Озброєння спартанців було важким. Вони мали списа, короткого меча і захисне озброєння: круглий щит, прикріплений до шиї, шолом, що захищав голову, панцир на груди й поножі. Вага захисного озброєння досягала 30 кілограмів. Такий важкоозброєний боєць називався гоплітом. Кожен гопліт мав слугу -- ілота, який у поході ніс його захисне озброєння.
До складу спартанського війська включалися й легкоозброєні бійці, що набиралися з жителів гірських місцевостей. Легкоозброєні воїни мали легкий спис, дротик або лук зі стрілами. Захисного озброєння в них не було. Дротик метався на дистанцію 20-60 метрів, стріла вражала на дистанції 100-200 метрів. Легкоозброєні воїни звичайно прикривали фланги бойового порядку. Ядро спартанської армії становили гопліти, чисельність яких коливалася в межах від 2 до 6 тисяч людей. Легкоозброєних було значне більше, у деяких боях їх налічувалося кілька десятків тисяч людей.
Добре навчена й дисциплінована спартанська армія довгий час вважалася кращою у всій Греції. Армія ділилася на шість мор. Кожна мора складалася із чотирьох лохів, лох -- із двох пентекостій, пентекостія -- із двох братерств, братерство -- із двох еномотій. Морою командував полемарх, лохом -- лохач, пентекостією -- пентекостер, еномотією -- еномотарх.
Гопліти спочатку ділилися на 5 лохів, а до кінця V століття до н.е. спартанська армія мала 8 лохів. В IV столітті до н.е. організаційна структура спартанської армії ще більш ускладнилася. Нижчим підрозділом було братерство або подвійна еномотія (64 людини); два братерства становили пентіокостіс (128 людей); два пентіокостіса утворювали лох (256 людей); чотири лохи становили мору (1024 людини). Таким чином, у спартанців ми бачимо чітку організаційну структуру армії. Але в бою ці підрозділи самостійно не діяли.
Бойовим шикуванням греків була фаланга (моноліт). Вона з'явилася в V столітті до н.е.. 8 тисяч греків перед боєм шикувалися в 8 шеренг (12 або 25) у глибину. Дистанція між шеренгами на ходу була 2 м, при атаці -- 1 м, при відбитті атаки -- 0,5 м. У кожній шерензі було по тисячі воїнів; вони займали по фронту півкілометра. Воїни стояли, відчуваючи лікоть один одного. Передня шеренга, зімкнувши великі щити, виставивши списи, прикривала всю фалангу. Друга й третя теж направляли списи вперед. Наступні шеренги були готові замінити вбитих товаришів. Прорвати лави фаланги було майже неможливо.
Найсильніші удари наносила фаланга в короткій атаці. Воїни переходили із кроку на біг, списами перекидали супротивника й довершували розгром мечами.
Фаланга не могла пересуватися на велику відстань, не розстроюючи свого порядку, не могла діяти на нерівній місцевості (лава порушувалася, фаланга розривалася. У ці розриви спрямовувався супротивник і завдавав удару з незахищеного тилу, у спини грекам), не могла переслідувати супротивника (він успішно рятувався від неї простою втечею).
Другий недолік -- слабкі краї фаланги. На краю ворога зустрічали всього 8 списів (додамо ще 16 із другого й третього рядів). Особливо вразливим місцем були фланги першої шеренги, яка раніше інших наносила або відбивала удар. Воїни тримали щит у лівій руці, праве плече виявлялося відкритим, і його прикривав правофланговий сусід. Але першого правофлангового ніхто не прикривав. Тому тут ставили найбільш сильних і добре озброєних бійців. Внаслідок цього правий фланг фаланги був сильніше лівого флангу.
Пізніше охорону країв фаланги стали доручати кінним загонам. Легка піхота -- лучники, метальники дротиків, пращники, зав'язавши бій, теж відходили на охорону країв і тилу.
При одному царі, що здійснював верховне командування спартанською армією, був добірний загін охоронців з 300 знатних юнаків. Цар перебував звичайно на правому фланзі бойового порядку. Його накази виконувалися точно й швидко.
В 30 років спартіат ставав повноправним громадянином, міг законно одружитися й брати участь у народних зборах, але левову частину часу він проводив у гімнасії, лесхе (щось на зразок клубу) і фідитії. Шлюб укладався між молодими людьми вільно, по схильності. Зазвичай спартіат викрадав свою подругу (втім, з відома батьків) і деякий час бачився з нею потайки, а потім уже відкрито оголошував її своєю дружиною і вводив у будинок. Положення дружини в Спарті було досить почесне: вона була господинею в будинку, не вела такого самітницького життя, як на Сході й почасти в інших грецьких племенах, і за кращих часів Спарти виявляла високий патріотичний дух.
За законами Лікурга, дівчата повинні були бігати, боротися, кидати диск, метати спис. Подібно юнакам, вони повинні були бути присутніми на святах, брати участь у танцях і співати в хорі. У своїх піснях дівчата славили сильних і хоробрих і збуджували в молоді гаряче бажання відзначитися.
Лікург увів таке навчання для дівчаток для того, щоб вони виростали сильними й сміливими, здатними народити на світ міцних і здорових дітей. Тому, вийшовши заміж, спартанка цілком віддавалася своїм сімейним обов'язкам - народженню й вихованню дітей. Спартанки були відомі своєю красою у всій Греції. Спартанські годувальниці ввійшли в таку славу, що скрізь багаті люди намагалися доручати їм своїх дітей.
Жінки в Спарті брали участь у змаганнях, в яких вони могли показати свою мужність і придбати славне ім'я. От як відповіла спартанська цариця Горго одній іноземці, коли та дорікала спартанкам у тому, що жінки в них розпоряджаються своїми чоловіками: «Але ж ми й народжуємо чоловіків».
Велика увага приділялася виробленню військової мови. Спартанці славилися вмінням говорити коротко і ясно. Коли перський цар під Фермопілами зажадав від греків, щоб вони здали зброю й щити, йому відповіли: «Прийди й візьми».
Сам Лікург виражався завжди коротко й уривчасто (недарма сучасне слово «лаконізм» - стислість у вираженні думки - походить від назви області спартанців - Лаконії).
Коли хтось став вимагати, щоб він увів в державі демократію, він сказав: «Введи спершу демократію у себе вдома».
Один раз спартанці запитали Лікурга: «Як зробити, щоб сусідні країни не нападали на нас?» Він відповів: «Залишайтеся бідними й не будьте ні в чому багатше сусідів».
Взагалі спартанці любили короткі й дотепні відповіді. Коли людина говорила розумно, але недоречно, йому говорили: «Ти говориш діло, але не до діла».
Один раз у присутності спартанського царя лаяли якогось філософа за те, що на званому царському обіді він не сказав ні слова. Захищаючи його, цар помітив: «Хто вміє говорити, уміє й вибирати для цього час».
Одна людина набридла спартанському цареві питаннями, хто кращий зі спартанців. Ніхто не здивувався коли цар відповів йому: «Той, хто найменше схожий на тебе».
Коли в царя Архідама запитали, чи багато в Спарті війська, він сказав: «Вистачить, щоб прогнати боягузів».
З відповідей спартанців можна скласти уявлення про ті правила поведінки, яких вони дотримувалися. З дитячих років спартанці привчалися без особливої необхідності не висловлювати своїх суджень і говорити тільки те, що потрібно.
Багато уваги в Спарті приділяли хоровому співу. Спартанські пісні були мужні, прості й не мистецькі, але разом з тим серйозні і повчальні. Вони прославляли полеглих за Спарту, гудили боягузів і призивали до подвигу. От, наприклад, одна зі спартанських пісень. Хор стариків починав: «Колись ми були молоді й хоробрі!» Старим відповідав хор чоловіків: «Тепер хоробрі ми! Спробуй, якщо хочеш!» Дитячий хор підхоплював: «А ми згодом хоробріше всіх вас будемо!»
Високо цінувалася в Спарті музика. У бій спартанці йшли під звуки флейт. Спартанський поет говорить: «Гарна музика діє на душу не менше, ніж зброя».
Коли юнаки ставали воїнами, строгість їхнього виховання трохи зм'якшувалася. Їм дозволяли стежити за красою плаття, волосся й зброї. Перед боєм юнаки намагалися особливо ретельно прикрасити себе: вони надягали багряні плащі, прикрашали голови вінками, розчісували волосся і змащували його маслом пам'ятаючи вислів Лікурга: «Волосся гарних робить гарніше, потворних - ще потворніше».
У походах гімнастичні вправи молоді були не такими важкими, та й в іншому життя було легше. Спартанцям війна здавалася відпочинком у порівнянні з нескінченними вправами мирного часу.
Коли військо вишиковувалося перед битвою, цар приносив жертву богам і наказував всім воїнам надягти вінки. Під звуки флейт починалася військова пісня. Величне й урочисте видовище представляла шеренга людей, що крокували в такт музиці. Ряди були зімкнуті, нічиє серце не завмирало від страху, вони йшли назустріч небезпеці з піснею, спокійно й весело. Поруч із царем ішов воїн, що переміг на останніх Олімпійських іграх.
Розповідають, що одному спартанцеві пропонували велику суму за те, щоб він здався й уступив своєму суперникові честь перемоги на Олімпійських іграх. Коли він не прийняв грошей і після важкої боротьби здобув перемогу, його запитали: «Яка тобі користь від твоєї перемоги, що ти заради неї відмовився від можливості стати багатою людиною?»
- «У бою я піду поруч із царем поперед війська», - гордо відповів переможець.
Обернувши ворога на втечу, спартанці його переслідували недовго і незабаром поверталися. Їм здавалося низьким і невартим рубати й убивати ворогів, що відступали. Цей звичай був не тільки великодушним, але й корисним, тому що вороже військо, знаючи, що вбивають лише тих, хто чинить опір, часто воліло тікати, а не боротися.
За задумом Лікурга, виховання спартанця не закінчувалося в той момент, коли він ставав дорослим. І зрілі люди повинні були жити так, як приписував звичай. Спарта була схожа на табір, де був встановлений строго певний спосіб життя для кожного. Якщо спартанцям не давалося ніяких інших доручень, вони дивилися за дітьми, учили їх чому-небудь або самі вчилися в стариків.
У спартанців було багато вільного часу, тому що займатися ремеслами або іншою корисною працею їм було строго заборонено. Бесіди один з одним, танці, ігри, полювання, пісні й гімнастичні вправи поглинали все дозвілля спартанців, коли вони не були зайняті війною.
Коли один спартанець, побувавши в Афінах, довідався, що там засудили людину за ледарство, він попросив показати йому засудженого за любов до волі. Так глибоко спартанці нехтували всякою працею, що небажання працювати вони називали «любов'ю до волі».
Спартанці могли жити безтурботно, тому що землю за них обробляли ілоти. Так як ілотів було значно більше, ніж самих спартанців, то спартанці постійно побоювалися повстань. Щоб попередити повстання ілотів, і були засновані так звані криптії (слово «криптія» по-грецьки значить «таємна»). Це дало підставу обвинувачувати Лікурга в жорстокості й несправедливості. Криптія полягала в наступному. Час від часу ефори посилали за місто юнаків, озброєних кинджалами. Вдень молоді люди ховалися, а вночі виходили на дорогу й убивали ілотів. Щоб надати цим мерзенним убивствам вид законності, ефори, посідаючи на посаду, оголошували ілотам війну. Іноді вони направляли великі загони юнаків у села, щоб раптовим нападом знищувати найдужчих і сміливих ілотів.
Розповідають, що один раз спартанці дали двом тисячам добірних ілотів волю. Радісні, надягши вінки, обходили ілоти храми, щоб скласти подяку богам за раптове щастя. Але вночі всі вони зникли, і ніхто не міг розповісти, яким чином вони загинули.
Взагалі спартанці поводилися з ілотами вкрай жорстоко. Іноді вони навмисно змушували ілотів пити нерозбавлене вино, щоб, довівши їх до стану сп'яніння, показати юнакам, який жахливий порок пияцтва. Ілотам під погрозою страшних покарань було заборонено співати пісні вільних. Правильно підмітили греки, що якщо вільний у Спарті найбільш вільний, то раб тут перебуває в найбільш рабському стані.
Крім викладених законів, що встановлюють помірність, збереження тілесного здоров'я, презирство до всякого роду небезпек, існували ще й інші постанови, безпосередньо стрямовані на виховання зі спартанців воїнів і хоробрих чоловіків.
Перебування у військовому таборі вважалося святом. Тут суворість домашнього життя отримувала деяке полегшення й жилося трохи вільніше. Багряний одяг, що носиться спартанцями на війні, вінки, якими вони прикрашалися, вступаючи в бій, звуки флейт і пісень, що супроводжували їх при наступі на ворога, - усе це надавало страшній колись війні веселий урочистий характер.
Хоробрі воїни, що загинули на полі бою, захоронялись увінчані лавровими вінками. Ще почеснішим було поховання у багряному одязі; імена вказувалися тільки на могилках загиблих у бою. Боягуз же карався образливою ганьбою. Хто тікав з поля бою або виходив зі строю, той втрачав право брати участь у гімнастичних іграх, в сиссітіях, не смів ні купувати, ні продавати, одним словом, у всьому виставлявся на загальне презирство й ганьбу.
Тому матері подаючи щит давали настанову своїм синам: «З ним або на ньому». «З ним» - означало, очікую твого повернення з перемогою. «На ньому» - означало, нехай краще тебе принесуть мертвим, ніж ти побіжиш із поля бою й повернешся в безславності.
Така самобутність в натурі й освіті, яку підтримували закони Лікурга, ще більше підсилювала протилежність між спартанцями й усіма іншими еллінами, вела до ще більшої відчуженості природного характеру спартансько-дорійського племені. Тому, хоча і вказують на Лікургів закон, за яким жоден іноземець не міг залишатися в Спарті довше необхідного часу й не мав права довго жити поза батьківщиною, очевидно, що це був просто звичай, що випливав із самої сутності речей.
Природна суворість Спарти вже сама по собі віддаляла від неї іноземця, і якщо що й могло притягувати його туди, так це тільки одна допитливість. Для спартанця ж будь-яка країна не могла мати ніякої принадності, тому що там він зустрічав чужі йому звичаї й умови життя, до яких він привчався із самого дитинства ставитися не інакше, як із презирством.
Коли найважливіші із законів Лікурга ввійшли в життя, він скликав усіх громадян на народні збори. Законодавець сказав, що для того, щоб зробити всіх щасливими він повинен провести ще одну, саме головну зміну. Для цього потрібно ще раз відвідати Дельфійський оракул, і тому Лікург попросив геронтів і всіх громадян дати клятву не змінювати нічого в законах до його повернення. Усі заприсяглися, і Лікург виїхав у Дельфи. Оракул повідомив, що закони його прекрасні й що доти, поки Спарта буде вірна цим законам, вона буде процвітати й панувати над іншими державами.
Пославши це прорікання на батьківщину, Лікург вирішив добровільно вмерти, щоб не дати можливості співгромадянам коли-небудь змінити його закони. Адже вони обіцяли не проводити ніяких реформ до його повернення. Лікург був саме в тих роках (йому було близько 85 років), коли, на думку древніх, можна ще жити, але добре й умерти, особливо тому, у кого всі бажання вже здійснилися.
Лікург вважав, що смерть суспільного діяча повинна бути корисною державі. Кончина повинна бути гідним завершенням життя. Попрощавшись із друзями й сином, Лікург відмовився приймати їжу і незабаром помер від голоду. Він боявся, що його останки перенесуть у Спарту і громадяни будуть вважати себе вільними від клятви. Тому перед смертю він розпорядився спалити його труп і кинути попіл у море.
Надії не обдурили Лікурга. Поки Спарта дотримувалася його законів, протягом декількох сторіч, вона залишалася однією з найдужчих держав Греції. Занепад законів Лікурга відбувається наприкінці V ст. до н.е., в царство Агіда (426 р. до н.е.), при якому у Спарту разом із золотом і сріблом проникли користь і майнова нерівність, що зруйнували лад суспільства, який був підпорядкований інтересам держави. Законам Лікурга був нанесений смертельний удар.
Прадавня Спарта - зразок аристократичної військово-табірної держави, яка з метою придушення величезної маси підневільного населення (ілотів) штучно стримувала розвиток приватної власності й безуспішно намагалася зберегти рівність серед самих спартіатів.
Спарту не даремно вважають самою дивною державою Прадавньої Еллади: ця репутація міцно закріпилася за нею ще в стародавніх греків. Одні дивилися на спартанську державу з неприхованим захопленням, інші ж таврували порядки, що панували в ній, вважаючи їх дурними й навіть аморальними. І, проте, саме Спарта, воєнізована, закрита й законослухняна, стала зразком ідеальної держави, придуманої Платоном, уродженцем вічного суперника Спарти -- демократичних Афін.
Грецькі історики приписували Лікургу всі закони, що існували в древній Спарті в епоху її розквіту. Але насправді вони були прийняті набагато пізніше і, звичайно, не завдяки діяльності якого-небудь мудрого законодавця, а в результаті боротьби бідняків за свої права. Грецькі історики підкреслювали позитивні сторони спартанського способу життя, вважаючи, що тільки після смерті Лікурга спартанці перейшли до паразитичного існування, живучи за рахунок чужої праці. Насправді суворі закони, приписувані Лікургу, із самого початку встановлювали для спартанців порядки, необхідні для того, щоб тримати ілотів у постійному страху.
Спартанський державний устрій греки називали звичним їм терміном олігархія, хоча ближче всіх до істини був «батько історії» Геродот, який писав про пануючу в Спарті «деспотію закону». І лише зовсім недавно було знайдено, як видається, правильне визначення. Його дав дослідник спартанського феномена Ю.В.Андрєєв, що визначив спартанську державність як одну із самих ранніх форм тоталітарної держави. Так, державний контроль перетворився в адміністративний диктат, ефорат з демократичної диктатури - у диктатуру без демократії, рівність наділів і перебуючих на них ілотів привела до відчуження спартіатів від своїх господарств і перетворила їх у простий додаток до цих наділів. Найжорстокіша регламентація всього життя мала, як наслідок, знеособлення й нівелювання особистості, і держава асимілювала в собі й суспільство, й усіх його індивідів. Ціною консолідації спартанського суспільства стало обмеження цивільних прав і придушення свобод особи.
Найбільший спадок Спарта залишила у військовій справі. Дисципліна необхідний елемент будь-якої сучасної армії. Бойовий стрій спартанців -- попередник фаланги армії Олександра Македонського, а також далекий родич сучасного розгорнутого ланцюга піхоти.
Значний вплив Спарта спричинила і на гуманітарні сфери людського життя. Відвага трьохсот спартанців у битві при Фермопілах була темою для багатьох літературних творів, сучасних кінострічок.
Страницы: 1, 2, 3, 4
