Незважаючи на несприятливі зовнішньополітичні фактори, збільшувалося населення й Запоріжжя. Те ж саме відбувалося в Криму й Північному Причорномор'ї. Крім татар, турок, волохів, караїмів, євреїв, представників інших народів, зростала чисельність і українців. Це відбувалось за рахунок трьох факторів -- добровільного переселення, природного приросту й полонених. За деякими даними, кількість українців на Північному Причорномор'ї становила приблизно 200 тис. чол. Ціною величезних зусиль українці продовжували зберігати мову, православну релігію, національні звичаї та обряди.
Тоді як на Лівобережжі та Слобожанщині кількість людності збільшувалась, на Правобережжі й Східній Галичині -- зменшувалась. Багато жителів переселилося на східні землі, загинуло в ході майже безперервних воєнних дій або потрапило в неволю. Були роки, коли татари відводили у Кримське ханство по 20--40, а то й по 300 тис. полону. Містечка і села Київщини, Волині й особливо Поділля спустіли, поля позаростали травою, під ногами валялися людські кістки. На Правобережній Київщині чисельність жителів скоротилася на 200-- 250, Волині за 1673-- 1683 pp. -- на 217, Поділлі за 1659-- 1667 pp. -- приблизно удвоє. Тільки з 80-х років ці регіони поступово починають підніматися з руїн, заселятись козаками Семена Палія, Самійла Самуся, Іскри та інших полковників. За рахунок втеч на Закарпаття та в інші регіони, загибелі у боях та смерті від хвороб, епідемій зменшилася кількість лемків Сяноцької землі. Протягом півстоліття тут не зареєстровано появи жодного нового населеного пункту. Населення Перемишльської землі почало кількісно збільшуватися тільки в останнє десятиріччя XVII ст.
Жорстокий визиск і свавілля турецьких властей змусили багатьох жителів Буковини тікати світ за очі. Тяжким лихом впали на буковинців неврожаї, голод та епідемії. Очевидець писав, що у 80-х роках «вся країна розбрелася... На дорогах лежали знесилені й померлі, і було людоїдство». Багато сіл і міст, у тому числі й Чернівці, збезлюдніло. Щоб заселити вільні землі, молдавські господарі закликали людей на слободи, звільняли їх від податків і повинностей на 8 місяців. Але це не допомагало, і Північна Буковина продовжувала залишатися малозаселеною. Зміни в сільському господарстві та промисловості. Національно-визвольна революція 1648 р. й наступні воєнні дії підірвали економічну основу суспільного ладу. Була знищена земельна власність польських магнатів, а також значної кількості як польської, так і полонізованої української шляхти. На території Української держави земля стала власністю Війська Запорізького. Одночасно завоювали право власності на землю селяни, козаки та міщани. З'явилася розщеплена земельна власність держави і безпосередніх виробників. Кількість землі у козацтва, селянства й міщанства значно збільшилася за рахунок привласнення звільнених угідь, освоєння пустищ на правах вільної займанщини.
Існувало також общинне й сябринне землеволодіння. Община мала право перерозподіляти різні угіддя, продавати й використовувати їх. Під впливом різних обставин общинне землеволодіння зазнавало значних змін. У власності общин залишилися переважно різні угіддя, а орні землі перейшли у приватне володіння. На общинні землі претендували всі, хто міг їх зайняти, внаслідок чого общинне землеволодіння зменшувалося.
Поряд з общинним існувало сябринне (від литовського «себрас» -- співучасник) землеволодіння. Але на відміну від першого члени сябринних союзів вважалися власниками не земель, а земельних паїв. На їхній основі вони діставали наділи й володіли ними. Чимало сябрів розорялося й мусило продавати свої паї заможним людям або монастирям. Внаслідок продажу і дроблення наділів під час сімейних поділів сябринне землеволодіння поволі зникало, поступаючись місцем подвірному. Відроджувалася й зростала земельна власність православних монастирів. Київські монастирі мали в Київському полку 88 сіл і кілька населених пунктів у інших полках. Печерський монастир володів тільки на Стародубщині трьома волостями з 5 селами і 11 слободами. Всього на початку XVIII ст. монастирям належало в Гетьманщині майже 300 сіл і хуторів. Чітких форм набрала земельна власність козацької старшини. Вона існувала у вигляді рангових і приватних володінь.
Перші формувалися з гетьманських і царських пожалувань старшині на час зайняття посад «на ранг», «на уряд», другі -- з пожалувань на «вспартя дому», «на підпору дому» тощо. Зі зміцненням позицій старшини чітко простежувалася тенденція до перетворення тимчасових (рангових) пожалувань на довічні. Власниками латифундій стали лівобережні гетьмани й полковники. Івану Мазепі належало 120 тис. українських і російських селян, Дмитрашці Райчі -- 40 тис. десятин землі з містечком Березань і 11 селами. Не дуже відставали від нього своїм багатством Михайло Міклашевський, Ілля Новицький, Леонтій Свічка та інші полковники. Так само розвивалася земельна власність і слобідської козацької старшини. Охтирському полковнику Івану Перехресту в той час належало до 40 тис. десятин землі. Великі маєтності мали родини Шіддовських, Донців, Кондратьєвих, Ковалевських та ін. На Запоріжжі землі належали власникам зимівників, їхні розміри залежали від спроможності господаря обробити зайняту ділянку. Забезпеченість різних груп населення землею створила сприятливу економічну базу для швидкого економічного розвитку Української козацької держави, частково Слобожанщини й Запоріжжя.
Економічною основою розвитку України традиційно залишалося сільське господарство, а його провідною галуззю -- зернове землеробство. Прискореними темпами розвивалося сільське господарство Гетьманщини, Слобожанщини й Запоріжжя. Причому в старшинських і монастирських маєт-ностях воно базувалося на використанні переважно найманої робочої сили, а не кріпаків, як це було до війни. Високопродуктивна праця наймитів, досконала техніка й технологія обробітку грунтів вивели панські господарства на досить високий рівень сільськогосподарського виробництва. Багато зерна вирощувалося в господарствах гетьманів, полковників, шляхти й монастирів. Більшість його у чистому або переробленому вигляді надходила на внутрішній і зовнішній ринки. Київський полковник Василь Дворецький у 1659 р. продав казні 96,6 т хліба, а наступного року ще більше. Генеральний підскарбій Роман Ракушка-Романовський щорічно засипав до своїх комор не менше 400 осьмачок (приблизно 104 т за лубенськими мірами) збіжжя. Охтирський полковник Іван Перехрест у 1684 р. захопив серед іншого майна свого попередника 2 тис. кіп жита, які були зібрані з 125 десятин посівів. Менші обсяги зерна одержували рядові козаки й селяни. Наприклад, у селян Обтівки Ніжинського полку на початку XVIII ст. на кожен двір припадало від 0,4 до 18 десятин. Поряд з тим існували великі козацькі та селянські господарства на 50-- 80 десятин землі. Переважала трипільна система землеробства. Врожаї зернових досягали в середньому «сам» -- 4.
Розширювалися посіви під технічні культури. Коноплі вирощувалися в усіх полках, але найбільше у Чернігівському, Стародубському й Сумському. Започатковувалася спеціалізація у вирощуванні цієї культури, яка дала поштовх розвиткові капіталістичних мануфактур в текстильному виробництві. Значні зміни спостерігались у садівництві та городництві. Вони поступово набирали рис товарного характеру.
Важливе місце у господарстві різних груп населення займало тваринництво. Тисячні отари овець, багато великої рогатої худоби й коней мали Іван Забіла, Василь Кочубей, Іван Мазепа та інша старшина. Велася селекційна робота, виводилися нові породи худоби.
На кінному заводі полковника Федора Шідловського на Харківщині розводили коней української, польської, молдавської, перської та «рибин-ської» порід. Меншою кількістю живності володіли рядові козаки й селяни. Але досить часто зустрічалися господарства з 20, ЗО, а то й більше волами, кількома коровами й кіньми. Полтавські козаки Микола Коваленко і Назар Деркаченко мали відповідно по 20 і 26, Роман Сахно з Деркачів -- 100, а Григорій Семенов з с. Лозової на Слобожанщині -- 300 овець. Великі тваринницькі господарства виходили за межі звичного феодального виробництва, оскільки базувалися на використанні переважно найманої робочої сили. Розвинуте тваринництво України відіграло важливу роль у становленні суконних мануфактур і накопиченні багатства в руках підприємливих старшини, шляхти, заможних козаків і селян.
Запоріжжя спеціалізувалося на веденні скотарства. У численних зимівниках козаки розводили овець, коней, корів, волів, свиней та іншу худобу й багато птиці. Зерно для січового товариства доставлялося переважно з Гетьманщини й Правобережної України. Не поривали з традиційними заняттями також українці, що проживали у Північному Причорномор'ї та Криму.
У складних умовах перебувало сільське господарство правобережних і західноукраїнських земель. Польський уряд послідовно захищав земельну власність шляхти силою. У той же час місцеві селяни, козаки й міщани, часто виганяючи або знищуючи польське панство, вважали звільнені землі своїми з повним правом розпоряджатися ними. З часом земельна власність польських магнатів і шляхти ставала домінуючою на Правобережній Україні. Панівні позиції земельна власність інонаціональних феодалів займала також у західноукраїнському й північнобуковинському регіонах Значної шкоди сільському господарству завдавали майже безперервні воєнні дії, а також свавілля іноземних магнатів і шляхти.
Скорочення чисельності селянства негативно позначалося на рівні розвитку продуктивних сип. Але незважаючи на всі труднощі, селяни, козаки й міщани піднімали з руїн господарства і давали їм друге життя. Системи землеробства на визволеній від польської шляхти території були такими ж, як і на Лівобережжі. Місцеві жителі, завоювавши особисту свободу й землю, у 80-х роках перетворили Богуславщину, Фастівщину і Білоцерківщину на регіон з високопродуктивним сільським господарством. Подорожніх вражали не-оглядні поля жита, пшениці, ячменю, великі отари овець, кіз, кінські табуни й стада волів та корів.
На зайнятих польськими властями Північній Київщині, частково Волині й Поділлі почали відроджуватися фільварки. Але нездатність властей зобов'язати селян відбувати регулярні відробітки змусила польських панів перевести своїх селян на грошовий чинш або панщину за межами фільварків.
Література
1. Борисенко В. Й. Курс української історії: 3 найдавніших часів до XX століття. 2-ге вид.: Навч. посібник. -- К * Либідь 1998.- 616 с.
2. Субтельний Історія України. К.: Либідь
Страницы: 1, 2
