З 1990 року нова зовнішня політика Німеччини в американському напрямку відзначена тенденцією самоствердження. Її поступове розгортання пов'язано із сильними позиціями ЄС як торгово-економічного блоку, із уведенням євро, що має скласти конкуренцію американському долару, стати причиною трансформації ЄС у політичний союз, і, нарешті, із створенням спільної оборони як європейського полюсу в межах НАТО.
Спираючись на потенціал ЄС, німці й інші європейці не погоджуються з роллю США як єдиної наддержави і прагнуть рівноправності [4]. При цьому неприйняття домінування США сполучається із замилуванням господарськими і технологічними досягненнями американців, усвідомленням взаємозалежності та переплетеності європейської й американської економіки, а також із визнанням важливості присутності США в Європі. У цих умовах німці "по краплі видавлюють із себе" менталітет "улюбленої американської колонії" і молодшого партнера США, звільняючись від крайнощів проамериканізму й антиамериканізму. Якісні зрушення у взаєминах Німеччини й США вони вбачають у зосередженні зусиль усіх європейців і забезпеченні успіху европроекту на валютно-економічному, політичному й оборонному напрямках.
У той же час сприйняття західнонімецьким суспільством США було неоднозначним. Діалектика притягання і відштовхування визначала відносини сторін усі періоди їхнього розвитку: починаючи з окупаційного періоду і до обговорюваного періоду. Це положення підтверджується на основі аналізу факторів проамериканізму й антиамериканізму [4].
Спочатку в основі виникнення проамериканізму лежали фактори психоемоційного характеру. Важливу роль відігравало і німецьке почуття подяки США за допомогу Західній Німеччині у відбудовний період, під час блокади Західного Берліна і взагалі в період "холодної війни". Опора на США, з погляду проамериканістів, забезпечила ФРН безпеку й умови для досягнення одного з найвищих рівнів життя у світі.
Проамериканізм підкріплюється високими оцінками американської демократії, визнанням провідної ролі США в економіці, науці, бізнесі. Німці, що займають проамериканську позицію, бувають схильні до ідеалістичного завищення образу США [4]. У цілому німецький антиамериканізм має світоглядний характер і мирно співіснує з офіційною лояльністю до США. У той же час він може підсилюватися разом із наростанням об'єктивних протиріч між ФРН і США.
Оскільки єдина Німеччина міцно пов'язала свою долю з європейським проектом, то німецько-американські протиріччя виявилися вбудованими у загальноєвропейський контекст.
У формуванні рівноправних трансатлантичних відносин і поступовому звільненні Європи з-під американської опіки вирішального значення набувають три основних фактори: 1) створення валютного союзу, що неодмінно переросте в політичний; 2) формування європейської оборони як самостійного полюса в НАТО; 3) прихід до урядів європейських країн нової генерації політиків, що відкинули властивий колишнім поколінням менталітет протекторату США і не хочуть бути "фігурами на шахівниці американців". У той же час аналіз сьогоднішніх взаємин США, ФРН і Європи в політичній, оборонній і торгово-економічній сфері показав, що німці й інші європейці ще не ведуть критичний діалог із американцями на рівних. У зв'язку з цим самоствердження Європи в даний час виявляє тенденцію, до поступового збільшення. Її суть: зберігати зв'язок із США, не роблячи себе, однак, залежними від американців [4,7].
США і ФРН чітко позначили своє місце у світі, яке відповідає статусу єдиної в світі наддержави. З 90-х років ХХ століття домінування США конфронтує з багатополярним світом, що формується, і міжнародними відносинами в рамках існуючих організацій. У цьому контексті факт перебування США в ролі єдиної наддержави часом сприймається німцями й іншими європейцями як виклик, що пов'язується з наслідками непередбаченої поведінки наддержави в умовах відсутності на світовій арені системи стримувань і противаг.
3) Ставлення Німеччини до Росії обумовлюється основними цілями її нової зовнішньої політики. Німеччина нарощує свою зовнішньополітичну активність у виключно сприятливих міжнародних умовах, що стали результатом перемоги Заходу в "холодній війні", і виключає повернення до колишнього світоустрою, коли усі відповідальні рішення знаходилися в компетенції двох ядерних наддержав. Ця позиція впливає на сприйняття Німеччиною Росії як правонаступника СРСР. Відповідно до нього Росія, незважаючи на свою слабкість, може швидко відновити сили, як це вона продемонструвала після першої і другий світових воєн, і спробувати змінити сприятливий для Німеччини статус-кво. Ці побоювання фіксують німецькі засоби масової інформації, що дорікають Росії в небажанні змиритися із втратою імперії, у домаганнях на гегемонію на пострадянському просторі, на особливу роль у вирішенні міжнародних проблем тощо. Така перспектива реанімує більш ніж столітній традиціоналістський підхід Німеччини до Росії, у основі якого - неприйняття геополітичного гіганта на Сході і плани його розчленовування і розтрощення [5, 7].
Фактично з 1991 року Німеччина проводить політику закріплення за собою переваг, що виникли в умовах слабкості Росії. Це виявляється в підтримці німецькою стороною розширення НАТО на Схід, у політиці Німеччини на Балканах та країнах Центральної та Східної Європи, у її протидії інтеґраційним процесам на пострадянському просторі та підтримці сепаратизму на території РФ під виглядом відстоювання прав людини в Чечні. Використовуючи економічні важелі, Німеччина намагається нейтралізувати зусилля Росії з відстоювання своєї позиції на міжнародній арені і нав'язати їй стереотип поведінки, що влаштовує Захід [5].
У рамках цієї політики прослідковується тенденція контролювати відновлення стабільності Росії, щоб утримувати його в прийнятних межах. Про це свідчить роль Німеччини в борговому поневолюванні та "реформуванні" Росії, ставленні до Російської Федерації як до периферії Заходу в міжнародній системі поділу праці, відсутність серйозних німецьких інвестицій у російську економіку.
Раніше, щоб забезпечити об'єднання країни і швидкий вивід російських військ із території колишньої НДР, ФРН не скупилася на щедрі та легкі кредити, що поневолювали Росію. Тепер, після об'єднання, Німеччина виступає на користь маловитратного варіанту відносин із Москвою. Це вимагає від Росії більшої самостійності, відповідальності та прагнення до самодопомоги [6].
У цій ситуації від російської сторони очікується проведення гнучкої та зваженої політики, щоб, уникаючи політичної конфронтації з Німеччиною, максимально використовувати її об'єктивну незацікавленість у консервації економічної та політичної нестабільності в Росії з метою створення умов для виправлення ситуації з урахуванням російських національно-державних інтересів.
Таким чином, німецько-російські протиріччя обумовлюються розбіжністю інтересів Німеччини і Росії в Центральній та Східній Європі, на Балканах, у нових незалежних державах на пострадянському просторі, відмінністю позицій у питанні про розширення НАТО на Сході.
Висновки
Нова зовнішня політика Німеччини у 90-х роках ХХ століття об'єктивно сприяє встановленню багатополярного світу й у цьому сенсі вона відповідає інтересам Росії. Разом із тим претензії Німеччини на провідну роль у Євросоюзі та її спроби перевести свої інтереси до рангу загальноєвропейських, створюють ситуацію у якій Німеччина може скористатися потенціалом ЄС для проведення політики, що зашкодить інтересам Росії. Ця лінія вже прослідковується в Калінінградській області, у країнах ЦВЕ, Балтії, на Балканах, на пострадянському просторі, де Німеччина використовує базу ЄС для просування своїх інтересів. Щоб не допустити такого розвитку подій чи хоча б обмежити його, видається доцільним продумати комплекс заходів стосовно можливостей використання в зовнішній політиці Росії елементів політики рівноваги. Одним з таких заходів може стати акцент на двосторонні відносини з провідними європейськими партнерами Німеччини, у першу чергу Англією і Францією, що вдаються до політики рівноваги для того, щоб контролювати вплив Німеччини на Євросоюз.
Оскільки частина політичної еліти США, як і раніше, розглядає Росію як фактор консолідації сил Заходу і зміцнення атлантизму на шкоду європеїзму, то російська сторона може скористатися протиріччями між США і прагнучої до самоствердження Європою для проведення політики рівноваги у трикутнику Європа-США-Росія. Простір для маневру буде збільшуватися в міру зміцнення Росією свого економічного, оборонного потенціалу.
Впливовими факторами, що обмежують реалізацію нової німецької зовнішньої політики на російському напрямку, можуть бути, наприклад, глобалізація економічного життя, що обумовлює взаємозалежність економік різних країн; певна автономність інтересів національного капіталу стосовно зовнішньої політики своєї країни; зовнішні зв'язки транснаціональних корпорацій, що набувають самостійного характеру; американо-європейські й американо-німецькі протиріччя, що спонукують протилежні сторони використовувати у своїх інтересах фактор Росії; відродження елементів політики рівноваги в рамках ЄС.
Партнери і союзники Німеччини виявляють суперечливі почуття, спостерігаючи за виходом німецької зовнішньої політики на оперативний простір. З одного боку, вони підтримують відмову Німеччини від колишніх самообмежень, вимагаючи, щоб вона поставила свій потенціал на службу західному співтовариству. З іншого боку - побоюються зміцнення позицій Німеччини як європейського лідера на шкоду своїм власним інтересам. Такі підозри підсилюють недовіру до Німеччини і спонукають її партнерів по ЄС (у першу чергу Францію і Великобританію) проводити модернізовану політику рівноваги і залишати питання про національну "нормальність" відкритим.
Література:
1. Рудольф П. Основные направления внешней политики ФРГ // Проблемы внешней и оборонной политики (сборник статей) - М.: РИСИ, 1994.- С. 62-87.
2. Шмелев Б.А. Отношение Запада к политике России в ближнем зарубежье. - М.: РИСИ, 1995. - С. 91-118.
3. Ахтамзян А.А. Объединение Германии: десять лет спустя // Эхо планеты. - 1990.- № 40.
4. Павлов Ю.М. Американо-германские отношения: партнерство и соперничество. - М.: РИСИ, 1997. - С. 345-375.
5. Джеффери Ч. Германо-российское партнерство после объединения Германии. - М.: РИСИ, 2000. - С.237-259.
6. Фишер М. Внешняя политика Германии на рубеже ХХ-ХХI веков. Пер. с нем. Грузина П. Е. - СПб., 1998. - С. 25-168.
7. Братчиков И. Б. Внешняя политика ФРГ на пороге XXI в. - М.: РИСИ, 2000.
Страницы: 1, 2
