Як звичайно в таких випадках буває, усі шукають причини того нещастя, а зокрема жертовного козла за невдачу. Так було і з Другим Зимовим походом чи, як його слушно назвав у своїй доповіді Головному Отаманові С. Петлюрі начальник штабу Повстанчої Армії полк. Юрій Отмарштайн, -Листопадовим рейдом.
Учасники Листопадового рейду повернулися не в славі, як переможці (бо в разі перемоги вони не вертали б до польських таборів взагалі), але як переможені, з великими людськими втратами. Повернулися вони з болями фізичними, бо між нимибули й поранені, але ще більше -- з душевними болями, бо пережили ще одну трагедію -- втрату бойових друзів і втрату Батьківщини, і це їм, очевидно, боліло. «Але що страшенно боліло нам усім, кому доля судила врятуватися від розстрілу, -- писав Віктор Яновський. -- це глумливе ставлення до всіх нас у таборі, отже й до тих, хто все віддав за долю Батьківщини під час боротьби з віковічним її ворогом. Таке ставлення можна пояснити лише тим, що таборяни, не розбираючись глибоко в тих обставинах й умовах, в яких нам доводилося боротися в Україні, були переконані, що учасники повстання не використали всіх можливостей. Але якщо тут і є провина, то не тих, хто чесно йшов на певну смерть, майже без зброї, а вина головного провідника повстання, генерала Тютюнника, який пропустив відповідний момент.
В тому твердженні є чимало правди, але не лише Тютюнник наполягав на тому-поході в той невідповідний час. Похід організовували уряд УНР та Головний Отаман Симон Петлюра. За ними було останнє слово, й вони могли зупинити похід ще навіть в останню хвилину. А однак на нараді у вересні 1921 р. представник
Головного Отамана полк. Данильчук підкреслював, що похід повинен відбутися «за всяку ціну». І похід відбувся...
Одним із перших авторів, які займалися питанням Другого Зимового походу, буй сотник О. Шпілінський. який написав розвідку під назвою «Базар (1921-1931). Друтому Зимовому походові Української Армії в Х-і роковини», яка з'явилася у 3-му збірнику .матеріалів до історії війська українського «За Державність». що його видало Українське Воєнно-Історичне Товариство у Каліші (Польща) в 1932 р. В цьому збірнику було вміщено спогади ще шести учасників походу, які є цінним матеріалом для історичних досліджень. Аналізуючи всі аргументи «за» і «проти». Шпілінський дійшов висновку, що найбільше завинив таки головнокомандувач Повстанчої Армії ген-хор. Юрко Тютюнник.
«Генерал Тютюнник, розпочавши формування головної Волинської групи, переоцінив інформаційні вісті з України, - писав Шпілінський, - й не зважив, що безоглядний масовий червоний терор, який лютував цілий рік, мусив, зрештою, ослабити активність місцевого населення, що успіх загального повстання обумовлювався не надією на першу широку допомогу з боку населення, але першими бойовими успіхами Повстанчої Армії».
Ген. Микола Капустянський твердив, що «Другий Зимовий похід був абсолютно не підготований до виконання поставленого перед ним завдання». До цього найбільше спричинилася провокаційна політика польського уряду, метою якого було «кинути на поталу большевикам еліту українського війська». Велику частку відповідальності за Другий Зимовий похід несе й сам командуючий Повстанчою Армією, який, переконавшись у підступності поляків і побачивши жахливий стан дорученого йому війська, повинен був скоригувати свій план і відкласти його реалізацію, як йому це пропонував полк. Отмарштайн. Ген. Капустянський відзначав, що ген. «Юрко Тютюнник був талановитий отаман повстанчих загонів, але як полководець регулярних військових формацій він не дорівнював нашим, ми б сказали, найздібнішим маршалам-генералам: О. Трекову, В. Сальському, М. Безручкові, а зокрема блискучому операторові й неперевершеному тактикові О. Удо-виченкові.. Також і інші командири корпусів і дивізій переважали Тютюнника і своїм досвідом, і цілеспрямованістю».
Немає сумніву, що співвідповідальність за невдачу- Листопа-дового рейду 1921 року великою мірою несуть і поляки. Вони ж зобов 'язалися доставити повстанцям зброю і весь необхідний військовий виряд, до речі, з тих запасів, які вони забрали в українського війська при інтернуванні минулої осені, але зобов'язання не дотримали, - твердив ген. М. Капустянський . Через те нічого не було приготовано не тільки на І -е вересня, але навіть і на 1 -е жовтня, так що справа затягнулася до кінця жовтня. Отже, що стосується озброєння та взагалі військового виряду -- тут поляки завели.
Ісаак Мазепа, визначна постать за часів Директорії, що навіть був прем'єром уряду в 1919 р., вважав, що «поза всіма іншими причинами, дві головні обставини відіграли рішальну роль в тому, що ця повстанська акція під проводом Ю. Тютюнника не дала бажаних наслідків. Насамперед, власна необережність Тютюнника і всіх тих, що підготовляли цю справу. Звичайно, підготовка повстання мала провадитися у строгій тайні. Тим часом про це знала вся українська еміграція. Наприклад, у Тарнові і в таборах наших інтернованих відкрито говорилося про підготовку повстання на Україні... Як потім виявилося, навіть у самому штабі Тютюнника були большевицькі агенти, як, напр.. підполк. Снігірів, сотн. Заярний та інші, що були відповідальними співробітниками Тютюнника: Снігірів керував оперативним відділом в повстанському штабі, а Заярний був державним інспектором при Київській групі, на чолі якої стояв Тютюнник».
Учасник Листопадового рейду сотн. Гриць Рогозний, який мав нагоду сам оцінити обставини і стиль роботи в Повстанчому штабі у Львові, не виніс добрих вражень. «Деякі старшини штабу також не виявлялися ані відповідними моральними прикметами, ані солідністю своєї праці в штабі, -- писав він, -- Десятки старшин, відомих самому ген. Тютюнникові, дні й ночі проводили на гулянках по кав'ярнях та інших спеціальних місцях Львова. Бували різні небажані ексцеси. В тому добачую я провину самого ген. Тютюнника. -- підкреслював сотн. Рогозний. -- Цей останній (тобто ген. Тютюнник. -- В.В.), хоч відомий зі своєї хоробрості, рішучості, енергії і прикмет повстанчого провідника, поруч з тим відзначався деякими від'ємними рисами, які не давали йому змоги знаходити собі відповідних співробітників, триматися певних організаційних засад, запроваджувати здорову, регулярну дисципліну тощо. Частина, що находилася під його керуванням, завжди відзначалася своєманітною «партизанською» розгойданістю й безладдям, хоч під зглядом бойовим були добрі. Мав звичку ген. Тютюнник наближувати до себе й «фаворитів», яким усе якось сходило безкарно з рук, у той сам час, як до решти він бував часами дуже суворий. Всі ці прикмети ген. Тютюнника проявлялися в праці його та в доведенні деякої частини його найближчого оточення. Кружляли також згадувані уже чутки, що деякі старшини штабу, не без відома ген. Тютюнника, перебувають на услугах польської контррозвідки й вишукують серед галичан тих, що зачали тоді організувати підпільну боротьбу з поляками. Акцію мав проводити полк. Чеботарів, а його підручними були наближені до ген. Тютюнника старшини полк. Палій і Волков».[9,47]
Друга причина, очевидно, випливала з першої, бо большевики через своїх агентів знали все до подробиць про діяльність Повстанчого штабу у Львові, а разом з тим -- і про діяльність повстанських груп в Україні. Власне завдяки своїм агентам большевики викрили і знищили Національну Козачу Раду у Києві та Всеукраїнський Повстанський Комітет з осідком у селі Обідне біля Немирова на Брацлавщині. А це ж були централі, які організовували всеукраїнське повстання й мали зв'язки з окремими повстанськими загонами і групами. Пізній початок походу в Україну, несподівано рання зима, брак належного одягу й озброєння повстанців, а також знищення повстанських центрів і деяких повстанських загонів, з одного боку, та планово скупчені большевицькі мілітарні сили в Правобережній Україні, з другого боку, призвели до трагедії, відомої в історії України XX століття під назвою «Базар».
Не відкидаючи жодної з наведених причин, слід ствердити, що були ще й інші, про які найкраще, мабуть, знав начальник штабу Повстанчої Армії полк. Ю.Отмарштайн.
Можливо, тому епопея Листопадового рейду не закінчилася в 1921 р. під Базаром. Вона мала свої наслідки також і пізніше, в таборах інтернованих українських вояків, куди повернулися недобитки повстанців. Одним із таких наслідків була трагічна смерть полк. Отмарштайна.
На його думку, ставлення «польської влади до проектованого повстання нагадує якусь провокацію», й тому Отмарштайн «схилявся до припинення цілого плану», вважаючи, що перевести його в життя не вдасться. «Полякам повстання потрібне лише для того, -- говорив він, -- щоб потурбувати більшовиків, не рахуючися при цьому з українськими жертвами». Був він переконаний, що поляки в останній момент не дадуть Повстанчій Армії ні обмундирування, ні навіть відповідної до важких завдань зброї. Незважаючи на такий песимістичний погляд, полк. Отмарштайн пішов «на повстання, щоб не думали, ніби хоче, себе врятувати, але, водночас, здіймав з себе відповідальність за його наслідки. На тлі цих відмінних поглядів, між полк. Отмарштайном і ген. Тютюнником виникали доволі гострі суперечки».
Полк. Отмарштайн, остаточно зневірившись у людях, що стояли в національному проводі, хотів на час відійти від тих справ і перетворити їх страшний і трагічний зміст. Резигнуючи з військової служби полк.Отмарштайнові довелося ще мати прикрі балачки з особами з оточення Головного Отамана Симона Петлюри, що ще більше загострило його відносини з українськими політиками. Внаслідок того він вирішив довше не прикривати відомих йому злочинців, але виступати публічно й оголосити ті важливі документи. З іншого боку, щоб з тими інтригами покінчити, полк. Отмарштайн вирішив виїхати з Польщі в рідні краї до Бессарабії, яка тоді вже належала Румунії, і там опублікувати всі документи, що стосувалися повстання й Листопадового рейду, які йому вдалося роздобути, щоб розкрити нечесну гру Чеботаріва. А тому, що ті документи за торкнули б багато визначних осіб, не тільки українців, але також і поляків, опублікувати їх у Польщі було неможливо, бо цензура не пропустила б.
На підставі доступних документів, мабуть, не зовсім слушно обвинувачувати тільки «союзника» за його віроломство та трагічне закінчення Листопадового рейду. Як знаємо із спільного засідання представників польського Генерального штабу з ген. Тютюнником і полк. О.Данильчуком 24 - 25 вересня 1921 року у Львові, поляки радили не йти в похід в Україну, вважаючи, що відповідна нагода на те вже проминула, бо ситуація, «що заіснувала в Україні, не надається до проведення такої акції», остаточно, на вимогу ген. Тютюнника, а зокрема полк. Данильчука, який від імені Головного Отамана С.Петлюри заявив, що Український штаб хоче зробити той рейд за всяку ціну, Польський Генеральний штаб погодився на проведення такого рейду. І тому, власне, провина лягає не тільки на самого ген. Тютюнника, але також і на Головного Отамана Військ УНР С. Петлюру та на уряд УНР.
Бій під Малими Миньками був останнім боєм української армії періоду Визвольних змагань. Через помилки командування Повстанчої Армії дійшло до поразки повстанців біля села Малі Миньки й до розстрілу 359 вояків-повстанців під Базаром. І тут український воїн довів свою відданість своєму народові, своїй Батьківщині. Сотн. Рогозний у своєму описі боїв під Малими Миньками -- Базаром висловив думку, «що катастрофу можна було оминути, коли б армія відійшла з-під с. Миньки хоч би на дві години раніше. Безперечно. -- писав він, -- і цей маневр не врятував би акції, яка вже в бою під с. Леонівкою була непоправно програна. Але в такому разі, може, пощастило б хоч врятувати сотні людей, що потім загинули, і довести їх знову до Польщі»[4,25].
Цифра 359 знайшла в українській літературі широкий відгомін, з одного боку -- подив і гордість за тих вояків-патріотів, які воліли краще геройськи вмерти, ніж піти на службу ворогові. З іншого боку, зростало обурення за розстріл безборонних вояків-полонених і ненависті) до большевиків та їхньої чека. І зовсім слушно, бо моральне право було на боці українських повстанців. Українські вояки-повстанці не йшли воювати москалів до Росії, не грабували й не вбивали мирних росіян у їхніх містах і селах. Вони намагалися визволити свій рідний край від напасника й, воюючи на своїй власній землі, обороняючи свою Батьківщину, карали наїзника за його злочини, вчинені над українським народом. «Вони билися і впали теж, як у Малих Миньках і під Базаром, за волю й добро свого народу, як ніколи загроженого походом москалів на тотальне знищення України. Вони достойно й виразно відповіли чекістам: «До вас служити не підемо», й ані один не благав у них помилування. Вони вмирали смертю воїна найвищих чеснот із вірою, що народ не проспіть того катам, не задля самої помсти, але для справедливості». Тому-то «наші втрати в Малих Миньках і під Базаром» слід розглядати не як трагедію, але. як це каже учасник тих подій сота. Дмитро Герчанівський, -- «подиву гідну мужність наших вояків».
Висновок
Аналізуючи результати 2-го Зимового походу Повстанської Армії УНР, слід підкреслити, що його проведення не було належним чином підготовлене. Більше того, ППШ не врахував всіх обставин з військової точки зору. Цей рейд не приніс, та і не міг принести результату, на який розраховувало командування штабу, - на загальне повстання в Україні. Це був скоріше порив безнадії і відчаю, який став завершальним етапом українських визвольних змагань 1917 - 1921 років. Проте це не применшує героїзму учасників походу, які йшли на вірну смерть, використовуючи останню, хоча й малу можливість відстояти право жити в українській державі.
За часів радянської влади згадувати про героїв Другого Зимового походу було заборонено. Спогади про них намагалися витравити з народної пам'яті, занедбавши їхні могили, а також сформувати викривлену оцінку прагнень героїв, обзиваючи їх буржуазними націоналістами, ворогами радянського ладу. Репресії 1930 - х років винищили тих, хто зберігав пам'ять про жертовну смерть учасників повстанського рейду, різним чином публічно не засвідчуючи.
У листопаді 1941 року Центральний Провід ОУН, зокрема і наш земляк Олег Ольжич, став ініціатором вшанування пам'яті героїв ІІ Зимового походу. На могили розстріляних прибуло багато люду. І звучало над громадою, яка схилила у скорботній задумі голови, сумні слова Олега Ольжича:
Позаду смерть! Чекає Звіздаль
Не місце страти - тріумфальна арка
Тепер вже піде у весняну даль
На все твій шлях негнутий прямо.
26 серпня 2000 року у селі Базар Народицького району відкрили меморіал героям Другого Зимового походу. Слава героям, які віддали життя за вільну Україну!
Слід зазначити, що ми розуміємо неминучість помилок у цьому дослідженні. Насамперед, через неможливість звірити дані анкет з іншими джерелами. По-друге, намагання декого з полонених (на нашу гадку, переважно старшин) приховати дійсне прізвище, ім'я, по-батькові, місце народження, військове звання, освіту тощо. Ще одним моментом, що ускладнював роботу, стала невиразність почерків тих, хто заповнював анкету, як і те, що анкети заповнювалися олівцем, до того ж, 85 років тому. Ускладнювало розпізнання анкетних даних й те, що поверх них була написана резолюція: "Расстрелять. м. Базар. 23 (або 22). XI. 1921 г. Гарькавый, Котовский, М. Фриновский, Лившиц..." (і ще один нерозбірливий підпис, очевидно Іванова). Ця резолюція, а також підписи були написані хімічним олівцем розмашисто, з притиском. Накладання ліній ускладнювало діагностику прізвищ та інших даних. Напевно, й не всі козаки і старшини виразно називали свої прізвища і той, хто фіксував їх, міг частково видозмінювати їх. Є підстави припускати, що допит вели малограмотні слідчі-чужинці, що не знаючи української специфіки, вносили і свою дещицю плутанини.
Характерним було непоодиноке розходження написання прізвищ в анкеті і у списку розстріляних. Тобто, самі більшовики подекуди подавали дві версії одного й того ж прізвища. Інколи це допомагало нам вияснити найбільш вірогідний варіант. Хоч і не завжди... Складалося враження, що інколи у списку уточнювали прізвище, а подекуди, навпаки, змінювали його до невпізнання.
У пошуках інколи допомагав варіант, наведений у реабілітаційному висновку, хоч треба зазначити, що той, хто підготовляв ці висновки, подекуди додавав і власні помилки, що призводило інколи до "реабілітації" неіснуючих людей.
Щоб збільшити шанси знайти рідних розстріляних у м. Базар і донести до них правду про тернистий шлях їхнього родича, ми вирішили подавати й назву сіл чи волостей, точних назв яких встановити не вдалося. Але оскільки місцеві люди краще розбираються в топоніміці своєї місцевості, то вони й допоможуть нам згодом встановити істину.
Список використаних джерел
1, 5, 6. Герчанівський Д. Вигнати окупанта. - Мюнхен: Видавництво Крайової Управи Братства колишніх Вояків 1 - ої Української Дивізії УНА в Німеччині, 1963. С.48.
2, 12, 13. Вишнівський О. Базар. Голгота 359 - ти. - К.: Незборима нація, 1997. - Ч. 17 (130). С.3.
3, 8. Кузь К. Під Малими Миньками. - Вісті Комбатанта. Торонто - Нью - Йорк, 1971. - Ч. 6. (56). - С. 8.
4. ДА СБУ, арх.. 74629 фп, т.1, арк.. 33 зв. Знайшов Р. Коваль.
7. Другий Зимовий похід. Листопадовий рейд. Базар. - К.: Фундація ім.. О. Ольжича, 1995. - Ч. 21. - С. 21.
9, 11, 14. ЦДАВОУ, ф. 1078, оп. 2 спр. 210, арк. 46 - 48 зв. Знайшов П.Стегній.
10. ЦДАВОУ, ф. 1078, оп. 2 спр. 210, арк. 105, 106. Знайшов П.Стегній.
«Додаток 1»
Наказ про розстріл
1921 року 22 листопада. Надзвичайна комісія -- п'ятірка у складі: голови пом. командвійськ КВО тов. Гаркавого, голови губчека тов. Лівшіца. заст. нач. особвідділу КВО тов. Іванова. нач. опервідділу ВЧК тов. Фріновського й нач. кавдивізії тов. Котовського на підставі допитів захоплених бандитів, документів і наказів розбитої в бою під с. М.Миньками Овруцького повіту Волинської губернії 17 листопада 1921 р. банди Тютюнника, а також інших слідчих матеріалів особливого відділу КВО і
Київської ГЧК по цілому ряду викритих шпигунських і петлюрівських організацій на терені УССР знайшли:
1. Озброєний напад на совєтську республіку був наслідком довгої, протягом не менш 10 - 11 місяців, праці Петлюри, Тютюнника та їхніх однодумців із числа тих, що залишилися від не один раз уже битої армії так званої УНР і зібраної в Польщі української еміграції. Робота ця велася шляхом військової підготовки інтернованих у таборах відділів Петлюри. Крім військових приготувань. провадились також підпільні приготування організації повстання на Ліво- і Правобережній Україні.
2. Для досягнення мети, щоб знесилити совєтську республіку, перешкодити їй вести господарські роботи, відомий авантюрист Петлюра випустив на терени совєтської республіки заздалегідь зорганізовані в таборах банди душогубів і грабіжників. Для цього в таборах були відібрані найбільш надійні борці й досвідчені старшини. Пересування ешелонів робилося під виглядом робітничих партій, всім козакам і командному складові наказувалось відповідати на запитання під час пересування в згаданому вище дусі. Всі учасники знали, що вони йдуть для підняття збройного повстання, ти більше, що разом з бандами прибули й міністри всім адміністративним апаратом, який мав перейняти в свої руки всю владу негайно після захоплення території УССР.
3. Головна організація під командуванням самого Тютюнника, призначеного командуючим повстанчими військами, проводилась на ст.. Костопіль у 25 верствах на північ від Рівного. Тут був зосереджений відділ під назвою кінна дивізія, зі штабом армії й цивільним урядуванням на чолі, кількістю понад 1000 осіб. Після зосередження відділ зробив перехід через кордон і виступив на територію УССР. Подальша діяльність банди відповідає безідейній і хитрій петлюрівщині.
4. Наїзд скоївся саме у той момент, коли совєтськими республіками було кинуто все, не виключаючи й частин Червоної Армії, на господарчий фронт (тобто на грабування хліба в українських селян для голодної Росії, незважаючи на те, що Південна Україна також голодувала. - П.Д.). У результаті банді вдалося, ухиляючись від бою, просунутись у глибину території УССР. Але направлена проти неї кавчастина наздогнала її і у районі М. Миньок знищила. Зарубано в бою більш як 400 чоловік й захоплено до полону 537 чоловік, в тому числі й поранені. В момент бою деякі особи з вищого командування, бачачи безвихідність становища, самі себе розстрілювали й підривали бомбами.
5. Усього перед Надзвичайною комісією (п'ятіркою) постало 442 чол., решта померли від ран до приходу комісії або перебували в тяжкому стані й були залишені до видужання.
Керуючись велінням революційної совісті та щоб запобігти подібним злочинам і показати всьому капіталістичному світові та його наймитам. що Влада Рад нещадно карає всякого, хто спокуситься порушити її .мирну працю. -- надзвичайна п'ятірка постановляє:
Перелічених у прикладенім до цього списку осіб, у кількості 359 чоловік, як злісних і активних бандитів, розстріляти.
Осіб вищого командного складу й цивільного управління, що знаходилися при штабі армії Тютюнника, в кількості 41 чоловіка, відправити для додаткового допиту слідчими установами.
Колишніх червоноармійців. які потрапили до полонії б 1920 році й приєдналися до банди з метою вирватися з полону, в кількості 42 чоловік, відправити до особливого відділу КВО для перевірки».
Протокол підписали: голова Надзвичайної комісії Гаркавий, члени: Лівшіц, Іванов, Котовський. Фріновський і секретар Літвінов.
М. Базар, 22 листопада 1921 р.
Страницы: 1, 2, 3, 4
