Олійник Антоніна Йосипівна, 1919 р. н.
« Я Олійник Антоніна Йосипівна, народилася у 1919 р. в с. Міські Млини (суч. Опішнянського р-ну Полтавської обл. ), там же й жила під час голодомору.
В роки голодомору мені було 12-13 років. У сім'ї було четверо дітей. Батько - Олійник Йосип Іванович - був дрібним службовцем. Мама, Варвара Микитівна, працювала в колгоспі. Біля нас не було городу, взагалі не було землі біля хати, а на тій, що була, де не копнеш, були биті черепки, бо там здавна жили гончарі. Мій батько теж гончар.
Наша сім'я вижила завдяки тому, що в нас була корова, хоч і мало молочна. Годували її сіном, скошеним на луках. Коли люди просили у нас молока, мама не брала в людей грошей за нього. Коли весною зовсім не було що їсти, рвали бур'ян, терли на жорнах голі качани з кукурудзи, робили млинці, але не всі діти могли таке їсти.
Молодшому брату Івану на той час було 7 років. Одного разу, коли мама поділила хліб між усіма за столом, Ваня несподівано свій шматок переклав до тата зі словами: «Тато, їжте, будь ласка, бо як помрете, то ми всі помремо». Цей сердечний порив брата пам'ятаю досі. Голод він пережив тоді, але все ж помер від хвороби в дитячому віці.»
Гулий Михайло Никифорович, 1923 р. н.
«Я народився 21.11.1923 р. в с. Рашівка Гадяцького р-ну Полтавської обл. Мій батько - Гулий Никифор Якович, мати - Гула Ганна Юхимівна. Нас було у них четверо: я, Павло , Галя, Марія.
Під час голоду в нашій сім'ї ніхто не помер , але смерті випадки на селі були. Наш батько жив біля сільради, його постійно брали до складу різних комісій. Від нього я знаю про випадки канібалізму. Одного разу батько пішов з комісією до Квашихи виясняти, де поділися в неї п'ятеро дітей. Вона сказала, що померли.«А де поховала?» - «Та я їх укинула в туалет». Вичистили туалет. А там їх нема. Тоді вона сказала:«Вони померли, а я жарила і годувала живих»… У нашої сусідки, Ганни Квашихи, було 7 дітей, а вижили тільки двоє.
Ми рятувались від голоду тим, що батьки працювали у колгоспі й отримували пайок. Навесні 1933 р. була створена комісія, яка видавала на кожного живого чоловіка чи дитину 5 кг. борошна.»
Багнич Степан Федорович.
«…Я звертаюсь до усіх Вас зі своєю рукописсю про усе те, що нашим людям довелося переживати і мені також у 1932-1933 рр. Переживати і бачити, як наших людей обкладали налогами, забирали у них усе, навіть землю, якою вони користувались, і як ця земля заростала бур'янами скрізь, а люди з голоду вимотали по селах.
***
Пусті були наші поля
З бур'янами стоя.
Всі плакали в селах люди -
Загинула воля.
Загинула наша воля -
Ніхто не знав за що.
До тебе йдуть, усе беруть
Ще й кажуть:«Ледащо!
Іди, в колгосп запишися:
Там ти знайдеш волю,
Там получиш собі їжу,
Буряки та сою.
Про це ж ніде не розказуй -
Тебе арештують,
Засудять і вишлють туди,
Де раки зимують».
Все це мені у цім році
З боллю вспом'янулось.
Я інколи молюсь Богу.
Щоб це не вернулось.
Тоді ж згадували людей
Тих, що повмирали.
Усіх їх звали куркулями
За те, що жили і працювали.
Тяжкі роки страшні муки
Люди в нас переживали,
Багато їх скрізь невинних
З голоду вмирали…
Написав це пенсіонер, ветеран війни і труда…»
(надрукований лист - вірш згазети «Зоря » від 2.07. 1993 р)
Ковнір Тетяна Пантелеївна, 1922 р. н.
«Я проживала в с. Кривуші Кременчуцького р - ну Полтавщини. Батьки працювали в колгоспі. Платили за це не дуже мало, але грошей не платили, а давали зерно на трудодні. Погано стало у 1932 р., коли план хлібозаготівлі зерна на колгосп збільшили, а через погану погоду врожай значно зменшився. На трудодні не давали нічого, а те, що росло на городах, треба було здавати в сільраду як податок, щоб колгосп міг здати хлібозаготівлю.
Тоді люди їли лушпиння від картоплі, буряка, висівки. Сестри й брати пухли з голоду: руки й ноги були тонкі, а животи великі, діти дуже плакали, просили їсти… Єдине, що нас врятувало, це корова, яку не встигли забрати. Мати доїла корову і ходила пішки 15 км продавати молоко до Кременчука, а на гроші купляла нам усім якість харчі. Так деякий час вдавалося виживати, але потім корову забрали, та все ж найстрашніше було позаду.
Влада ходила по хатах і забирала все, що можна було з'їсти, виривала з рота останній шматок хліба. Особливо прискіпливо ставилися до т. зв. куркулів: батьків таких засилали у Сибір, а діти були приречені на голодну смерть. Мерці тоді лежали по вулицях, під деревами, попід тинами, і всім байдуже, навіть страху перед нами не було. Колгосп виділяв щонеділі підводу, що їздила по селі і збирала трупи, які скидали потім в одну яму. Забирали не лише харчі, а й одяг, навіть мило й інвентар. Якщо щось сховаєш, а влада знайде, то на тебе чекало дуже суворе покарання.
Ніхто з села нічим не міг зарадити страшній біді. Але був серед селян найстрашніший прошарок, стукачі - перевертні, що співпрацювали з владою. Ті загалом голоду майже не відчували, бо виконували «важливе завдання», прислужуючи владі. Вони доповідали владі про те, що хтось ще щось приховували або взяв кілька колосків на полі. Був і такий випадок. Жили по сусідству два прати. Один був чесним селянином, а інший продався владі й робив доноси на селян. Ходив по хатах і збирав пожитки. Врешті - решт уже пухлий перший брат зарубав поганця сокирою. Та заарештувати його вже не змогли, бо він наступного дня помер від голоду.
Влада казала, що турбується про народ, а насправді знищувала його. За короткий час від голоду померли сотні тисяч людей, а в цей час хліб гнив у колгоспах. Я й досі не розумію, для чого це робилося і кому від цього стало краще. Мабуть, при владі були деспоти, яким було байдужі долі інших людей. І вони ще й заперечували існування голодомору взагалі… Це жахливо…»
Базай Павло Григорович ,1920 р. н.
«Я жив під час голодомору в с. Велика Багачка на Полтавщині… До весни 1930 р. все було досить задовільно. Потім стався справжній жах. Страшні , незрозумілі здирства й побори. Забирали всю скотину: коней, волів, корів, кіз, овець, навіть кролів і курей. Все спустошували, проводячи цю дику колективізацію. Одного разу прийшло шестеро людей - «колективізаторів» у гарних шкіряних плащах зі зброєю, вони випитували, де харчі і реманент, не хотіли чути благання матері, не залишали нічого на прожиття. Забрали все, мати вчепилася в одного з них, але вони ніяк не реагували , їм було все одно. Вони робили свою чорну справу…
Голод був викликаний прагненням влади винищити український народ… Тоді влада заявляла, що хліб є, але він в руках у куркулів, які приховували його. Забрати «державне майно у куркулів» - це й було «марш - завдання» цих комуністів - убивць. Вони ходили по селах із залізними піками із загостреним кінцем, тикаючи у стрічні хати, шукали сховане селянами зерно. Вони у кожному селянинові бачили куркуля, тому й забирали все у всіх.
Батько закопав на городі великий горщик з пшеницею, з нього брали потроху вночі і робили кашу. Їли кропиву, ходили на поле збирали зернятка, що залишилися. Люди почали пухнути. Дуже хотілося їсти, а потім пити. Але мати казала, що пити не можна. Навколо села з дерев пообдирали кору ,у селі не залишилося жодної собаки чи кота. Одного разу, коли ми з братом випасалали коня, до нас підходили якість дві жінки й казали, що вони нас нагодують, якщо підемо з ними. Мама нас застерегла від таких діл, тому ми не пішли. Вже потім дізналися, що вони так заманювали людей, а потім вбивали їх і їли.
Тоді померло дуже багато людей, понад дві третини села вимерло. Деякі не витримували голоду й топилися. Багато селян в надії на порятунок тягнулися в міста, але там помирало просто на вулиці. Мерців майже ніхто не захоронював. Якщо й ховали, то дуже часто у великих «братських могилах», скидаючи туди десятками. Не було сил навіть ями копати, тому людей скидали в колодязі, яри та інші ями.
Було страшно…Вижили лише дивом завдяки великому бажанню батьків і Богу. Після цього страшно ненависть до комуністичного ладу і (його) лідерів: вони винищували власний народ…»
Лещенко Іван Федорович, 1923 р. н.
Іван Федорович Лещенко народився 1923 р. у селі Кирило - Ганнівка Опішнянського р - ну Полтавської обл.
1932-1933 рр.:«…рік був врожайний, але забрали не тільки хлібопостачу - ходили по хатах, штрикали у землю , шукали чи немає де захованих хліба або картошки. ... Наші ж , українці, дурні (займалися викачуванням хліба)… мій двоюрідний брат. Мати і я залишалися у Косі-Олександровці, потім теж повернулися через Москву. Там було хліба, якого тільки хочеш : білого, чорного… мати купила хліба в гостинці; приїхали в Полтаву. В Москві усякий хліб був, а в Полтаві був розпал голоду. Ми жили на околиці Полтави, я частенько ходив центральною вулицею Шевченківською. Як іду - десятки дітей - більших, менших - уже не могли й слова сказати, з такими животами, пухлі, простягли руки… Та я й сам пух з голоду… батько, хоч і безграмотний, але добре тримав сокиру в руках; він влаштувався теслею. Не знаю, скільки він одержував грошей, але йому пощастило купити на базарі макухи. І та макуха мене протянула, коли я пух з голоду…
Були у Полтаві (випадки канібалізму). Мати, було, приходить і каже, що пиріжки з м'ясом… ніготь знайшли…Рідний батько, рідна мати вбивали дітей - то було страшне…
У нашій сім'ї голод пережили всі, слава Богу».
ВИСНОВОК
Це був справжній голодомор, організований комуністичною партією на чолі зі Сталіном. Його метою було примусити українських селян іти до колгоспів, у селян вилучалися всі їстівні запаси, і вони масово гинули від голоду. Сталінське керівництво свідомо організувало «голодний терор» для того, щоб назавжди ліквідувати в Україні будь - який опір хлібозаготівлям.
Голодомори в Україні, організовані юдо - комуністичних лідерами Московії. Найсуворіше вето не могло викоренити з пам'яті народу спогади про голодомор. Розповіді про цю драму передавалися від старих до молодих знайшли відображення в усних переказах художніх творах. Страхітлива трагедія голоду на Україні та в інших районах СРСР викликала щире співчуття свідомої громадськості. Час від часу інтереси до цієї болючої проблеми то згасав, то спалахував з новою силою.
Втрати від голодомору 1932-1933 рр. становили для України, до 7 млн. чоловік. Інформація про голод була прихована, і ніякої допомоги від зарубіжних країн, на відміну від 1921 р., не було.
Використана література
1. Диво слово// 6.06.2000.- №520 с. 65. К., С. Граченко.
2. Голод - 33.Народна книга - меморіал. - К., 1991- 583с.
3. Страта голодом. С.Старів. - К., 2002.
4. Народовбивбивство голодом //Шлях перемоги. Р. Новоженець. - 4- 10.12.2003 - Ч.49.- с. 2
5. Український голок ост 1932-1933 р. свідчення тих, хто вижив. - К., 2003- 296с.
6. Україна історії , - К., : Либідь 1991. С.359
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9
