3 Рушійні сили
Учасників руху називали гайдамаками. Як і «козак», слово «гайдамака» тюркське за походженням і означає «волоцюга», «грабіжник». Від початку XVIII ст. й надалі поляки називали так селян-утікачів, які ховалися глибоко в лісах і час від часу виходили грабувати шляхетські маєтки. Основною масою гайдамаків були селяни-кріпаки, селяни, яким загрожувало покріпачення, сільські наймити, а також міська біднота.
Гайдамаки, які спочатку викликали у правобережної шляхти тільки легке роздратування, поступово перетворилися на головну загрозу для неї. Однією з причин зростання їхньої чисельності було закінчення 15--20-річного терміну звільнення селян від повинностей. Після стількох років свободи багато селян не бажали миритися з раптовим закріпаченням і приєднувалися до гайдамаків. Польська армія не була великою перешкодою для втікачів. Через небажання шляхти фінансувати армію, військові сили Речі Посполитої зменшилися до 18 тис. чоловік[9]. Із них 4 тис. закріплювалися за Правобережною Україною, чого було замало, аби утримати порядок. Але чи не найвирішальнішим чинником, що сприяв зростанню гайдамаччини, було сусідство із Запорозькою Січчю, з якої надходили постачання, людське поповнення і -- що найважливіше -- досвідчені ватажки.
Гайдамаки в очах населення з звичайних розбійників і грабіжників ставали ніби оборонцями віри і народності. В звичайні часи гайдамаки виступали в своїй першій ролі; але в моменти вибухів якогось активного протесту з боку ширших народних мас, вони ставали на чолі руху, як готові кадри, як організуючий, провідний елемент. Протягом 1715 - початку 1730-х рр. за соціальним складом до «гайдамаків» належали маси розорених козаків, селян і міщан[9].
В.В. Антонович у своїй монографії проаналізував склад і діяльність окремих гайдамацьких банд, поскільки ця діяльність полишила свій слід у судових актах. От кілька подробиць, які показують, що уявляла з себе звичайна гайдамацька банда в своєму первісному вигляді. От, наприклад, у 1717 р. запорожець Дзюба сформував в околиці Київа на гетьманській території ватагу з 15 людей: тут були місцеві селяни, донські козаки, молдавани, жиди-вихрести і навіть один шляхтич із своїм слугою[7]. Отже люди найрізнороднішого соціального стану, віри й національности. Удаючи з себе ватагу робітників, які хотіли десь найнятися на сільські роботи, вони перейшли на територію польської України й дійшли аж до Дністра, їх радо приймали по панських маєтках, як робочу силу, але вони ніде не найнялись, бо дожидали легшого заробітку: вони почали нападати на купецькі каравани й грабувати їх. Підчас одного такого нападу вони здобули по 450 золотих на брата, добули собі коней[7]. Тоді вони розійшлися по селах, поженилися й почали господарювати. Якби не те, що декого з них пізнали пограбовані купці, то гайдамакування проминуло б для них безкарно.
Активними учасниками і здебільшого ватажками цих загонів були запорізькі козаки, козацька біднота. Крім українських селян, міщан, запорожців, у гайдамацьких загонах були й представники інших народів -- білоруси, волохи, молдовани, російські селяни і солдати-втікачі з царської армії, російські розкольники, що жили на Правобережжі, донські козаки, а інколи й польські селяни[7]. Підтримувало гайдамаків і нижче православне духівництво, незадоволене насадженням католицизму й унії. Активне співчуття і підтримку боротьба гайдамаків знаходила по всій Україні, в тому числі і від лівобережних селян та козаків.
Висновок
Попри поступову втрату своєї автономії Гетьманщина Лівобережжя лишалася виразно українським політичним, культурним та соціально-економічним цілим, яким ще понад століття правила знать українського походження. Ця автономія не поширювалася на майже половину українців, що лишалися під владою Польщі. З огляду на те, що їхня знать переважно полонізувалася й не мала ніяких політичних інституцій, ці українці (більшість яких становили селяни) були безпорадними перед жорстоким соціально-економічним і релігійним гнобленням. Мало що лишилося від культурних центрів Західної України. Особливо страшні лиха спіткали Правобережжя.
Після поразки Української революції Правобережжя надовго стало об'єктом територіальної експансії сусідніх держав -- Польщі, Росії та Туреччини. Встановлення на початку XVIII ст. контролю Польщі за цим краєм відновило польсько-шляхетські порядки, посилило релігійний гніт, спричинило нову колонізацію правобережних земель, зростання соціального напруження та виникнення гайдамацького руху.
Гайдамацький рух зіграв важливу роль в історії Правобережної і Західної України. Причини їх виникнення були досить різноманітними, так домінували тут безперечно соціально-економічні та релігійні чинники, але в їх основі безперечно лежали і антифеодальні мотиви.
Рух охопив практично всю Правобережну Україну, його учасниками були селяни і козацтво. Він був спрямований, в першу чергу проти польської шляхти. Але гайдамацький рух був стихійним, слабо організованим і безперечно не міг протистояти добре підготовленим арміям Польщі та Росії, саме тому повстання швидко придушувались. З іншого боку маючи в своїй основі соціально-економічні і релігійні чинники він набув широкого резонансу в українському суспільстві.
Боротьба українських селян, козаків, міських низів на правобережних і західноукраїнських землях наприкінці XVII -- на початку XVIII ст. в своїй основі була спрямована проти класового гноблення, феодальної експлуатації. Водночас, оскільки повстанці виступали й проти іноземного поневолення, проти національно-релігійного гніту, за національно-релігійну незалежність українського народу, ця боротьба мала також і національно-визвольний характер.