Отже, незважаючи на відсутність державності, жорстку політику уряду Речі Посполитої, козацтво зуміло добитися визнання за собою окремого юридичного статусу, який визначав місце козаків у системі соціально-економічних та політичних відносин. Одночасно утвердилися морально-етичні цінності "людей лицарських", що позначилося на їх світобаченні і нормах поведінки.
Одним з найпомітніших можна означити внесок українського козацтва у розвиток державотворчої ідеї. І це закономірно, адже під кінець XVI ст. вже всі королівські уряди європейських країн проводили свідому політику використання національних ресурсів, заохочення внутрішньої і зовнішньої торгівлі та розвитку державних інституцій. Ідея суверена як першоджерела політичної влади, теоретично обґрунтована геніальними вченими Нікколо Макіавеллі та Жаном Боденом, стала в політичній думці загальноприйнятною [13, 305]. Безумовно, класичні зразки державотворення важко застосувати на українському прикладі.
З другої половини XIV ст. Україна становила лише частину Великого князівства Литовського, а після Люблінської унії - Речі Посполитої. Та й до відродження держави були причетні не традиційні для європейського політикуму сили. З різних причин українська еліта - князі та шляхта відсторонилися від цього процесу, а естафету державотворчої функції перейняло козацтво.
Демократичні засади суспільних відносин, вироблених у запорозькій громаді, активно поширювалися, хоча й не надовго, на волості під час козацьких повстань кінця XVI - першої половини XVII ст. Козаки намагалися відстоювати свої права і привілеї на певній території.
Рішенням Корсунської козацької ради 1632 р. її було конкретизовано в межах Лівобережної України. В універсалах козацьких ватажків 1637- 1638 pp. з'являється термін "Україна" [27, 62]. Це можна потрактувати як визнання козацтвом належності не лише до Війська Запорозького як мілітарної корпорації, а й до певного національно-територіального суб'єкта. Очевидно, під "Україною" розумілося Подніпров'я. Разом з тим вживання такої термінології свідчило про значний поступ в еволюції політичної думки українського етносу. Прагнення козацтва здобути автономію в межах Речі Посполитої трансформувалося в ідею створення власної держави, яка реалізувалася в ході Національно-визвольної війни 1648-1657 pp.
Розглядаючи питання відродження Української держави в середині XVII ст., слід зауважити про недопустимість його спрощення і вульгаризації. Повстання, яке вибухнуло в Україні навесні 1648 p., розгорталося під гаслами відстоювання козацьких прав та ліквідації унії. Діючи проти коронного війська Богдан Хмельницький прагнув задовольнити, насамперед, інтереси Війська Запорозького. Зважаючи на невисокий рівень етнічної свідомості, зайве говорити про якісь широкомасштабні плани гетьмана в перші місяці війни. Лише після перемог під Жовтими Водами та Корсунем (травень 1648 p.) y посланні до польського уряду гетьман окреслює територію по Білу Церкву та Умань, де б мали були скасовані права воєвод і старост щодо міст і королівських володінь та просить підпорядкувати Військо Запорозьке "лише одному королю" [30, 171]. Тобто було сформульовано ідею козацької автономії у складі Речі Посполитої. В цих умовах Хмельницький сподівався на спалах патріотичних почуттів у православної української шляхти і можливість залучення її до спільних дій.
Однак ні воєводи - руський Ярема Вишневецький, київський Янущ Тишкевич, ні коронний стражник Самійло Лащ не сприйняли ідеї автономії. Навпаки, вони стали першими, хто розпочав збройне придушення селянських та міщанських виступів в Україні, які поширилися після успішних дій козацького війська.
Відсутність підтримки з боку української шляхти не стимулювала розвитку козацької автономії. Тим паче, що гетьман і переважна більшість старшин продовжували вважати Річ Посполиту своєю політичною Батьківщиною, а короля її єдиним законним володарем. Сподівання на досягнення домовленості з новим монархом Яном Казимиром стало однією з найважливіших причин повернення козацького війська з-під Замостя на Подніпров'я наприкінці 1648 р. Водночас проявилися розбіжності Богдана Хмельницького і новообраного короля у розв'язанні козацького питання.
Після тріумфального повернення до Києва та розмов з єрусалимським патріархом Паїсієм гетьман відправив до Москви посольство, очолюванне Силуяном Мужиловським з клопотанням перед царем у наданні військової допомоги та прийняття Війська Запорозького (у складі Брацлавського, Київського, Чернігівського, Подільського та Волинського воєводств) "під свою руку". Останнє розглядалося Хмельницьким як необхідна протекція для самостійного проведення внутрішньої і зовнішньої політики [33, 30].
Разом з тим гетьман приділяв велику увагу зміцненню взаємин з іншими православними державами - Трансильванією, Валахією та Молдовою.
Під час Переяславських переговорів з королівським комісаром Адамом Киселем у лютому 1649 р. Богдан Хмельницький наголосив на праві українського народу створення власної держави в етнічних межах його проживання, про що свідчить гетьманська заява: "виб'ю з лядської неволі народ весь руський... Досить нам на Україні і Подолю і Волині; тепер досить достатку в землі і князівстві своїм по Львов, Холм і Галич. А ставши на Віслі, скажу дальшим ляхам: сидіте і мовчіте, ляхи" [36, 257]. Крім того, Хмельницький став розглядати Україну як спадкоємницю великої середньовічної держави - Київської Русі.
Отже переосмислення результатів і уроків боротьби дозволило Богдану Хмельницькому вперше в історії української суспільно-політичної думки сформулювати національну державну ідею, що стала визначальною у визвольних змаганнях народу протягом наступних століть.
Поступово утверджується практика пошанування Хмельницького як монарха. За свідченням польськихурядовців, "в тих краях і церквах немає короля і не чути про іншу владу, окрім гетьмана з Військом Запорозьким" [36, 264]. У свідомості населення зміцнюється харизматичність його постаті, прокидається розуміння влади гетьмана як окремої, незалежної від короля.
Важливим кроком до відродження Української держави став Зборівський договір 1649 р. Незважаючи на значні поступки Б. Хмельницького у переговорах з королівськими комісарами, через зраду кримських татар, угода зафіксувала наявність трьох основних складових держави - території, населення та суспільної влади у межах трьох тодішних воєводств - Київського, Чернігівського та Брацлавського. Унія ліквідовувалася, а Православній Церкві поверталися захоплені у неї володіння, православне духовенство зрівнювалося у правах з католиками, київському митрополитові разом з двома владиками надавалися місця у сенаті Речі Посполитої.
Зборівська угода засвідчила і невдачу гетьманських намірів, зокрема щодо створення самостійної соборної держави, продемонструвала ненадійність військово-політичного союзу з Кримом. Через обмеження в 40 тисяч реєстру загострилися стосунки Хмельницького із Запорожжям.
Водночас, здобута територіальна автономія дозволила козакам продовжувати боротьбу за реалізацію державної ідеї. Першорядного значення гетьман надавав зміцненню державних інституцій, виробленню підвалин соціально-економічної політики, проведенню реорганізації адміністративно-територіального устрою, окресленню пріоритетів зовнішньої політики.
У клопіткій багатомірній роботі початкового етапу державного будівництва гостро постала кадрова проблема. Козаки, насамперед, були воїнами, і навіть серед старшин бракувало досвідчених людей у справах цивільних. Продовження війни проти Речі Посполитої загальмувало вирішення внутрішніх питань. З іншого боку до Переяславської ради 1654 р. Богдан Хмельницький фактично діяв як незалежний володар Української козацької держави. Глибоке розуміння значимості в тогочасному світі монаршого титулу зумовило проведення гетьманом активної політики щодо Молдовського князівства: укладання династичного шлюбу між старшим сином Тимошем та княжною Розандою. При цьому питання прийняття протекторату турецького чи московського залишалося актуальним, адже боротьба з Річчю Посполитою набувала затяжного характеру. До речі, уряд Порти надав Хмельницькому титул князя, чим гетьман мав надію скористатися для юридичного оформлення монархічного правління у формі спадкового гетьманства. Проте, очевидно, він усвідомлював, що отримання князівського титулу з рук іноземного монарха поставить під сумнів його легітимність. Тому обрав шлях перетворення гетьманської влади, що виросла на національному політичному ґрунті і мала підтримку з боку більшості населення в спадкову монархію [35, 351].
Визначним рубежем в історії козацької держави стали переговори у Переяславі з царськими воєводами (січень 1654 p.). Вони засвідчили прагнення української еліти узаконити суверенітет Гетьманщини, примусити московський уряд узяти на себе забов'язання, які б гарантували здійснення рівноправного, за європейськими традиціями, насамперед, воєнного союзу. Не вдаючись до опису подій, слід зазначити, що їх результатом стала російсько-українська угода - так звані "Березневі статті". Вона передбачала збереження за Україною витворених форм правління й устрою інституцій політичної влади, території, суду й судочинства, збройних сил, фінансової системи, нової моделі соціально-економічних відносин, цілковитої незалежності у проведенні внутрішньої політики.
На жаль, ідеологічні засади державного будівництва зазнали значної деформації по завершенні Національно-визвольної війни. Слабкість процесу структуралізації суспільства, різне бачення майбутнього окремими угрупованнями козацької старшини та постійне втручання сусідніх держав в українські справи зумовили розгортання громадянської війни, так званої "Руїни". Повною мірою ослабленням Гетьманщини скористалася Російська держава, що й знайшло адекватне відбиття у текстах наступних "Статей" (від Переяславських до Коломацьких). А утвердження абсолютизму з часів Петра І зумовило поступове перетворення козацької держави у звичайну імперську провінцію, що завершилося за часи діяльності Другої Малоросійської колегії.
Хоча не все так однозначно. Діяльність гетьманів Івана Мазепи, Пилипа Орлика, Павла Полуботка та їхніх найближчих соратників за збереження автономії та створення незалежної Української держави свідчать про міцне коріння державотворчих традицій та підтримку їх на рівні тогочасних європейських зразків. Яскравим прикладом цього є конституція Пилипа Орлика 1710 р. У ній знайшла відображення теорія договору як основа створення держави, що була обґрунтована у працях нідерландського вченого Гуго Гроція [15, 13].
Гетьманська влада суттєво обмежувалася, а генеральна старшина мала зайняти більш незалежне становище. У документі були чітко прописані питання структури влади та її функціонування [16, 57]. Тобто маємо яскравий зразок злету політико-правової думки української козацької еліти на початку XVIII ст.
З часів Національно-визвольної війни козацтво відіграло вирішальну роль у становленні нової моделі соціально-економічних відносин в Україні. її основними рисами були:
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5
