. У Іраку ж сформувалася авторитарна диктатура С. Хусейна з 1979р. (фактично з 1974р). цей лідер, закінчивши війну з Іраном, через два роки почав нову з Кувейтом.
Ісламісти діяли (і діють) практично у всіх країнах Близького Сходу. У 80-ті роки їм вдалося посилити активність „Хамас” в Палестині (як і в 90-х рр), насправді встановити свій ідеологічний контроль над військовими режимами в Йемені і Судані, сильно впливати на близьке до них керівництво Лівії. В Єгипті, де раніше їх діяльність жорстко (і ефективно) переслідувалась Насером, вони отримали можливість легалізуватися і навіть процвітати при президентстві Садаті (1976 - 1981рр), який юнаком сам був ісламістом. Але зближення Садата з Ізраїлем в 1977 - 1979 рр. викликало бурю незадоволення у всьому арабському світі, відштовхнуло від нього фундаменталістів і якраз їх бойовики вбили Садата восени 1981р. Новий президент Х. Мубарак, на якого були теракти бойовиків, повів з ними жорстку боротьбу. Але в Єгипті вони залишилися серйозною силою маючи капітал, таємні склади зброї і широким підпіллям. В їх асоціації („гамаат ісламійя”) об'єднанні мільйони єгиптян. Тому вони легко організовують маніфестації і страйки, теракти в яких гинуть невинні люди. Останній із них, який потряс Єгипет, відбувся в 2001р. в долині фараонів (район м. Луксор).
Майже те ж саме ісламісти спробували створити в Марокко і Тунісі, але потерпіли невдачу. В Марокко був встановлений жорсткий контроль над традиційною релігійністю населення зверху, тому, що король є одночасно і духовним головою місцевих мусульман і згідно статті 19-ї конституції, слідкує за „повагою до ісламу” в країні. Тому діяльність багаточисельних релігійних організацій не вийшла за рамки закону. В Тунісі, де розквіт фундаменталістських настроїв припав 70 - 80-ті рр. коли повсякденно відбувалися маніфестації прихильників „іхванійя" (тобто братства мусульман) світський характер влади був поставлений під загрозу і тримався в основному на особистому авторитеті харизматичного лідера країни Хабиба Бургіби. Після його відставки в 1987р. ісламо-екстремісти організували ряд актів терору проти іноземців, залякування їх. Але змова їх головної організації „Ан-Нахда" була ліквідована в травні 1991р., з тих пір вплив ісламістів в Тунісі почав зменшуватись.
Найважчі наслідки піднесення ісламізму мало в Алжирі. Вже в 1964р. тут була розпущена ісламістська організація „Аль-Киям" („Цінності”), через певний час відроджується і знову розпущена. З 1979р. серед молоді починається рух „братів-мусульман" і „сестер-мусульманок”, які проповідували екстремізм, відмову від сучасного способу життя, суворе дотримання сур Корану і шаріату в побуті і поведінці. Від мітингів і демонстрацій вони, починаючи з 1980р., перейшли до захоплення мечетей і створення власних „диких” мечетей, вимагали будівництво „ісламської держави". Після 1989р. вони легалізувались і утворили 4 ісламські партії, в т. ч. Ісламський Фронт Порятунку (ІФП) членами якого в 1990р. були 3 млн. чоловік. І коли вони отримали перемогу на муніципальних виборах, вони посилили тиск на керівництво партією Фронт Національного Визволення (ФНВ), яка і так дискредитована і розпадалась на очах. Парламентські вибори у грудні 1990 - січні 1992рр. повинні були принести їм повну перемогу. Але правляча еліта при підтримці верхівки армії, відмінила у січні 1992р. результати першого туру виборів і ввела в країні надзвичайний стан. Між нею і ІФП який пішов у підпілля почалась нещадна війна, у якій уже на літо 1996р. загинуло більше 50 тис. чол. в т. ч. сотні іноземців (серед них 30 французів і 12 росіян) оскільки ісламісти проголосили своєю метою ліквідацію „всіх невіруючих на мусульманській землі". За жорстокістю алжирський ісламський тероризм перевершив всіх інших, вирізали цілі села, спалювали людей живцем в т. ч. - жінок і дітей. Тут „прославлялися” алжирські „ветерани Афганістану", які утворили Ісламське збройне угруповання. Ці звірства перевершила хіба що „Аль Каїда" Бен Ладена (теракт у Нью-Йорку 11 вересня 2001р. загиблих більше 3 тис. чоловік).
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11