Цей новий міський соціум, вважає М.Левін, був, передусім, новою робочою силою. До кінця 50-х рр. переважна більшість міського населення (біля 70%) була зайнята в промисловості, будівництві та на транспорті. У більшості випадків види виконуваних робіт не вимагали високої кваліфікації і були цілком до снаги вчорашнім селянам, які, ставши робітниками, продовжували займатися фізичною працею, тільки іншою. Однак, робітничий клас, який «асимілював» селянство, мав у своєму розпорядженні дуже невелику кількість справжніх майстрів. Потрібно також зазначити, що в 1956 р. 69% директорів заводів і 33% головних інженерів підприємств були «практиками», які мали в основному початкову або неповну середню освіту. У 60-70-і рр. соціальна структура міста сильно змінилася, стала більш складною і диференційованою в професійному відношенні. На початку 80-х рр. «спеціалісти» з вищою або середньою спеціальною освітою становили вже 40% міського паселення. За останнім даними, серед 35,5 млн. «фахівців» 13,5 млн. мають вищу і більше 18 млн. - середню спеціальну освіту.

У середині 80-х рр. більше 5 млн. студентів навчалися у вищих учбових закладах, прослуховуючи курси півмільйоиної армії викладачів. Таким чином, підвищення професійного та освітнього рівнів, початок якому був покладений в 30-і рр., саме за два-три останніх десятиріччя привело до кардинальної зміни самого поняття «інтелігенція». Інтелігенція, яка ще вчора була елітою, перетворилася сьогодні на величезну масу людей, до складу якої входили численні соціальні групи і категорії: інженерів, адміністративно-управлінського персоналу, вчених, артистів, викладачів, політиків. Радянські соціологи Л.Гордои та В.Кемеровський виділяють три покоління, які наприкінці 70-х рр. складали активне міське населення: особи, народжені біля 1910 р.. які вступили у трудове життя в 30-і рр. і оволоділи професійною майстерністю в 50-і рр.; їхні діти, що народилися в 30-і рр., почали свій трудовий шлях в 50-і рр. і досягли свого кращого професійного рівня до 70-х; їхні онуки, що народилися в 50-і рр. і почали трудове активне життя в 70-і. Від покоління до покоління все менше людей працювало руками і більше третини кожного покоління підіймалося па кілька сходинок вгору соціальпо-професійними сходами (чи не в цьому полягає одна з головних умов підтримки деякого соціального «консенсусу»?).

Такий підхід дозволяє краще зрозуміти відносини між поколіннями та конфлікти, якими супроводжується їх зміна. Перше покоління здійснило індустріалізацію країни. Це люди, які займалися важкою фізичною працею, робітники традиційного типу, серед яких було багато селян. Навіть досягши до 50-х рр. вершини своєї кар'єри, 80% з них залишилися на фізичній роботі. Друге покоління мало в своєму розпорядженні великі можливості для просування. Воно було першим поколінням, представників якого в промисловості було більше, ніж в сільському господарстві; першим, в якому число кваліфікованих робітників порівнялося з числом робітників некваліфікованої ручної праці. Що ж до третього покоління, то в ньому істотно виросло число зайнятих у сферах обслуговування та інформації і ще більше поменшала частка робітників некваліфікованої ручної праці. З самого початку своєї кар'єри в два рази більше число представників цього покоління виконує інтелектуальну роботу. Воно живе в іншому соціальному оточенні: його можливості досягти кращого становища через освіту дуже широкі, в той же час становище, яке склалося в економіці і виробничі відносини його більше не задовольняють. На думку Гордона та Комаровського, в наявності була суперечність між існуючою соціопрофесійною структурою, адекватною потребам науково-технічної революції, і системою виробничих відносин, яка склалася в минулу технологічну епоху, і держава робила все, щоб втримати першу в рамках останньої.

За відсутності справжньої реформи значне зростання рівня утворення і професіоналізму не могло не спричинити соціальної кризи. її виявами з другої половини 70-х рр. стало загальне невдоволення своєю роботою молодих фахівців, які отримали хорошу освіту і високу професійну підготовку; нездоровий «соціально-психологічний клімат» (якщо вживати радянський вислів) на багатьох робочих місцях; використання не за спеціальністю інженерів і вчених, вимушених виконувати роботу техніків та обслуговуючого персоналу через недостачу останніх; і, навпаки, висунення на відповідальні пости «сірих», некомпетентних людей. Чи не розгубило в результаті третє покоління своїх можливостей?

Одним із важливих наслідків розвитку урбанізації соціолог О. Яницький вважає виникнення «міських мікросвітів». З його точки зору, «розвиток науково-технічної революції та урбанізації базується та нерозривно пов'язаний з принципом активності, самодіяльності особистості, спілкування індивідів як індивідів».

Не обмежуючись різними формами соціального життя в малих групах: сім'я, друзі, різного роду гуртки, - розвиток «міських мікросвітів» дуже швидко призвів до виникнення мережі неформальних об'єднань, які в свою чергу почали грати важливу роль у формуванні громадської думки у власному значенні слова. Протягом довгого часу існування неформальних об'єднань заперечувалося як радянською політичною наукою, так і західною радянологі-єю, що виходили з принципів ідеологічного детермінізму, який виключає можливість будь-яких спонтанних соціальних процесів. На практиці ж значення громадської думки визнавалося, хоча й неявно, вже з початку 60-х рр., коли хрущовський проект реформи системи освіти зустрів такий широкий опір впливових верств населення, що від нього довелося відмовитися.

У 70-80-1 рр. розвиток міської субкультури, підвищення загального рівня освіти породили значно складнішу суспільну структуру, що відрізнялася цілою гаммою «неформальних утворень», «мікросвітів» та куточків «самоврядування» зі своєю соціальною базою, культурою та «контркультурою». дослідниками і вченими, молодіжними групами, професійними та міжпрофе-сійними асоціаціями. Це «неформальне» життя помалу примушувало прислухатися до своєї думки та своїх вимог. Пробним каменем (або дослідним полем) для цих перших спонтанних виявів громадської думки частіше за все служило культурне життя. У цьому значенні показовий приклад В.Висоцького (помер в 1980 р. у віці 42 років), який став справжнім суспільним явищем, що дозволило вийти на поверхню не тільки паралельній культурі, але й неформальним об'єднанням, які охопили значно ширшу масу людей, ніж традиційні гуртки інтелігенції. Відношення влади до співака було ворожим (за життя вийшла всього одна його платівка), оскільки його пісні, які йшли врозріз із загальною тенденцією, були звернені до народу, говорили мовою народу, викривали вади системи. Висоцький став виразником всіх обійдених і знедолених верств радянського суспільства, його слухали десятки мільйонів людей усіх категорій, потай розмножували мільйони магнітофонних касет. Він мав можливість виступати тільки в місцях, що надавалися йому «неформальними об'єднаннями», перед публікою, яка без будь-яких оголошень заздалегідь знала про концерт. У день його похоронів десятки тисяч людей зібралися перед театром на Таганці, актором якого він був. Ця демонстрація, яка виникла стихійно, була найзначнішою в радянській столиці після смерті Іоф-фе в 1927 р.

Чи не було це явище свідченням народження в 70-80-і рр. дійсно громадянського суспільства? Ця гіпотеза була висловлена, зокрема, М.Левіним, який вважає, що «під громадянським суспільством ми розуміємо сукупність структур та інститутів, які або існують та діють незалежно від держави, або виходять з неї, самостійно виробляючії свою точку зору з питань приватного або загального значення, потім намагаються переконати в її правоті своїх членів, потім малі групи і, зрештою, владу. Ці соціальні об'єднання необов'язково знаходяться в опозиції до держави, вони є як би противагою по відношенню до офіційно визнаних державних установ і користуються деякою автономією.

Незалежні тенденції та неформальні групи з'явилися також і в самому серці бюрократії радянської держави. Суспільні умонастрої проникли до державних та партійних установ. Поняття громадянського суспільства, що циркулює в самому серці бастіону державності - в широких прошарках чиновників, аж до партійного апарату та політичних лідерів, - відкрито кидає виклик уявленням, що склалися про радянську державу. Але це нове поняття припустиме лише стосовно нової ситуації».

Ця нова ситуація не залишилася повністю поза контролем з боку влади. Усвідомлюючи необхідність охопити й контролювати області нових мікро-автономій, державні структури намагалися додати суспільному життю офіційно оформлений характер і поліпшити, за допомогою самого суспільства, контроль за виявами його активності. З того моменту, як ця діяльність стала узаконеною, власті почали закликати до участі в ній і заохочення громадські організації, аж до випадків передачі останнім, зокрема професійним союзам, функцій державних органів. Саме поняття «загальнонародна держава», а також зміцнення «соціалістичної демократії» з властивим їй ритуалом виборів, покликаних сприяти згуртуванню радянського суспільства (більше 20 мли. чоловік залучалося до організації виборчої кампанії в країні) і пропонувати йому соціальні програми, подані кандидатами; розширення мережі комітетів «народного контролю» і «народних дружин»; активізація діяльності Рад (хоча здебільшого й контрольованих зверху) - все це б\ ло не чим іншим, як заохоченням участі в суспільному житті суспільства. КІІРС залишалася головною структурою, яка залучала людей до суспільної о життя. За п'ятнадцять років - з 1965 по 1980 р. - число її членів виросло па 42% (щорічно в партію вступало півмільйона чоловік), і до початку 80-х рр. партія нараховувала 17 мли. комуністів. Значно виросла частка членів КПРС з вищою освітою: до кінця 70-х рр. більше чверті членів партії мали вищу освіту, серед тих, хто вступали в неї, з вищою освітою було вже більше 45%. Партійний квиток ставав все більш і більш корисним «доповненням» до диплому, сприяючи кар'єрі і накладаючи лише мінімальні й формальні зобов'язання на його власника. Вони полягали головним чином у «повазі до правил гри», що означало не критикувати відкрито режим, закривати очі на протиріччя між політичними промовами і реальним життям, в якому панували апатія, цинізм і корупція і, в більш загальному плані, переважання особистих інтересів над суспільними. У цих умовах комуніст жив з «подвійною мораллю», лояльно служачи режиму і не поділяючи при цьому в глибині душі переконань, що виражаються привселюдно.

Із 17 млн. комуністів майже чверть займала виборні посади в 400 тис. первинних партійних організацій. Ці 4 млн. комуністів, які з великим перебільшенням називалися «активом», складали свого роду «політичний віварій», в якому відбувався подальший відбір приблизно 400 тне. вивільнених працівників апарату. Насправді шлях сходинками виборних посад, який забезпечував висунення активістів з низових організацій (комуністи з профспілок, Рад, різних громадських організацій, первинних партійних організацій), все рідше приводив до бажаних постів, що входили до союзної, республіканської, регіональної номенклатури. Кандидати на такі посади, все більш тісно пов'язані з адміністративними та політичними функціями, все частіше підбиралися і призначалися безпосередньо у вищестоящих організаціях. 70-80-і рр. були відмічені міцною стабілізацією еліти і припиненням її поповнення знизу. Система ставала замкненою та закритою.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11