Громадське харчування занедбали.

Організація правильного громадського харчування є невід'ємна частина вчасного проведення весняної сівби. Цього не розуміють керівники колгоспів Мачуської сільради. Майже по всіх артілях кухні та їдальні не обладнані. Казани давно пора ладити. У приміщеннях брудно. Столів немає, ложок та мисок не вистачає. Правління не турбуються про обладнання їдалень та про налагодження справи громадського харчування. Цим самим вони зривають успішне проведення більшовицької сівби. Сільраді та партосередкові рішуче треба перевірити справу громадського харчування по колгоспах і домогтися негайної ліквідації всіх неполадків.

Покласти край розкраданню громадських харчів.

Партія та уряд дали чітке настановлення в справі громадського харчування: хто робить той і їсть. В артілі «Веселий Ранок», Рибчанської сільради, цього настановлення не додержуються. Щодня з їдальні, видається більше обідів ніж було людей на роботах. Керівники їдалень припустили ту помилку, що видають колгоспникам талони на обід наперед. Отже, ледар має можливість, одержавши талони, зовсім не ходити на роботу. А є й такі колгоспники-ударники, що жаліють ледарів і дають їм свої талони. Управа артілі повинна організувати суворий контроль над видачею талонів на обіди і покласти край розкраданню громадських харчів.

Тоталітарна система, безжально пограбувавши колгоспників та одноосібників під час весняної посівної кампанії 1933 року, остаточно прирекла селян на вимирання. Підсумовуючи колективізацію сільського господарства 1929-1933рр., можна стверджувати, що більшовики мали всі підстави святкувати «перемогу»: показали селянам, яким має бути «заможне життя» за більшовицькими критеріями, депортували, вивезли до Сибіру найбільш працелюбну та заможну частину українського селянства (за більшовицькою термінологією - куркулі), винищили, засадили до концтаборів національно свідомих громадян України. То була справжня війна сталінського режиму проти українського народу.

1.3. Експропріація заможних верств селянства

У січні 1928 року члени Політбюро ЦК ВКП(б) роз'їхалися по країні, щоб прискорити подолання хлібозаготівельної кризи. Кожному селу давали завдання на продаж хліба, а доведення його «до двору» відбувалося за рішенням сільських сходів. Селян, які не виконували рішень, спочатку штрафували, а потім майно їх розпродувалося з торгів. У Полтавському окрузі таким чином було розпродано майно 2773 господарств, у Кременчуцькому - 1094 господарств. Це вже була пряма експропріація селянства, своєрідна репетиція «ліквідації куркульства як класу», що розпочалася невдовзі. Цікаво, що до числа селян, чиє майно було розпродане з торгів, потрапили не тільки заможні господарства, а й середняки і навіть бідняки. В 1929 році було розпродано майно 18 тис. господарств, оголошених куркульськими.

Порядок розкуркулювання розробила спеціальна комісія ЦК ВКП(б) на чолі з В.Молотовим. Результатом її роботи стала постанова ЦК ВКП(б) від 30 січня 1930 року «Про заходи в справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації», постанові ЦВК і РНК СРСР від 1 лютого 1930 року «Про заходи по зміцненню соціалістичного переустрою сільського господарства в районах суцільної колективізації і по боротьбі з куркульством».[16] Крайовим (обласним) виконкомам Рад і Раднаркомам союзних республік надавалось право вживати щодо куркулів всі заходи боротьби, аж до повної конфіскації їх майна і виселення куркульських господарств за межі даних районів і областей. Куркульські господарства, що підлягали ліквідації, поділялись на три категорії. До першої віднесли «учасників і організаторів антирадянських виступів і терористичних актів». Вони мали бути «ізольовані» у тюрмах або концтаборах. До другої категорії належали ті, хто чинив «менш активний опір» кампанії розкуркулювання. Їх разом з сім'ями виселяли в північні райони країни. І нарешті, розкуркуленим сім'ям, які не чинили опору, надавали урізані земельні ділянки за межами колгоспних масивів.

Основна маса селянських господарств, зарахованих владою до куркульських, була піддана розкуркулюванню в кінці січня-березня 1930 року. Згідно з постановою ЦК ВКП(б) від 30 січня 1930 року, розкуркулювання, тобто комплекс адміністративно-репресивних заходів по експропріації заможних господарств, повинно було проводитись тільки в районах, де фактично почалась суцільна колективізація. Однак, на практиці, розкуркулювання велось із значним випередженням темпів створення колгоспів. Основна причина цього полягала в тому, щоб використати розкуркулювання як знаряддя тиску на всіх селян-одноосібників, щоб примусити їх до вступу в колгоспи. При проведенні розкуркулювання, голови сільрад, правлінь колгоспів, секретарі партосередків у гонитві за високими відсотками колективізації стали зараховувати в число «куркулів» і будь-кого з середняків і, навіть, бідняків, якщо ті відмовлялися вступити до колгоспів. Був введений до вжитку спеціальний ярлик «підкуркульник» (агент чи посібник куркулів), який навішували на осіб, що не поспішали стати колгоспниками чи співчували своїм розкуркуленим сусідам.

Восени 1930 року, коли розпочалася нова кампанія колективізації, у районах де вже відбулося розкуркулення, знову на порядок денний постало питання «ліквідації куркуля як класу». На роль куркуля владі доводилось підшукувати вже інші кандидатури з числа більш заможних селян. Забезпечити життя розкуркулених на місці виявилось не такою простою справою: бракувало коштів на будівництво спеціальних поселень за межами колгоспних масивів. Проблему розв'язали якнайпростіше: стали виселяти на Північ всіх. За 1930 рік з України було депортовано не менше 75 тис. сімей, а до середини 1931 року - ще 23,5 тис. З Полтавського округу до середини березня 1930 року було виселено понад 519 селянських родин(2850 чол.).

Всього було експропрійовано до 200 тис. селянських господарств шляхом продажу майна з торгів за невиконання «забов'язань» по хлібозаготівлях, за несплату репресивних, дуже завищених податків, за «немотивований» забій власної худоби, а найчастіше - через внесення до списків на розкуркулення. Загалом за 1928-1931рр. зникло 352 тис. господарств. Не в силах прийняти новий порядок, селяни самі розпродували майно, кидали землю і виїздили на новобудови у міста, в тому числі й за межі України.

Розділ 2 Документальні та статистичні дані

Уважне вивчення документів, дає можливість усвідомити: голодомор планувався з Москви, а українські більшовики були слухняними виконавцями вказівок Кремля. Навіть, Молотов у виступі на засіданні Політбюро ЦК ВКП(б) 3 серпня 1932 року, сказав:'' Ми стоїмо справді перед привидом голоду і до того ж у багатих хлібних районах ''. Хоча пізніше, вже наприкінці свого життя зустрічаючись з письменником Феліксом Чуєвим, Молотов заперечував факт голодомору говорячи:'' Ні, ні, ні в якому разі. Мені доводилося в ті роки їздити на хлібозаготівлі. Так що я не міг пройти повз такі речі. Не міг. Я тоді побував на Україні двічі на хлібозаготівлях, в Бичово, на Уралі був, в Сибіру - як же, я нічого не бачив, чи що? Абсурд! Ні, це абсурд ''.[20] Офіційні пропаганда і статистика СРСР не лише замовчували відомості про голод початку 30-х рр., а й прагнули не вживати слово «голод». Замість цього писали ''недооблік смертей ''. Саме так звані вожді, намагалися замовчати перед світом страхіття голодомору в Україні.

Замовчування голоду як явища, заборона будь-якої інформації про нього були складовою офіційної політики правлячої партії. Це наклало негативний відбиток на документальну фіксацію фактів нестачі продовольства, голодування, смертності, спротиву. Проте масштабність цього рукотворного лиха, усвідомлення партійно-державним керівництвом можливого соціального вибуху, потреби управління упокоренням українського села, функціонування каналів таємного діловодства і документообігу породжували на всіх ієрархічних рівнях влади писемну інформацію про передумови, причини, розміри та наслідки голоду. До партійних комітетів, державних установ, редакційних газет ринув масовий потік листів, скарг, звернень, заяв з викладом дійсного стану агонізуючого від голоду селянства. Частина цих матеріалів також відклалася в архівних фондах. Цілком природно, що найбільш затребуваними виявилися документи з історії голоду 1932-1933рр. Вони стали головною джерельною базою наукових досліджень з цієї важливої і болісної тематики, сприяли відновленню історичної правди, ліквідації однієї з найбільших міфологій ХХ століття.

2.1. Документи та свідчення про голод

В 1932 році 10 лютого, один, мало кому відомий вчитель з села Мачухи, Іван Казимирович Шашкевич написав листа до Г.І.Петровського з думкою про штучний голод:''Ах! Страшно, страшно на пытке умирать!!! Пытка - это есть страшный голод, сделанный искусственно отобранием хлеба и всех сортов овощей. Голод от природы вызывает сокрушение, скорбь в сердцах людей, ведёт к милосердию, к добрым делам на пользу ближнего, чтобы угодить божеству. А голод искусственный вызывает в людях злобу, ненависть, жадность, недоверие, хитрость, обман и много другого дурного, и я не ошибусь, если скажу, что кто посоветовал голод сделать, тот не друг большевицкой власти''.[15]

Факт голоду підтверджується листом начальника Харківського обласного відділу ДПУ УСРР З.Кацнельсона голові ДПУ УСРР В.Галицькому про поширення голоду, написаний 5 червня 1933 року:''В ряде сёл Харьковской области в подавляющем большинстве голодают колхозники и их семьи, среди них имеются много больных и опухших на почве недоедания, помощь коим в ряде случаев не оказывается из-за отсутствия каких бы то ни было продовольственных ресурсов. В связи с этим ежедневно умирает несколько человек. Основными продуктами питания в пораженных продзатруднениями районах являються: собираемый на полях картофель, различные отбросы, шелуха, семена сорных растений. Наряду с этим также прогрессирует людоедство и трупоедство. Нередки случаи, когда оставшиеся в живых родители употребляют в пищу трупы умерших от истощения детей. Также имеется ряд фактов, когда на почве недоедания члены семьи убивают менее слабых, главным образом детей, употребляя мясо в пищу''.[23]