День Соборності України - рефераты, скачать рефераты, бесплатно рефераты

Рефераты. День Соборності України

а цьому підгрунті розвивалися події 22 січня 1990 року, коли історичну естафету поборників незалежності України гідно підтримали наші сучасники, поєднуючи живим ланцюгом злуки Київ і Львів, Схід і Захід України.

Відзначення Дня Соборності, вшанування творців Акту Злуки це не тільки зовнішний суспільна потреба, а й наш моральний обов'язок берегти світлу пам'ять незліченних жертв, принесених українським народом на олтар незалежності, соборності, державності.

2. Т.Г. Шевченко - народний поет
Полум'яним українським патріотом був Тарас Григорович Шевченко. Його заклик - „свою Україну любіть” - вирвався з самого серця, як найзаповітніше слово. Одним із найглибших у світовій ліриці виявів любові до рідного краю справедливо вважається поезія „Мені однаково” із трагічним, потрясаючим закінченням:

Та не однаково мені,

Як Україну злії люде

Присплять, лукаві, і в огні

Її, окраденую, зблудять.

Ох, не однаково мені.

Немов пророк, він передбачав, що неорганізований народний протест, не виявлений до кінця народний гнів збереться над Російською імперією, як грандіозна хмара. Він попереджав панів:

Схаменіться! Будьте люди,

Бо лихо вам буде!

Розкуються незабаром

Заковані люди,

Настане суд, заговорять

І Дніпро, і гори!

І потече сторінками

Кров у синє море

Дітей ваших…

Він передбачав бурхливий протест і гнів, що віками визрівав у глибинах народних мас.

Україна у творчості Шевченка - це передусім волелюбний народ, героїчна визвольна боротьба, душевна краса поборників волі. Поет перший в українській літературі на весь голос сказав про велич, красу народної любові до Вітчизни, як символу волелюбності.

І прекрасно усвідомлював Шевченко свою роль як воістину народного поета, як речника свого народу:

Возвеличу

Малих отих рабів німих!

Я на сторожі коло їх

Поставлю слово.

Т.Г. Шевченку була властива свідомість покликання свого, свого права говорити від імені народу, свого творчого обов'язку перед народом.

3. Сьогодення соборної України і погляд у майбутнє
22 січня 2003 р. ми відзначали 84 річницю акту злуки УНР і ЗУНР. Цей акт являє собою символ соборності України, тобто єдності і неподільності. Вже у незалежній Україні цю акцію було повторено. Ми й досі зберігаємо у наших серцях той день, коли живий ланцюг людей з'єднав Львів і Київ.

З проголошенням незалежності України розпочався перехідний період, в який потрібно досягти докорінних перетворень в усіх сферах життя, нового ступеня суспільного розвитку:

в політичній сфері передбачається перейти від тоталітарної системи до демократії;

в економічній - від командно-директивної до ринкової економіки;

у соціальній сфері - „людини-гвинтика”, яка неусипно контролювалася системою радянської влади, до активного творця власної долі;

у гуманітарній - від класових до загальнолюдських цінностей;

у міжнародній - від політики конфронтації радянських часів до інтеграції в міжнародне співтовариство.

Перше десятиліття відбудови незалежної держави було надзвичайно важким випробуванням для українського народу. В цей час проявилися всі ознаки глибокої економічної кризи, що не могли не вплинути на зміни в соціальній структурі суспільства, загострення усього комплексу соціальних проблем. Але незважаючи на усе це, я вірю, і досвід попередніх років доводить, що волелюбний український народ здолає всі труднощі на шляху до свого становлення, наша країна стане могутньою незалежною Україною.

Висновок
Нині про Соборну Україну говорять як про сучасну українську державу. Але є ще одна Соборна Україна - етнічна територія. Верховна Рада України рішуче скоротила текст державного Гімну, щоб не припустити можливих провокацій, при згадуванні етнічних територій, тому покликатимемося на неупереджене джерело. Українські етнічні землі дуже вдало визначив 1831 року видатний росіянин Микола Надєждін. У рецензії на першу книжку Миколи Гоголя він писав, що Україна перебуває "під благодатним шатром синього неба, на широкому килимі степів, які облямовані струмками Дунаю і Дону, пасмами Кавказу і Карпат, хвилями Євксину (Чорного моря. - А. П.) і Каспію". І саме цю Україну намагався об'єднати в одній державі гетьман Павло Скоропадський. Українці компактно проживають у російській Азії, Казахстані і Киргизії. Разом із Україною ці землі могли б стати співдружністю українських націй. Після Другої світової війни до 1954 року за межами УРСР опинилося понад 40% української етнічної території - в Румунії, Угорщині, Словаччині, Польщі, Білорусі, Росії і Молдові. УРСР як член ООН підписала і ратифікувала Гельсінський Прикінцевий Акт, ІІІ та ІV принципи якого визнавали непорушність кордонів УРСР з Румунією, Угорщиною, Чехословаччиною, Польщею, Росією і Молдовою, тобто Україна проголошувала 24 серпня 1991 року незалежність у визначених Москвою і визнаних Гельсінським Прикінцевим Актом кордонах, що звузило поняття соборності. Займаючи Українську Слобожанщину, Краснодарський і Ставропольський краї, Росія, ігноруючи як спадкоємець СРСР Гельсінський Прикінцевий Акт, відкрито зазіхала на Східну і Південну Україну на тій підставі, що в містах сходу і півдня розмовляють російською мовою. Г. Щокін вважає, що це подібний до югославського сценарій "для України, згідно з яким має відбутися “розчленування” єдиної і потенційно могутньої країни на Західну і Східну з одночасним виокремленням Кримського півострова. Так розкручується деякими ЗМІ “російськомовне питання”, та усілякими засобами штучно підкреслюються культурні особливості західного, східного і південного регіонів нашої соборної України. Підступна ідея розколу України має, вочевидь, деякі історичні паралелі, в яких згадують, наприклад, Західно-Українську Народну Республіку (1918), а також Донецько-Криворізьку Радянську Республіку (1918) зі столицею у Харкові". Російську мову навіть деякі російські патріоти визнають останнім українським варіантом церковнослов'янської, тобто українською книжною (городською) мовою ХVII-XVIII ст. До числа російськомовних в Україні зараховують у Москві і представників інших народів, які за межами України мають свої національні держави - білорусів, молдо-ван-румунів, болгар, поляків, гагаузів-турків, греків, поляків, угорців, німців, євреїв тощо. Не називаємо кримських татарів, бо вони є етнічною корінною меншістю України. Але в міжнародних правових документах "досі не вироблено критеріїв чіткого поділу між поняттями “національна” та “етнічна” меншини".

Конституція України 1996 р. у статтях 11, 92 п.3 та 119 п.3 запровадила у правову систему нашої країни термін корінного народу без відповідного його визначення та без подання переліку корінних народів. "Законодавство про статус корінних народів досі не прийнято; більшість дослідників пов'язують вирішення цього питання з визначенням правового статусу кримських татар (кримськотатарського народу)". На статус корінного народу в Україні мають право румуни (молдавани), як і українці в Молдові та Румунії, які разом з українцями з 1357 р. до 1812 р. мали свою державу Молдову. Упродовж ХVІІІ і до кінця 80-х років ХІХ ст. Російська імперія скорочувала частку українського населення Молдови. Для зменшення кількості українців комуністична Москва організувала три голодомори (1921-1923; 1932-1933; 1946-1947). Щодо болгар, греків і гагаузів, то вони з'явилися в Україні внаслідок релігійних утисків християн у Турецькій імперії. Всі останні представники інших народів з'явились в Україні з причин угорської, польської та російської політики в Україні, яка в різні часи була колонією Угорщини, Польщі, Росії - СРСР і Австро-Угорщини. Саме вони, за концепцією М. Алмаші, мають право на статус "національної меншини". "Національні меншини, - стверджує вчений, - це особи, які є громадянами цієї держави, не належать до титульної національної спільноти чи корінних народів цієї держави і самоідентифікують себе як представники певної національної меншини".

Хоча Конституція незалежної України приймалася 1996 року, коли вже був піввіковий досвід ООН і Міжнародної організації праці (МОП) у визначенні і користування в конвенціях і рекомендаціях терміна "корінні народи", два корінні народи України - українці та кримські татари за статтями 3 і 24 користуються лише правами людини і громадянина. А нова Конституція Автономної Республіки Крим, яка прийнята ВР України в грудні 1998 р., не визнає кримських татар корінним народом України, а відтак і Курултай (Національні збори) і Меджліс кримськотатарського народу Соборними представницькими органами кримськотатарського народу. А це означає, що Конституція України, оперуючи в статтях 10, 11 поняттями "національні меншини" і "корінні народи", уподібнена до Конституції Франції 1958 р., стаття 2 якої визнає одну французьку націю і заперечує поділ громадян на будь-які етнічні чи національні групи. "Уряди Франції, Швеції, Японії, США та деяких інших держав (Україна. - П. А.) негативно ставляться до "визнання колективних прав корінних народів". А Бразилія, Малайзія, Еквадор, Австралія (як і згадана Японія) відмовляються вживати сам термін "корінні народи".

Нова Конституція України й Автономної Республіки Крим були прийняті після того, як ООН прийняла рішення про проведення десятиріччя корінних народів світу (1995-2004), оприлюднила проект Декларації прав корінних народів світу. Але в цих Конституціях права українського і кримськотатарського народу відсутні, що фактично ставить Україну поряд із країнами, які "відмовляються вживати сам термін "корінні народи". У преамбулі до Конституції України словами "Верховна Рада України від імені Українського народу - громадян України всіх національностей" ВР свідомо порушила права титульного в Україні українського народу (етносу) на національну державу, які визнані "Декларацією про надання незалежності колоніальним країнам і народам", яка була прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 14 грудня 1960 року.

Відповідно до документів ООН і ЮНЕСКО, національна держава - це така держава, в якій титульний народ становить 67% населення. Згідно з переписом 2001 року українців в Україні 77,8% від загальної кількості населення (за переписом 1989 р. було 72,7%), росіяни 17,3% (за переписом 1989 р. було 22,1%). Українську мову вважають рідною 67,5% населення України, що на 2,8% більше, ніж за даними перепису 1989 року. Російську мову визнали як рідну 29,6% населення (показник знизився на 3,2%). Рідною мовою вважають мову своєї національності 85,2% українців, 14,8% українців рідною визнають російську. Тому говорити про російськомовність в Україні необхідно із застереженням. В Ізраїлі - національній державі євреїв, як повідомили 28 серпня 2002 року о 15 годині "Українські телевізійні новини" (за визнанням Равінат), євреї, до речі, становлять 30% населення.

2004 року добігло кінця десятиріччя корінних народів світу. І ООН змушена буде приймати Декларацію прав корінних народів, в проекті якої саме за українцями та кримськими татарами визнається право на державу, мову, освіту, землю і все, що в ній, на ній і над нею, закони, традиції, інформацію, релігію тощо. Щодо національних меншин, які (за переписом 1989 р. без молдован, румунів і кримських татар) разом становили 25% населення України, то за ст.10 Конституції вони мають право на використання власних мов при обов'язковому знанні державної мови (ст.10) та на визначене міжнародним правом пропорційне представництво в радах усіх рівнів. Для цього, покликаючись на міжнародне право, ВР має внести відповідні зміни до Конституції, яка має бути орієнтованою не на Конституції держав, які створені колоністами - США, Австралія, Бразилія тощо, а на Конституції національних держав - Норвегія, Фінляндія тощо.

Щодо людських прав представників національних меншин, то вони в Україні мають бути такими, як, наприклад, в Ізраїлі: виступи проти державної мови, релігії, національного щодо статусу державоутворюючої національності мають переслідуватися. Без цього Українська Соборна Самостійна Держава не відбудеться.

Список використаної література

1. Субтельний О. Історія України. - К., 2000.

2. Яременко І.Ф. День Злуки в нашій пам'яті. - К., 2001.

3. Радянська Україна. - 05.06.1990.; Заставний В.Ф. Географія України: У 2-х книгах. - Львів: Світ, 1994.

4. Надеждин Н. Литературная критика. Эстетика. - М.: Худож. лит., 1971.

5. Барладяну-Бирладник В. Українська монархія // Монархія і Україна. Кн. ІІ. - Торонто, 1991.

6. Барладяну-Бирладник В. Про співдружність українських націй // Барладяну-Бирладник В. Ще раз про неволю. - Торонто, 1990.

Страницы: 1, 2