Щоб усунути чи зменшити цю проблему, армія застосовувала практику «поділяй і володарюй». У 1938 р. вона розпочала пропаганду серед україномовних гуцулів, лемків та бойків Карпат ідеї про те. що вони є окремими народами, а не частиною української нації. Робилися спроби розвинути лемківський діалект в окрему мову, а лемків схилити до переходу з греко-католицизму у православ'я, щоб створити бар'єр між ними та галицькими українцями. Одним із різновидів цієї тактики стали намагання військових переконати зубожілу українську шляхту, яка майже нічим не відрізнялася від українських селян, за винятком її дорогоцінних дворянських титулів, у тому, що вона ніяк не подібна до селянства ні за соціальними, ні за національними ознаками.
Тим часом на Волині польські власті продовжували наступ проти православної церкви -- основної опори української національної самобутності в краї. Стверджуючи, що колись більшість церков на Волині та Холмщині належала греко- чи римо-католикам, власті передали останнім близько 150 православних церков, а 190 просто зруйнували. Так, із 389 православних церков, що були на Волині в 1914 р.. до 1939 р. вціліла лише 51. Білас І.Г. Репресивно-каральна система в Україні 1917-1953рр.: суспільно- політичний та історико-правовий аналіз .- К., 1994.- С. 101 Аналогічні методи застосовувалися й на сусідній Холмщині та Поліссі, де озброєні банди колоністів під назвою «Кракус» тероризували місцевих жителів, змушуючи їх перейти у католицтво, й де управління православною церквою. Богословська освіта й навіть відправи провадилися польською мовою.
Таким чином підґрунтя майбутнього ще біль жорстокого конфлікту було створене. Причин було більше ніж тих хто бажав досягти компромісу. І після того, як в середовищі тогочасного українського суспільства стало зрозуміло, що потрібно готуватися до національно-визвольної революції, ОУН стала на чолі цього майбутнього колапсу. Війна була неминуча і українські націоналісти готувалися до неї.
3. УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛІЗМ ДО 1929 РОКУ. УВО
У міжвоєнний період з'явився якісно новий різновид українського націоналізму. В XIX ст. націоналізм української інтелігенції, що головним чином сповідувала ліберальні чи соціалістичні ідеї, був скоріше аморфним поєднанням національної свідомості, патріотизму та гуманістичних цінностей. Хоча цей рух став згуртованим у період між 1917 та 1920 рр., коли він поставив перед собою мету будівництва національної державності, він продовжував обстоювати демократичні та соціалістичні принципи. Під час війни за незалежність багато українських політиків нерідко вагалися, коли потрібно було вибирати між націоналістичними й соціалістичними цілями. Однак у 1920-х роках у середовищі молодих українців, як і в інших європейських народів, зародилася крайня форма націоналізму, яку називали інтегральним націоналізмом.
На Україні інтегральний націоналізм веде свій родовід насамперед із невдач 1917--1920 рр. Як зауважує Олександр Мотиль, «український націоналізм був по суті спробою пояснити, чому втрачено українську державність і як належить відвоювати її». Переконані в тому, що соціалістичні й демократичні підходи сприяють міжпартійній ворожнечі, неефективному керівництву, розходженню в цілях, відсутності чіткої спрямованості, що в сумі призводить до поразки, молоді ветерани війни за незалежність відкинули стару ідеологію. Натомість вони закликали до створення нового типу українця, беззастережно відданого нації та справі незалежної державності. Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ століття: Нариси політичної історії .- К., 1993.- С. 76
Виникнення на початку ХХ століття національно свідомої еліти, яка стає детонатором для цілого народу - є риса притаманна новітній історії багатьох країн світу і Україні також. Розгортання національно-визвольної боротьби в країнах Східної та Центральної Європи пов'язано з падінням великих імперій. Розглядати феномен діяльності тих або інших організацій слід під різними кутами зору, враховуючи різні аспекти, що впливали на її підвалини.
Країни, що містилися там, де стикаються різні цивілізації - Східна (Азіатська) та Західна (Європейська) - з давніх-давен формувалися як багатонаціональні, неоднорідні. Україна має свій комплекс проблем, що проявилися в ході Другої світової війни з особливою гостротою.
Україна була і залишається надалі географічним та геополітичним центром європейського континенту. В минулому її розташування між великими імперіями, що неодноразово вона ставала простором для боротьби за чужі інтереси, від якої потерпала не менше, якщо і не більше за сторони, що протистояли. Кожного разу намагання дістати славу для себе на чужому полі битви виявлялося для українців марною надією, через те, що жодна з великих країн, які мали власні економічні та політичні наміри, не могла допустити того, щоб Україна діяла самостійно на міжнародній арені.
Протистояння двох імперій призвело до поділу самих українців на дві половини - східну і західну. Частини одного народу, які відрізнялись і за мовою, і за діяльністю, за релігією і поведінкою. Так звані “західні” українці були більше “європейськими” ніж їх східні брати. Зрештою, були більш вільними і практично не несли у собі тавро східного (точніше - азіатського) кріпацтва. Коваль В.С. Міжнародний Імперіалізм і Україна .- К., 1966.- С. 57
Наприкінці ХІХ століття важливою для подій, що описані далі, була можливість отримати освіту на Заході українських земель, навіть за умов панування польської влади. Традиційна для Європи студентська революційність тут відіграла свою роль. На відміну від більшості східних молодих товаришів, на заході молодь мала змогу не занурюватись цілком у виробництво чавуну та вугілля, а замислитись над тим, яке місце займає їх ненароджена держава, і як треба діяти для того, щоб плекання незалежності стало дійсністю.
Поразка національно-визвольних змагань на початку ХХ століття, коли події розгортались на тлі шаленого індустріального і, разом із ним, національного розвитку, залишила по собі гіркоту більшу, ніж всі попередні спроби разом, оскільки перемога була аж занадто близько. Не отримавши “сатисфакції” у перебігу Першої світової війни - значна кількість українців і на Заході України відійшла від активної політичної діяльності, проте зміна поколінь вивела на арену нових енергійних та завзятих борців за українську незалежність. Радикалізація національно-визвольного руху, яка відбулась у 30-х роках, розколола тепер саму західну частину українського народу навпіл - на “старих”, досвідчених, підсвідомо розгублених, поміркованих, та “молодих” - які хотіли зробити те, що не вдалося батькам.
Можна сперечатися про те, чи було майбутнє в українського національного руху за таких обставин, але те, що феномен національно-визвольного руху в Україні в 30-50-ті роки ХХ століття є продуктом саме цього комплексу умов - безперечно.
Визвольна боротьба 1914-1920-х рр. прискорила процес ідеологічного визрівання і призвела до створення Організації Українських Націоналістів, що започаткувала свій родовід з націоналістичної ідеології, націоналістичного світосприйняття. ОУН стала формальним завершенням модерного українського націоналізму.
Версальський договір 23 червня 1919 гарантував національним меншинам у Польській державі всі основні права. Крім того за Ризьким договором від 18 березня 1921 року Польща повинна була поважати всі права української національності. З погляду на етнічний склад (приблизно 64 % українців, 25 % поляки, 10 % євреї, 1 % інші національності) Галичина повинна була отримати статус автономії. Потульницький В.А. Історія української політології .- К., 1992.- С. 78 Проте польські власті вважали не так і з 1919 року українці перебували в режимі репресій. Протягом періоду 19-21рр. був підданий жорстокому, навіть звірячому поводженню з боку польських властей: понад 100000 осіб було заарештовано і близько 27000 українців було згноєно в концтаборах. Терміни "українець", "Україна" були заборонені, а у 1920 р. українській Галичині було дано нову офіційну назву: "Східна Малопольща". Потульницький В.А. Історія української політології .- К., 1992.- С. 79-80.
У такій ситуації українці розпочали довгу боротьбу за свої права. Вона точилася в двох формах. Політичні партії, товариства, соціальні і еконмічні організації використовували легальні методи.
Важливою політичною силою в Україні було Українське Національно-демократичне Об'єднання. Ця партія стала головною легальною силою у Західній Україні.
Другий щабель української політичної драбини займала Українська Соціалістично-Радикальна Партія. Були також і інші партії, що мали не менший вплив: Українська Соціал-Демократична Партія, Українська Національна Католицька Партія, і, нарешті, Комуністична Партія Західної України, що входила до КПП. Кухта Б. З історії української політичної думки .- К., 1994.- С. 95
Перші намагання перенести націоналістичну ідеологію на ґрунт практичної політичної роботи зробив ще М. Міхновський на переломі ХІХ-ХХ ст. Вони були сформульовані в брошурі "Самостійна Україна" і знайшли своє вивершення у створенні РУПу.
Але багато молоді, особливо колишні вояки повстанської армії, що не змирилися з поразкою і виступали проти політики репресій, вирішили продовжувати боротьбу нелегальними і насильницькими методами.
Ще перед тим як була остаточно сформульована ідеологія інтегрального націоналізму, в Галичині й особливо серед емігрантів у Чехословаччині виникли розпорошені групи майбутніх учасників руху. В 1920 р. у Празі невеликою групою офіцерів підпільно була заснована УВО (Українська військова Організація), яка повинна була продовжити боротьбу проти польської окупації. Згодом, на посаду її командира було обрано полковника Євгена Коновальця.
З самого початку УВО являла собою військову організацію з відповідною структурою командування. З 1920 по 1923 рр. УВО таємно готувалась до можливого антипольського повстання, проводила операції, спрямовані на дестабілізацію польського режиму. УВО влаштовувала замахи на представників польської влади на Західній Україні (Замах на маршала Ю. Пілсудського у 1921 році, на Грабського, на президента Польської Республіки Войцеховського і т. д.). У своєму пресовому органі "Сурма" вона зазначала, що "УВО є організацією, для якої інтерес української нації й буде вирішальний у її діяльності…". "Сурма" була незвичайно сильним і впливовим органом пропаганди. Хоч передавалася "з хати до хати" і через те не могла мати такого впливу як легальна преса, зате кожне слово сприймалося як свята істина. Книш З. Далекий приціл. УВО в 1927-29 роках. - К, 2002.- С. 17
Спочатку УВО являла собою військову організацію з відповідною структурою командування. Вона таємно готувала демобілізованих ветеранів у Галичині та інтернованих солдатів у Чехословаччині до можливого антипольського повстання, а також проводила операції, спрямовані на дестабілізацію польського окупаційного режиму. Найважливішими такими актами стали замах на голову польської держави Ю. Пілсудського, здійснений Степаном Федаком у 1921 р., та широка кампанія саботажу в 1922 р. Організація, що, за приблизними даними, налічувала 2 тис. членів, мала зв'язки як із східно-, так із західноукраїнським еміграційними урядами та діставала таємну фінансову допомогу від західноукраїнських політичних партій.
Криза, що охопила УВО внаслідок цих змін, спричинилася до її важливої переорієнтації. Коновалець звернувся по фінансову та політичну допомогу до чужоземних держав, насамперед ворогів Польщі -- Німеччини та Литви. А у Східній Галичині для поповнення своїх поріділих лав УВО стала вербувати гімназичну та університетську молодь. Для пропаганди своєї рішучої лінії в Галичині організація довозила контрабандою з-за кордону свій часопис «Сурма». Книш З. Далекий приціл. УВО в 1927-29 роках. - К., 2002.- С. 18
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7
