3) неоднорідність соціальної структури суспільства.
До панівного класу феодалів належали князі, бояри і дружинники.
Феодальна власність на землю мала ієрархічний характер. Господарі окремих феодальних володінь перебували у васальній залежності від великого князя київського. Маючи в надлишку незаймані земельні угіддя, він роздавав їх дружині за вірну службу. Місцеві князі теж мали своїх дружинників, яким надавали землю в умовне володіння. Право умовного володіння землею означало, що у першу - ліпшу хвилину непокірний васал міг втратити наділ. Таке становище до деякої міри забезпечувало систему економічної підпорядкованості. З кінця ХІ ст. все більшого значення набуває спадкове (вотчинне) землеволодіння.
Боярство поділялося на земських (старовинного місцевого походження) і княжих мужів - верхівку князівської військової дружини. Найпривілейованішою групою були земські бояри - члени боярської ради (думи), які виконували роль радників князя і посідали високі посади в державі. Верства бояр в Київській Русі, однак, не була замкненою кастою, як, наприклад, шляхта на Заході: боярином могла стати й особа небоярського походження, яка мала значні заслуги перед князем (власне - перед державою).
Духовенство поділялося на “чорне” і “біле”. Чорне - ченці й черниці - складалося переважно з представників вищих верств населення: князів, членів їх роду, бояр. У середовищі білого духовенства найбільш привілейованими були митрополит, єпископи, архімандрити.
Населення міст складалося:
а) із заможних городян (міська аристократія): князі й вище духовенство; бояри, які мешкали в містах, здаючи в найм землю селянам, за що брали частину їхньої продукції, яку продавали на ринку; великі купці, які займалися міжнародною торгівлею; фінансова та чиновницька еліта;
б) міських низів - “молодших людей”: - дрібні торговці, крамарі, ремісники, які гуртувалися в ремісничі корпорації та утворювали територіальні об'єднання; рядове духовенство, тощо;
в) “черні” - тих, хто нічого не мали й наймалися на будь-яку чорну роботу.
Переважна більшість міського населення була особисто вільною. “Молодші люди” сплачували до скарбниці податки.
Основною частиною населення Київської Русі були особисто вільні селяни - общинники, або смерди. Вони жили на общинній землі або на землі князя, сплачували данину, виконували натуральні повинності, постачали коней для князівської дружини, а головне - самі брали участь як “вої” в ополченні.
Групу напівзалежних людей становили рядовичі, які перебували у тимчасовій феодальній залежності на підставі договору - “ряду”, та закупи - людей, які потрапили в боргову кабалу й зобов'язані були своєю працею у господарстві феодала повернути одержану в нього позичку (“купу”). Закуп був суттєво обмежений у своїх правах, однак повністю не втрачав їх. У незначних справах він міг виступати свідком у суді, сам звертатися до суду зі скаргою на хазяїна, який мав право піддати закупа тілесному покаранню, але “за діло”.
Людей, які з тих чи інших причин вибули з однієї категорії населення й не потрапили до іншої, називали ізгоями. Вони не мали засобів до існування і, як правило, перебували під захистом церкви.
На найнижчому щаблі соціальної драбини перебували невільники - челядь і холопи. Це були раби, які не мали жодних прав і були живою власністю феодала. Однак невільництво в Київській Русі не набуло широкого поширення.
Таким чином, населення Київської держави поділялося на дві великі категорії: вільних і невільних людей (до них можна також приєднати і напіввільних). Особливістю тогочасної соціальної структури було те, що будь-яка верства населення не була цілком замкненою, перехід з однієї до іншої був можливим.
В добу піднесення Русі, в кінці Х - першій половині ХІ ст. формується відносно централізована монархія: вся повнота законодавчої, виконавчої, військової та судової влади все більше концентрується в руках князя. В своїй діяльності він спирався на військову підтримку дружини та на місцеву адміністрацію (удільні князі, намісники, посадники та ін.). Дружина являла собою постійне військо, що формувалося на засадах васалітету і складалося зі старшої (бояри, “мужі”) та молодшої (“отроки”, “гридні”, “діти боярські”) дружин. За службу перші отримували землі, другі - частину військової здобичі або плату.
Дорадчим органом при князі була боярська рада (дума). До неї входили старші дружинники, міська знать та вищі церковні ієрархи. Рада обговорювала важливі питання внутрішньої та зовнішньої політики, певною мірою впливала на дії великих київських князів, однак становища повноцінної державної інституції з визначеними правами так і не набула.
Важливим чинником зміцнення централізованої монархії була ідеологічна підтримка церкви. Вона освячувала великокнязівську владу (візантійська ідея божественної основи імператорської влади була пристосована до місцевих умов), співробітничала з нею у виробленні та забезпеченні виконання юридичних норм (особливо у сфері сімейного та карного законодавства), була найпослідовнішою захисницею єдності руських земель. Митрополити і єпископи брали помітну участь в політичному житті, часто виступали миротворцями в конфліктах між князями, фактично виконуючи посольські обов'язки. Церква мала великий вплив на суспільну свідомість, культуру, на міжнародні зв'язки (насамперед з Візантією).
Київська Русь була ранньофеодальною монархією з елементами федералізму. Як ранньофеодальна монархія вона була побудована на принципах сюзеренітету-васалітету. Окремі історики (М.Брайчевський) схильні вважати, що Київська держава не набула завершеного монархічного устрою і протягом усієї своєї історії тяжіла до республіканських форм. Окрім того, вона так і не змогла розробити переконливу систему успадкування престолу, що тяжко відбилося на загальному внутрішньому і зовнішньому становищі країни, а надто - на становищі народних мас.
Характеризуючи державний лад Київської Русі, треба мати на увазі: по-перше, що самодержавна влада великого князя була лише в періоди централізованої держави (Х - початок ХІІ ст.), зокрема, за правління Володимира Святославича, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха; по-друге, з ослабленням київського централізму й розпадом держави на князівства та закріпленням в них окремих княжих династій старшинство великого князя втратило реальне значення. Його титул зверхника усієї країни став лише почесною історичною традицією; по-третє, державна організація тих часів не знала чіткого розподілу функцій влади. Різні органи управління конкурували між собою. Ті функції, які виконував князь, мали також боярська рада і частково - віче.
Одночасно з політичним відбувався й етнічний розвиток. В Середньому Подніпров'ї склався територіальний етнічний центр українського народу. Він сформувався на політичній основі. Крім русів-праукраїнців, у цьому процесі брали участь також північні слов'яни, переселені на укріплення південних рубежів держави, а також поляки, скандинави й тюркські народи. У різні часи Русь не лише воювала з кочівниками, а й торгувала, мала з ними мирні відносини.
Одним із основних показників існування народності є власна мова. Більшість дослідників вважають, що в період Київської Русі сформувалася єдина для всього населення країни давньоруська мова. Однак деякі з них дотримувалися іншої точки зору. Так, академік А.Кримський відстоював існування праукраїнської мови принаймні з ХІ ст. З цього приводу він писав на початку ХХ ст., що “жива мова півдня ХІ ст. стоїть посеред східного слов'янства цілком уже відокремлено. Мова Наддніпрянщини та Червоної Русі ХІ ст. - це цілком рельєфна, яскрава індивідуальна лінгвістична одиниця. У ній дуже легко взнати прямого предка сучасної української мови…”. Такі висновки підтверджуються практикою етнополітичного формування Київської землі. Територіальна, етнічна й політична консолідація середньодніпровських племен в єдину історичну спільність супроводжувалась аналогічними процесами і у мовному середовищі. Живий розмовний говір народу, що очолював консолідаційні процеси, став мовною основою давніх русів-українців. Українська мова формувалася на лінгвістичній базі говірки полян - русів, яка спочатку синтезувала особливості мов ближчих, а потімі віддалених племен. Подібне відбувалося і в інших регіонах Київської держави. Лінгвістичний аналіз новгородських берестяних грамот ХІ-ХІІ ст. дозволив окремим вченим зробити висновок про відособленість давньоновгородського діалекту від інших східнослов'янських діалектів.
У ХІІ ст. стосовно українських земель починає вживатися назва “Україна”. Вперше вона зустрічається в “Іпатіївському літописі” під 1187 р. Розповідаючи про смерть переяславського князя Володимира Глібовича, літописець писав: “И плакашася по нем всі переяславци.., о нем же Украина много постона”. До останнього часу слово “Україна” тут трактувалося дослідниками як окраїна Київської Русі, якою і було Переяславське князівство. Але літопис називає окремо Переяслав і Україну, - ті землі, що найбільше страждали від нападів кочівників (Володимир Глібович прославився боротьбою з половцями). Саме такими були Переяславська, Чернігівська та Київська землі. Під 1189 р. у літописі записано про приїзд князя Ростислава “ко Украйне Галичькой”. “Україною” називали літописці “Червенські міста” Галицько-Волинського князівства у 1213 р. Загалом у ХІІ-ХІІІ ст назва “Україна” стосувалася земель від Середнього Подніпрів'я на сході до Забужжя включно на заході. Під нею розумілися як окраїнні території, так і “край”, “земля”, “країна”. Але основними і загальновживаними ще тривалий час продовжували залишатись назви “Русь” і “Руська земля”. Живучість і утвердження кожної з назв залежали від багатьох факторів і насамперед від внутрішнього та зовнішньополітичного становища українських земель.
З середини ХІ ст. в державній організації Русі окреслюються зміни: односібна монархія поступово переростає у федеративну. Основною цієї тенденції був бурхливий розвиток феодалізму, а прискорила її вияв поява удільних князів. Свого часу, прагнучи запобігти суперництву синів за великокняжий престол, Ярослав Мудрий запровадив принцип сеньйорату, тобто влади старшого в роді. Землі Русі були поділені за багатством і престижністю і кожен з синів отримав свою частку - «уділ» відповідно старшинству. Зі смертю батька старший син займав його престол, а всі ініші - «піднімалися» на сходинку вище на шляху до нього.
Після смерті Ярослава Мудрого троє його старших синів уклали союз і спільно, триумвіратом, керували державою майже 20 років. Однак далі спалахнули чисельні усобиці, чим відразу ж скористалися кочівники. Завданням тогочасної політичної влади стало, з одного боку, встановлення порядку і згоди між князями, а з другого - об'єднання всіх на боротьбу з зовнішніми ворогами, насамперед з половцями. Ніхто з князів не діяв так чітко і послідовно для здійснення цих цілей і ніхто не досяг таких успіхів, хоча б і тимчасових, як Володимир Мономах (1113-1125 рр.). За його ініціативою та активною участю відбулося три з'їзди князів Київської Русі - Любецький (1097 р.), Витичевський (1100 р.) і Долобський (1103 р.), на яких було домовлено про припинення чвар між князями та організацію спільної відсічі половцям. На Любецькому з'їзді було також відмінено принцип сеньйорату. Володимир Мономах чимало зробив для впровадження в Київський державі пошанування права, законів. Він скликав при собі Раду, що складалася з тисяцьких людей своєї дружини, яка прийняла ряд соціально-економічних законів. (Важливим був закон про холопів, за яким визначились три випадки, коли людина ставала ним; заборонялося віддавати в холопи за борги). Була встановлена юридична рівноправність між заміжньою жінкою та чоловіком, підвищено роль княжого суду. Важливим політичним документом стало укладене Володимиром Мономахом «Поучення дітям», в якому викладено поради по управлінню державою.
Страницы: 1, 2, 3
