На підставі виявлених документів з'ясовано, що новий статут АН УРСР, прийнятий 6 лютого 1945 р., не сприяв децентралізації Академії наук у часи повоєнної відбудови. За документами вищих партійних органів встановлено, що з кінця 1944 р. поновилась практика систематичного їх втручання в роботу історичних установ задля відстеження та контролювання їх наукової роботи. З цією метою було штучно створено міф про небезпеку поширення так званого українського буржуазного націоналізму, в т. ч. в українській науці. Вже у 1945 р. вищі партійно-радянські органи висловили недовіру директору Інституту археології Л.М. Славіну, якого невдовзі було звільнено з цієї посади. У 1946 р. із розгортанням наступу на історичну школу М.С. Грушевського було ліквідовано Львівський відділ Інституту історії України.
За директивними документами вищих партійних органів встановлено, що своєрідним апогеєм партійного диктату в академічній історичній науці стало прийняття постанови ЦК КП(б)У від 29 серпня 1947 р. про незадовільну роботу Інституту історії України, в якій у брутальній формі піддавались критиці наукові праці співробітників установи. Даною постановою вищі партійні органи визначили напрям роботи академічних історичних установ на наступні роки. Готувалась подібна постанова ЦК КП(б)У, проект якої зберігається в ЦДАГО України і щодо діяльності Інституту археології. Впродовж 1945-1947 рр. ЦК КП(б)У провів 5 спеціальних нарад істориків, на яких здійснювалось ідеологічне “перевиховання” співробітників Інституту історії України.
Аналіз виявлених в архівах установ НАН України документів дає підставу стверджувати, що Президія АН УРСР в цей час регулярними доповідними записками інформувала ЦК КП(б)У про внесення будь-яких, навіть незначних, змін до структури історичних установ, їх тематичних планів, про проведення конференцій, а також стан підготовки наукового кадрового складу.
Внаслідок політичного тиску у 1947 р. з посади директора Інституту історії України було усунуто чл.-кор. М.Н. Петровського як такого, який “…не здатний мобілізувати колектив на виконання постанов ЦК КП(б)У”. У 1954 р. з політичних мотивів були звільнені директор Інституту археології П.П. Єфіменко та завідуючі відділами первісної археології та слов'янської археології - В.М. Даниленко та В.А. Богусевич. Комісію по історії Вітчизняної війни на Україні у зв'язку з виконанням важливих завдань, зокрема партійних, очолювали співробітники апарату ЦК КП(б)У К.З. Литвин та І.Д. Назаренко. Інститут суспільних наук, починаючи з 1951 р., постійно піддавався критиці у зв'язку з недостатнім контролем над структурними підрозділами, в т. ч. відділом історії України та відділом археології.
Смерть Сталіна у 1953 р. стала поштовхом для розгортання нових досліджень з історії України, проте ідеологічний диктат в історичній науці залишався значним. Так, ЦК КПРС схвалив прийняття “Тез про 300-річне возз'єднання України з Росією (1654-1954 рр.)” - спеціальної директиви, яка своїм змістом була покликана показати історичну спільність українського та російського народів.
Документи науково-організаційного характеру свідчать про те, що до ускладнення роботи академічних історичних установ, особливо у 1940-х роках, спричинило їх скрутне матеріальне становище, а саме: гостра нестача наукового обладнання, робочих приміщень та житлових помешкань для наукових співробітників. Досить часто у перші повоєнні роки за рахунок установ суспільно-гуманітарного профілю відбувалось додаткове фінансування тих установ, які відігравали важливу роль у відбудові народного господарства республіки. Так, у 1945 р. річний бюджет Інституту історії України складав лише 566,6 тис. крб., Інституту археології - 593,6 тис. крб., Комісії по історії Вітчизняної війни на Україні - 638,1 тис. крб., в той час як бюджет Фізико-технічного інституту був на рівні 1678,6 тис. крб. Всі перелічені чинники часто ставали причиною реорганізації та реструктуризації окремих історичних установ. Так, у 1946 р. через нестачу коштів та відсутність матеріально-технічної бази не змогли налагодити повноцінну наукову роботу і тому були ліквідовані Одеський та Харківський відділи Інституту археології. У 1952 р. через недостатнє фінансування втратив статус самостійної наукової установи Державний історичний заповідник “Ольвія”, і його було повторно включено до Інституту археології. Лише у середині 1950-х років рівень фінансування академічних установ історичного профілю досяг належного рівня. Приміром, річний кошторис витрат Інституту історії на 1956 р. вже складав 1958,5 тис. крб.; втім, він все ще значно поступався за обсягом кошторисам академічних інститутів природничого або технічного профілю.
Завдяки порівняльному аналізу документів директивного та науково-організаційного характеру вдалось встановити, що у перші повоєнні роки доволі гострим було питання підготовки та забезпечення науковими кадрами історичних установ. Низька чисельність вчених-істориків серед загальної маси науковців АН УРСР у перші повоєнні роки пояснюється низкою причин. По-перше, дались взнаки довоєнні репресії представників суспільних наук; по-друге, значна кількість вчених-гуманітаріїв загинули в роки війни; по-третє, багатьох учених-істориків у перші повоєнні роки було звільнено з наукових посад внаслідок звинувачень ідеологічного характеру. З'ясовано, що у 1944-1956 рр. кількість наукових відділів у структурі Інституту історії складала 5-7 одиниць, серед яких: відділи історії феодалізму, історії капіталізму, історії радянського періоду, відділ археографії, відділ історії СРСР та загальної історії, відділ історіографії і фондів, відділ історії країн народної демократії та ін. До структури Інституту археології в цей час входило від 4 до 9 підрозділів, зокрема: відділ первісної археології, відділ скіфо-сарматської археології, відділ слов'янської археології, Кримський відділ давньої і середньовічної археології тощо. У складі Комісії по історії Вітчизняної війни на Україні впродовж 1945-1947 рр. діяли 6 відділів, а у 1947-1950 рр. - 4 відділи та 3 сектори, зокрема: відділ окупаційного режиму та воєнної економіки, військово-партизанський відділ, відділ хроніки і бібліографії, воєнний сектор, партизанський сектор та сектор персоналій героїв. В Інституті суспільних наук у 1951-1956 рр. історичними дослідженнями займались лише відділ історії України та відділ археології. Державний заповідник “Ольвія”, що в 1946-1951 рр. існував у статусі самостійної установи, не мав структурного поділу.
За виявленими в архівах установ НАН України документами встановлено, що сукупна кількість докторів наук, які працювали в історичних установах у досліджуваний період, не перевищувала 10 % від загальної чисельності наукових працівників, а кількість кандидатів наук була у межах від 30 % у 1940-х рр., до 70 % у 1950-х рр. Аспіранти та молодші наукові співробітники профільних установ, які працювали над кандидатськими дисертаціями, досить часто не захищались у встановлені терміни. Крім того, історична наука за кадровим складом на той час порівняно з іншими комплексними науками була найгірше представлена в Академії наук. Все ж, незважаючи на кадрові скорочення в Академії наук на початку 1950-х рр., окремим історичним установам впродовж досліджуваного періоду вдалось збільшити свій науковий кадровий склад щонайменше втричі. Внаслідок реструктуризації та розширення тематики наукових досліджень Інститут історії України за постановою Ради Міністрів УРСР від 2 березня 1953 р. було перейменовано в Інститут історії. Загальна ж кількість науковців Інституту історії та Інституту археології за 1944-1956 рр. зросла відповідно з 19 до 61 та з 22 до 43 співробітників. У цей період в історичних установах працювали такі відомі історики, як: чл.-кор. М.Н. Петровський, чл.-кор. С.В. Юшков, К.Г. Гуслистий, І.П. Крип'якевич, Ф.П. Шевченко, а також археологи: акад. П.П. Єфіменко, чл.-кор. Л.М. Славін, М.Я. Рудинський та інші, які збагатили історичну науку своїми дослідженнями.
Четвертий розділ “Науково-дослідна робота академічних історичних установ”, що складається з чотирьох підрозділів, присвячений вивченню напрямів науково-дослідної роботи історичних установ на основі документів, які утворились в результаті їх діяльності та відклались в архівах НАН України.
Завдяки аналізу наукової документації з'ясовано, що кількісні показники виконання історичними установами наукових досліджень (кількість виконаних тем, проведених експедицій, опублікованих наукових праць) у перші повоєнні роки були незначними. Так, спільний науковий доробок установ історичного профілю у 1945 р. складав близько 90 опублікованих праць - здебільшого науково-популярних статей. Нестача науковців, слабка матеріально-технічна база та надмірний ідеологічний контроль не дозволяли повноцінно забезпечити виконання низки наукових завдань. Свідченням цього є доволі часті випадки затримки виконання наукових тем та їх зняття з річних тематичних планів історичних установ. Поряд з цим відбулось різке згорання тематики щодо вивчення яскравих сторінок української національної історії, яка була актуальною в часи Другої світової війни. Інститут історії України вже в перші повоєнні роки остаточно перетворюється на своєрідний “рупор” марксистсько-ленінського тлумачення української історії.
Документи науково-організаційного та науково-дослідного характеру свідчать про те, що починаючи з 1947 р. перед науковцями історичних установ було поставлено завдання щодо розробки синтетичних наукових робіт (курсів), в основу яких покладалась марксистсько-ленінська методологія історичної науки. Так, впродовж 1947-1953 рр. провідною для Інституту історії була тема з підготовки “Короткого курсу історії УРСР”; Інститут археології у 1947-1956 рр. працював над виконанням теми “Підсумки історико-археологічного дослідження на території УРСР”; Комісія по історії Вітчизняної війни на Україні у 1945-1950 рр. виконувала тему “Україна в період Великої Вітчизняної війни Радянського Союзу (1941-1945)”. Втім, жодна з названих наукових тем не була виконана у запланований термін внаслідок тривалого рецензування та постійного втручання вищих партійних органів у роботу цих установ.
Окрім узагальнюючих курсів, структурні підрозділи історичних установ паралельно працювали над створенням спеціальних наукових розвідок. За документами архівних фондів установ НАН України з'ясовано, що досить важливим моментом науково-дослідної роботи Інституту історії в цей час було вивчення проблем формування давньоруської народності, історії суспільно-політичних рухів та класової боротьби, історії робітничого класу, доведення провідної ролі Комуністичної партії у досягненні перемог на воєнному, господарчому та культурному фронтах. З цією метою Інститут історії розробляв наукові теми для підготовки відповідних монографій, брошур та збірників документів. На початку 1950-х років актуальним стає питання з'ясування взаємозв'язків братніх російського та українського народів у визвольній війні проти Польщі, у боротьбі проти самодержавства, у боротьбі з нацизмом, а також здійснення науково-дослідної роботи “у світлі геніальних праць товариша Сталіна”. Перед колективом відділу історії України Інституту суспільних наук, починаючи з 1951 р., були поставлені “почесні” завдання вести непримиренну боротьбу з проявами буржуазного націоналізму і “безрідного” космополітизму, широко вивчати минуле, показати соціальні перетворення, розквіт радянської української культури і підйом добробуту трудящих західних областей УРСР. Водночас історики в умовах ідеологічного диктату зовсім не мали змоги вивчати такі теми, як формування української державності за часів Української Народної Республіки, опір українського народу насильницькій радянізації України тощо.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5
