За наказом Петра І лівобережні полки в травні 1704 р. переправилися на Правобережну Україну для боротьби з загонами прибічників Станіслава Лещинського, їхній вступ на Правобережжя Палій розцінив як братню допомогу у війні з Польщею й активізував свої дії. Його козаки, а також повстанці під проводом сотників Григорія Борисенка, Федора Шпака та інших ватажків відновили козацьку владу на значній території Брацлавщини, Поділля й Київщини. У відповідь на численні скарги польської шляхти Мазепа видав спеціальний універсал, в якому пояснював, що лівобережні полки прийшли не на виручку повстанцям, а для допомоги королю Августу II в наведенні порядків у країні. Повстанцям було наказано припинити самовільні дії та підкоритися польським властям. Але народ слухав не прийшлого, а свого ватажка -- Палія, котрий і знати не бажав про збереження влади Польщі на Правобережній Україні, й повстання тривало. Тому, запросивши Палія на нараду до свого табору під Бердичевом, Мазепа 31 липня 1704 р. наказав заарештувати його. Після річного перебування в батуринському казематі він був засланий спочатку до Верхотур'я, а потім до Тобольська. Лівобережні полки зайняли гарнізонами Білу Церкву, інші міста, й повстання самі собою припинилися. Польська шляхта з числа прибічників Августа II поверталась у свої маєтки.
Воєнні дії України і Росії проти Речі Посполитої та Швеції у 1704 -- першій половині 1708 pp. Позиція гетьмана Мазепи
Після арешту Палія гетьман Мазепа перебрав на себе управління Київщиною, значною частиною Волині та Брацлавщини. Залишивши 3-тисячний загін на Правобережжі, гетьман відрядив на допомогу Августу II 17-тисячний козацький корпус під командуванням полковників Данила Апостола та Івана Мировича. Козаки Мировича не встигли першими увійти до Львова, і шведські війська 6 вересня 1704 р. зайняли місто. Під тиском противника козаки відступили під Броди, а потім у складі польського війська Ревуського подалися до Варшави. Похід відбувався в складних умовах: місцеве населення вороже ставилось до козаків, командування не забезпечувало їх провіантом і фуражем, не враховувало думки старшини й діяло на власний розсуд. Найменші прояви самостійності Мировича у воєнних діях і забезпечення загону всім необхідним нещадно каралися. При цьому Ревуський наголошував, що козаки передані Петром І у його повне розпорядження, і він може робити з ними що завгодно. Почалися погрози взагалі не випустити козаків з Польщі й усіх винищити. Під Любліном Мирович у листопаді повернув свій загін на Полісся і з великими труднощами дістався України. Не краще склалася доля й загону полковника Апостола. Правда, у складі військ генерала Брандта він у вересні -- жовтні успішно діяв на території Польщі, брав участь у взятті кількох міст, у тому числі й Варшави. Але становище змінилося після того, як командування за наказом Петра І взяв на себе генерал Паткуль. Постачання козаків продуктами майже припинилось, і вони мусили самі турбуватися про це. Почалися сутички з мирним населенням. З ініціативи царя Паткуль у Познані завів у козацькому загоні прусські порядки й навіть муштру. Винних, у тому числі й старшин, нещадно били шпіцрутенами, а сотника Родзянку Паткуль навіть був готовий стратити. Вільних і незвичних до такого поводження з ними козаків це вкрай обурило, і вони почали вимагати повернення додому. Саксонські війська оточили козацький табір і відібрали усіх коней. Дорогою до Кракова на козаків напали шведські війська та загони їхніх прибіч-ників-поляків і майже всіх перебили. Врятувалися лише полковник, два сотники та 80 козаків Ніжинського та Прилуцького полків, яким пощастило пробратися на Правобережжя. Звістка про поневіряння козаків Мировича й Апостола швидко поширилась по Україні й викликала обурення старшини політикою російського командування щодо українського війська. У січні 1705 р. Мазепа разом з генеральним осавулом Іваном Скоропадським і п'ятьма знатними військовими товаришами побував у Москві, був обласканий царем за вірну службу й дістав наказ готуватися до нових походів. У червні 1705 р. 40-тисячне козацьке військо на чолі з Мазепою вирушило вглиб Правобережжя, руйнуючи маєтки, знищуючи посіви і майно прибічників шведського короля, магнатів Потоцького, Лещинського, Любомирського та ін. Наприкінці серпня воно дійшло до Львова, на початку жовтня взяло Замостя й стало на зимові квартири у Белзькому воєводстві. Вся Правобережна Україна і Галичина опинилися під владою лівобережного гетьмана. Залишивши половину війська на квартирах, Мазепа з рештою повернувся на Волинь і зупинився в Дубно.
У Литві протягом літа -- осені 1705 р. діяв майже 5-тисячний загін наказного гетьмана прилуцького полковника Дмитра Горленка. Він брав участь у багатьох операціях російського корпусу генерала Рона. Частина козаків була відряджена під Ригу відбувати поштову службу. Велике занепокоєння та обурення Горленка, його сина Андрія, київського полковника Мокієвського, гетьманського племінника Андрія Войнаровського та інших старшин викликали масове привласнення російськими офіцерами козацьких коней, нещадні фізичні розправи й особливо копія царського указу про спорядження козаків до Пруссії для навчання прусському строю. Фактично йшлося про ліквідацію традиційного військового устрою козацьких загонів і перетворення їх на регулярні частини за зразком російських. Подібні повідомлення надходили Мазепі й з інших місць. Вони свідчили про наростаюче невдоволення козацької старшини й змушували гетьмана шукати виходу з цього непростого становища.
Взимку 1705 р. обстановка на сусідніх з Україною землях ускладнилася. Шведські війська наприкінці 1705 р. розпочали наступ на білоруські й власне литовські землі. Місцева знать Новгородоцького, Слонімського і Волковиського воєводств масово переходила на бік Станіслава Лещинського й вступала в боротьбу з прибічниками Августа II. За наказом царя Мазепа в першій половині березня 1706 р. з 14-ти-сячним військом прибув на допомогу російській армії в Білорусії та зайняв гарнізонами Мєнськ, Слуцьк, Несвіж і Ляховичі. Тут українські козаки зазнали декількох серйозних поразок. У Несвіжі шведи захопили сплячими козаків і майже всіх перебили. Серед інших загинув і стародубський полковник Міклашевський. На початку квітня шведи почали облогу Ляховичів, що були під захистом козаків Мировича.
Всі спроби Мазепи визволити оточених були марними. Більшість козаків загинула, чимало разом із полковником потрапило в полон і відпроваджено до Стокгольма. Шведські війська пішли на Саксонію і остаточно розгромили загони Августа II. Польський король 18 вересня 1706 р. відмовився від польської корони на користь Станіслава Лещинського й припинив зв'язки з російським царем. Росія, а з нею і Україна втратили останнього союзника, опинилися в політичній ізоляції й мали самотужки воювати з найсильнішою в Європі шведською армією.
Гетьман Мазепа перебував у зеніті слави. Здавалося, багатолітня вірна служба російському монархові дала очікувані плоди. Лівобережний гетьман зміцнив свій авторитет в очах Петра І і розправився з опозиційне настроєною козацькою старшиною. Всі українські землі об'єдналися в одній державі й визнали його владу. Потрібно було приступати до реорганізації управлінської системи й зміцнювати свої позиції на Західній та Правобережній Україні. Але в цей час уряд Станіслава Лещинського почав наполягати на виведенні російських військ із західноукраїнських та правобережних земель і повернення їх Польщі згідно з умовами «Вічного миру». Зміна політичної ситуації вимагала внесення коректив в українсько-російські відносини. На це спонукали гетьмана й внутрішні обставини. Війна виснажувала Україну. Населення зубожіло й стиха протестувало. З'явилася реальна загроза перетворення козацьких полків на регулярні частини російської армії. Козацька старшина обурювалась обмеженням її прав у командуванні полками й сотнями. В Україні зріло загальне незадоволення, і гетьман добре розумів, що воно буде спрямоване насамперед проти нього. Як досвідчений політик Мазепа мусив враховувати розстановку політичних сил, ситуацію і наявність умов для політичних кроків. Обставини диктували гетьманові шукати союзника у ворожому стані на випадок воєнної поразки Росії. В свою чергу, шведський король Карл XII і Станіслав Лещинський докладали всіляких зусиль, щоб ослабити Росію.
Потенційного союзника у війні з нею вони вбачали в Україні, перш за все в тій її старшині, котра виявляла незадоволення своїм становищем і була готова боротися за його поліпшення. Сторони, що шукали одна одну, неминуче мали зустрітися. Під час перебування Мазепи в Західній Україні польська шляхта робила неодноразові спроби встановити з ним прямі контакти. Але отримані від неї листи гетьман пересилав Петру І з відповідними коментарями. Так само вчинив він і з листом Станіслава Лещинського, пересланим йому шляхтичем Вольським у жовтні 1706 р. під Замостя. Кілька листів надіслала йому і княгиня Анна Дольська. На початку липня 1707 р. вона від імені короля пропонувала гетьманові виступити проти російського царя, обіцяючи допомогу польських і шведських військ. Зі змістом листа Мазепа ознайомив свого генерального писаря Пилипа Орлика, але самого листа до Москви не відправив. Гетьман вичікував дальшого розвитку подій, всіляко стримуючи незадоволення козацької старшини діями російського командування стосовно українських козаків. Особливе обурення її викликало підпорядкування козацьких загонів російським офіцерам, брутальне поводження з козаками, відбирання коней та запровадження солдатської муштри. Та й сам гетьман у липні 1707 р. дістав царський указ виконувати всі розпорядження Олександра Меншикова, що викликало спалах його гніву. Волею царя Україна дедалі більше позбавлялась автономних прав і перетворювалась на повністю залежну від центральних властей окраїну.
Під час перебування Петра І у Києві влітку того ж року виявилися наміри царя та його найближчого оточення змінити внутрішній устрій Гетьманщини й управління нею. Серед старшини визрівала думка про необхідність відновлення статусу України за умовами Березневих статей 1654 р. Старшина шукала вихід із становища, в якому опинилась Україна.
З осені 1707 р. таємні зв'язки польського короля з лівобережним гетьманом активізувалися. Щоб привернути Україну на свій бік, Станіслав Лещинський обіцяв козакам повернути їхні давні права та вольності й закликав визнати його владу й повалити «московське іго». У ці зв'язки Мазепа втаємничив своїх найближчих однодумців: генерального обозного Івана Ломиковського, прилуцького полковника Дмитра Горленка, лубенського -- Данила Зеленського і миргородського -- Данила Апостола. Вони й склали найближче оточення гетьмана в реалізації його зовнішньополітичного курсу, спрямованого на зміну відносин України з Росією. За деякими даними, влітку 1708 р. Мазепа доручив якомусь розжалуваному болгарському архієрею підписати від його імені договір з Лещинським. За умовами союзу лівобережний гетьман нібито просив Карла XII визволити Україну від «московської тиранії» і, в свою чергу, зобов'язувався забезпечити шведські війська всім необхідним та зимовими квартирами у Стародубі, Малині, Новгороді-Сіверському та інших містах. Крім того, гетьман обіцяв залучити на бік шведів калмиків і донських козаків, явно незадоволених обмеженням їхніх традиційних прав і привілеїв. Україна входила до складу Речі Посполитої на тих умовах, що й підвладні курляндському герцогові території. Сам гетьман діставав титул «князя і Вітебське та Полоцьке воєводства». Вірогідніших даних про цю сторінку діяльності Мазепи історія не зберегла. Незважаючи на всі запобіжні заходи, чутки про закулісні переговори гетьмана просотувались назовні й про них ставало відомо Петру І. Кілька разів писав про це і генеральний суддя Василь Кочубей, з дочкою якого Марією (Мотроною) Мазепа завів свій останній любовний роман. Кочубея підтримував і колишній полковник Полтавського полку Іван Іскра. Щоб особисто передати царю компрометуючі Мазепу матеріали, вони, після тривалого переховування від гетьманських властей, наприкінці квітня 1708 р. прибули до царської резиденції у Смоленськ, а потім у Вітебськ. У 27 пунктах свого листа Кочубей звинувачував Мазепу в намірах зрадити Росію й повернути Україну під владу Польщі. Сановники не повірили донощикам, піддали їх тортурам і вирвали визнання Кочубея, що він написав на гетьмана неправдивий донос і не знає за ним ніякої «невірності». Знаючи віру Петра І в Мазепу, канцлер Головкін відпровадив заарештованих Кочубея та Іскру до гетьмана. Військовий суд засудив їх обох до страти, і в липні 1708 р. Кочубею Й Іскрі було відтято голови поблизу с. Борщагівки під Білою Церквою.
Страницы: 1, 2, 3
