Характерною особливістю етнічної історії України є міжетнічна толерантність Київської Русі. Цьому сприяла багатоетнічність складу її населення. Ще на ранніх етапах формування українського етносу відбувалося вбирання іншоетнічних субстратів, не тільки у запозиченні елементів матеріальної і духовної культури, а і поповненні (асиміляції) слов'янсько-українського населення іншими етносами. До створення Київської Русі в ІІ-ІХ ст. це були готи, гуни, авари, болгари, угри-мад'яри. В складі Руської держави об'єднувалися угорські, фінські, балтійські, татарські племена, які були компонентами суперетнічної цілісності. Так, союз з торками був традицією Києва і волинських князів, а союз з половцями - князів Чернігівських. В 1111 р. західний половецький союз був розгромлений Володимиром Мономахом і ввійшов до складу Руської землі, зберігши свою автономію. Слід згадати про роль варязького елемента. Династія Рюриковичів варязького походження протягом кількох поколінь повністю ослов'янилася і, не вплинула на слов'янську етніку.
Міжетнічній толерантності сприяли зв'язки Київської Русі з іншими державами. Показовими в цьому плані були «торжища» на Київському Подолі, відкриті археологами, що являли собою колонії для купців як східнослов'янських так і земель скандинавських, візантійських, німецьких, польських, чеських, сирійських тощо.
Етнічна група євреїв належить в Україні до однієї з найдавніших і найчисленніших груп, розміри якої в окремі історичні періоди різко коливались, як і форми розселення. Євреї оселялися у грецьких колоніях, у Хизарському каганаті, до складу якого в ІХ - Х ст. входили землі від устя Дніпра до Аральського моря. Після його занепаду вони мешкали у Х - ХІІІ ст. в Київі, Чернігові, Володимеро-Волинському, Перемишлі, займалися торгівлею та лихварством. Євреї були особливою етнічною відокремленістю від українського населення. Цей фактор, а також конкурентна борьба між слов'янськими та єврейськими купцями стали причиною різних обмежень цього етносу у правих періодичного вигнання з українських міст. З часом вони отримували дозвіл на повернення, що пояснюється їхнім значним впливом на розвиток економіки Київської Русі. Після татаро-монгольської навали євреї масово селилися на територію Галицько-Волинського князівства, продовжували жити на українських землях у складі Великого князівства Литовського. Масова еміграція євреєв відбулася після заключення люблінської унії 1569 р.
Початок розселення греків на території сучасної України пов'язан із заснуванням грецьких колоній у Північному Причорноморії з VІІ ст. до н.е. Подальша історія формування грецької діаспори обумовлена тісними економічними, культурними та релігійними контактами Київської Русі з Византією, яка стала спадкоємницею античної Греції. Перші митропологи, майстри, що будували та оздоблювали церковні собори були греками. Вони селилися компактними групами, засновуючи громади у Києві, Ніжені, де займалися торгівлею та частково ремеслом.
На теренах України вірмени відомі з найдавніших часів. Вирадовха Х - VХІІ ст.у різних її регіонах, в основному в Західній, Правобережній Україні, Криму утворюються вірменські колонії. Найбільшими вони були у Львові, Кам'янці-Подільському , Володимирі, Луцьку, Станіславі, Язлівці, Броди. Важливим стимулом для переселення вірменів на українські землі, в основному торгово-ремісничого населення, були сприятливі умови для господарської діяльності, а також надання їм права мати свій суд, самоврядування церкву. Вірмени відігравали певну роль у піднесенні економіки середньовічних міст. Вірменські кущі брали участь у торгівлі України з країнами Близького Сходу, Балканського півострова, займалися благодійницькою діяльністю.
Караїми - невилика релігійно-етнічна група - потомки тюркських племен, входили до складу Хазарського каганату, після його занепаду розсилилася у степах Приазов'я та Криму у ХІІ - ХІІІ ст. З 1362 р. після походу великого литовського князя Вітовта на крим вони були оселені в Троках (поблизу Вільнюса, Луцьку, Галичі, пізніше вони розсилилися по інших містах Литви, Волині, Поділля. Ще один невеликий етнос, розселений переважно в криму - кримчаки. Разом з країнами кримчаки найменш численні етноси сучасної України.
Румуни почали оселятися серед українців ще з ХІІІ ст. Поступово вони освоїли територію Північної Буковини, Закарпаття. Угорці з давніх часів проживали на території Закарпаття. Перші поселення чехів з'явилися на українських землях з'явились ще в ХІІІ ст. на півночі Галицького князівства. Згодом у ХІV - ХV ст. вони перемістилися до Львова і кордонів з Молдавою. Таким чином, наявність в Київської Русі значної кількості етносів свідчить про її політичний характер. Давні історичні традиції мирного співіснування різних народів на території України є основною для формування етнополітики сучасної української незалежної держави.
На відміну від Київської Русі Галицько-Волинське князівство було моноетнічним. Історики вважають його чисто українською державою. Особливістю його етнічного розвитку було втручання іноземців в міжусобні війни між князями Волині та Галичини, участь у внутрішніх конфліктах між боярством та князем. Боротьба за об'єднання галицько-волинських земель набувала характеру визвольної боротьби за незалежність українських земель.
У той час джерела згадують про іноземних поселенців в деяких найбільших містах: вірмени, чехи, угорці, німці та ін. Помітну частину населення Галицького, а пізніше Галицько-Волинського князівств складали молдовани. Пізніше, з XVIст. відбулось масове переселення їх на українські землі - на Лівобережну Наддністрянщину та Буковину, як наслідок репресій турецьких завойовників та посилення експлуатації з боку власних господарів.
Кількість поляків на українських землях значно збільшилось починаючи з XIVст. на хвилі захоплення Польщею Галицько-Волинського князівства. Польська окупація Галичини й частини Волині почалася у 1340р. та завершилася у 1366 р. Масове переселення відбулося на зламі XVII - XVIII ст. як наслідок поразки Польщі у війні з Туреччиною та посилення феодального гноблення польських селян. Вони заселили Правобережжя, зокрема Волинь, Поділля, Західну Київщину, а також Східну Галичину.
Спочатку поляки обережно впроваджували зміни серед своїх нових підданих. Казимир називає ці землі «Королівством Руським». Поряд з латиною вживалася й руська мова, карбувалася своя монета. Але ж вже у 1341р. Казимир звернувся до папи Бенедикта ХІІ, щоб той звільнив його від узятих перед православними зобов'язань зберігати їхні давні обряди, привілеї та традиції. У 1375р. у Львові було засновано архієпископство, стали виникати монастирі, які обслуговували католицьке населення, що швидко зростало. Це була польська, німецька, чеська та угорська шляхта, котра дістала землі в Галичині, а також німецькі купці та майстри, запрошені польськими монархами для розвитку міст як умови отримати. Багато галицьких бояр перейняли католицьку віру, особливо після 1431р., рівний з поляками статус. До середини XVст. після реорганізації Галичини в Руське воєводство, тобто провінцію Польського королівства і впровадження тут латини як офіційної мови мало що залишилося від колись незалежного Галицького князівства. Для українців це означало підпорядкування чужій нації з іншою релігією та культурою. Незважаючи на певні позитивні наслідки цього процесу, згодом із нього виріс гострий релігійний, соціальний та етнічний конфлікт.
Іншим було становище українських земель у Великому Литовському князівстві (Волинь, Східне Поділля, Київщина, Чернігівщина, Переяславщина) - литовсько-руський державі. В цій державі власне литовський елемент становив одну десяту населення. Частка ж руських (українців і білорусів) була переважаючою. Етнічні переваги литовського елементу випливали лише з того, що в ній родоначальником правлячої династії був литовський князь Гедимін (1316-1341 рр.). На західних і південно-східних землях Русі династія Гедиміновичів вважала себе одночасно спадкоємницею Рюриковичів, що ґрунтувалось на її родинних зв'язках з давньоруськими княжими родами і швидко проявлялась в культурі, побуті, навіть в іменах. Ольгерд посадив на удільне княжіння у Києві сина Володимира (1362-1392 рр.). Останнього змінив онук Ольгерда Олелько Володимирович (1440-1455 рр.). Успіхи литовських князів на українських землях пояснються тим, що вони не порушувалим місцевогоукладу життя. Руські (українські) обряди ставали на спробу до литовського великого князя, а руські дружини посилювали його війська Розвиніша культура українців та білорусів мала великий вплив на литовців. Вони запозичмли в Русі державний устрій, право, податкову та військову організацію. Норми «Руської Правди» дістали поширення на території всієї литовсько-руської держави і одержали і одержали розвиток в литовських статух. Мовою управління, суду, культурної творчості з самого початку була тодішня літературна руська мова, що мала великі писемні традиції. У XІV - XV ст. в ній помітні два відгалуження: староукраїнської і старобілоруських мов, що розвивалися на давній літературній традиції і живилися народною мовою відповідних територій. Таким чином об'єднання земель навколо Литви створило умови для подальшого формування української народності.
Як Литовсько-Руську державу розглядали Велике князівство практично всі відомі українські історики, серед них - М. Грушевський, О.Є фименко, Д. Дорошенко та ін. Суперечливу точку зору щодо етнічного характеру Литовсько-Руської держави зайняли автори монографії «Українська народність. Нариси соціально-економічної і етнополітичної історії» (К., 1990), в якій наголошували, що «Україна була насильно розчленована й загарбана іноземними феодалами, а українська народність позбавлена можливості створити свою державність і опинилась під загрозою асиміляції». Йшлося також про те, що українське населення зазнавало в Литовській державі «соціального гноблення та політичних обмежень». У такому підході помітним є намагання ототожнювати «іноземний гніт» з соціальним гнобленням. Але це не одне й те ж. Коли говорять про політичний характер Литовсько-Руської держави, то не забувають про її класовий характер. Як у всіх феодальних державах, так і Литві носієм суверенітету була панівна феодальна верхівка суспільства на чолі з великим князем. Українські ж селяни, так само як білоруські становили лише соціальний ґрунт, звідки піднімалася держава Гедиміновичів, яка була одночасно і державою Острозьких, Сангушків, Чарторийських і Дубовицьких, Вишневецьких та інших феодальних родів та знаті. Поліетнічний характер Литовсько-Руської держави означав поліетнічний склад всієї верстви, яка творила апарат управління і користувалась благами власної держави. Звичайно, панівне і рівне становище національної верхівки створювало позитивні умови життя всього народу, особливо у сфері освіти, мови, релігії, народного і професійного мистецтва.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5
