Як бачимо, польські жовніри викликали загальну ненависть українців, якщо вже священик і міський урядник очолюють збройний виступ. В 1592 р, під час селянсько-козацького повстання Косинського збройні виступи повторились. Через містечко проходили збройні сили повсталих, і міщани надавали їм всіляку допомогу і підтримку, в тому числі і людьми.
В XVII ст. боротьба селян і міщан проти панського гніту загострилася. У збірнику документів «Україна перед визвольною війною 1648-1654рр.» наводиться такий факт: 2 травня 1647 р. громада андріївських міщан, підданих Марини Данилевичової, озброєних «шаблями, киями і рогатинами», під час ярмарку в Андрієві вчинила напад на пана Стефана Ветчина, військового слугу канцлера Великого князівства Литовського Альберта Радзивіла та загін його челядників-шляхтичів. В цій справі було учинено розслідування і винних було покарано тривалим тюремним ув'язненням, а власниця бунтарів Марина Данилевичова сплатила за них штраф. Найвищого розвитку боротьба проти шляхетської Польщі досягла в період великих козацьких повстань і Визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького. За Зборівським мирним договором, який був підписаний в 1649 р., кордон між Польщею і козацькою державою проходив по річці Случ. «Знай, ляше, що по Случ, то наше», --так говорили козаки. Але в силу істори-чних обставин вся Правобережна Україна, в тому числі і Березне, ще більш як на століття залишилась під владою Польщі.
Якщо говорити про саме містечко, то його не минув страшний період руїни, коли вся Україна нещадно плюндрувалась як польськими, так і московськими окупантами, договором її було офіційно розчленовано на 2 части-ни. Походи польських жовнірів, набіги татар (1677р.) призвели до того, що містечко було спалене, більшість жителів знище-на, тільки декому вдалося врятуватися в лісах.
До того ж ці роки були позначені природними катаклізмами. Люті морози і сильні снігопади чергувалися з відлигами і зимовими повенями, травневими морозами. До неврожаїв призводили надзвичайно часті градобої, нашестя сарани. Отож на початок XVIII століття в Андрієві зали-шалося тільки 90 мешканців.
2.4. Історія топографічного населення.
На кінець ХVІІІ століття Передмістя Теклівка і Сільце нараховували відповідно 18 і 46 дворів. Отож по їх кількості (317) містечко тільки тепер вийшло на рівень 1625 року, повністю оправившись після погрому татар і економічного занепаду другої половини XVIII століття. Вигідне географічне розташування на річковому шляху сприяло дальшому його розвитку. Загальне пожвавлення економічного життя в Березному супроводилось розвитком торгівлі. З 1843 року тут відбувалось 12 одноденних і З кількаденних ярмарків щорічно, які сприяли збуту частини товарної продукції місцевого виробництва. Решту вивозили по Случі десятками суден і плотів. Головними продуктами торгівлі були ліс і хліб. Дещо менше значення (по прибутку) мали полотно, мед, віск, хутро. Торговими людьми були євреї.
Прагнучи одержати якнайбільше прибутків від містечка, його власник зби-рав податки на забій худоби, подимний, збільшив чинш на землю під забудову, а також запровадив сторожування - на в'їздах до містечка, щоб стягати мито з купців, Що везли на ярмарки борошно, крупу, дьоготь, виноградні вина.
А селяни не хотіли миритися з притісненнями їх прав і чинили непокору. Під час проведення селянської реформи 1961 року в Березному сталися заворушення. Невдоволені умовами викупу, селяни відмовлялися приймати уставні грамоти. Керівника заворушення Г. Рогача було заарештовано, але після звільнення з-під варти він знову зібрав селян і закликав їх виступити проти волосного начальства, що «діє не по праву», захищаючи інтереси поміщика. Після цього натовп попрямував до приміщення волосного управління, щоб захопити його, але загін козаків, що квартирував у Березному, розігнав селян.
Умови звільнення мешканців Березного від кріпосної залежності остаточно визначилися викупним актом, складеним 5 березня 1868 року. Відповідно до нього 319 осіб чоловічої статі (116 дворів) одержували в наділ 25 десятин присадибної землі, 127 десятин орної і сіножатей, 118 десятин пасовищ Протягом 49 років селяни зо-бов'язані були виплатити 12885 карбованців. Щороку громаду змушували вноси-ти 873 карбованці 10 копійок викупних платежів. Для бідних господарств ці платежі були вкрай обтяжливими, вони постійно мали недоїмки, розорювалися.
Однак в післяреформенний період містечко продовжує розвиватися.
У 80-х роках було побудовано ґуральню, пивоварний завод, водяний млин, сукновальню на р. Случ, два тартаки, цегельний завод, два парових млини. Крім новозбудованих, на Случі працювало ще кілька водяних млинів. Тому я хочу детальніше розповісти про роль і місце млинів в системі поміщи-цького господарювання. Млин був власністю поміщика і знаходився у наслідному володінні мельника. За звичай мельник його і будував. Після побудови млина протягом деякого часу (2 роки або дещо більше) мельник користувався всіма прибутками від нього, потім отримував одну третю прибутку, а решта йшла на користь власника маєтку. Плата за помол встановлювалася поміщиком Селяни мусили молоти зерно тільки в млині поміщика - це була одна з їх повинностей. Мельник брав збір за помої «мірою звичайною» і регулював чергу під час напливу людей. Він також зобов'язаний був утримувати млин і греблю в хорошому стані. Мельники на той час були доволі заможними людьми, а поміщикам млини приносили значний прибуток Без них не могли працювати винокурня і пивоварня, утруднювалась відгодівля худоби.
В Другій половині ХІХ століття спостерігається швидке зростання кількості мешканців Бережного. В 1881 році їх бул0 2132, а на 1887 рік було 220 дворів православних з 1798 жителями, «римо-католицьких 66 душ обох статей і євреїв 2171 душа», тобто в містечку вже нараховувалось 4035 мешканців. Проте, починаючи з 90-х років, ситуація змінюється До цього спричинилося введення в дію у вересні 1885 року залізниці, що зв'язала Рівне з Лунінцем. Вона стає головним видом транспорту, на неї переноситься основний вантажопотік. Водний шлях втратив своє колишнє значення основної транспортної магістралі. Сплав лісу і рух торгових суден по Случі поступово припиняється. В результаті Березне яке знаходилося порівняно далеко (18 верств) від залізниці, перестало бути торговим центром і річковим портом. Підприємства закривалися, а ті, що були знищені чи пошкоджені пожежами, не відбудовувалися. Березне стало звичайним селом, лише за традицією його продовжували іменувати містечком.
В XX столітті Березне хоч і втрачає своє економічне значення, але в судово-адміністративному відношенні стає другим повітовим містом після Рівного. Перед самою війною намітились нові перспективи економічного розвитку Березного. Губернським комітетом було прийнято ряд рішень про фінансування будівництва кількох господарських об'єктів, однак війна не дозволили здійснити наміченого.
Ось як характеризував наступне десятиріччя Тарас Бульба-Боровець: «Велика світова війна та революція хуртовиною пронеслися через поліські болота. Були в нас росіяни, австрійці, поляки, мадяри. Влада змінювалася щотижня, а поліські ліси шумлять собі по-своєму». Круговерть громадянської війни, до речі, досить широко відображена в «Історії міст і сіл Української РСР», завершилася підписанням в 1921р. Ризького договору між РРФСР і Польщею, Таким чином два окупанти поділили між собою здобич - стародавню Волинь. За кілька десятків кілометрів від Березного з'явились пофарбовані в червоний колір прикордонні стовпи -- за ними була «єдина і неподільна», одягнена, правда, в нову революційну одежину, але та ж за суттю.
Березне ж у складі західної частини Волині відійшло до Речі Посполитої Польської, апетити якої, теж, як і раніше, сягали «од може до можа».
За часів польської окупації Березне було центром Березнівської гміни Ровенського повіту. 1 січня 1925 року з нього було вилучено Деражне, Сте-пань, Костопіль, Березне, Людвипіль та утворено з них Костопільський повіт. За переписом 1921 року, в містечку проживало 5385 чоловік, нараховувалось 66 будинків. Колишню Березнівську волость поляки поділили на дві гміни - Березнівську і Людвипільську, Березне опинилося в демаркаційній лінії, тому мало зв'язки з Радянською Україною.
Через радянсько-польський кордон тікало дуже багато людей у Польщу. Спочатку це були колишні царські урядовці, поміщики, промисловці, купці та духовенство. Дещо пізніше, приблизно з 1925 року, серед втікачів з'явилися професори, інженери, агрономи, вчителі, службовці. Вони розповідали людям жахливі речі про більшовиць-кий режим. З 1930 року польсько-радянський кордон на Поліссі заливає нова хвиля втікачів. Між ними та прикордонними військами ДПУ велася справжня прикордонна війна. Це вже не були буржуї та інтелігенти, а звичайні робітники і селяни.
Тому навряд чи варто категорично стверджувати, що окупація Березного Польщею була виключно негативним явищем, особливо у порівнянні з більшовицькою окупацією Східної України. Так, поляки гальмували розвиток української мови, запровадили поліцейський режим, але все ж не додумались, як більшовики, організувати штучний голодомор, масовий терор, повсюдне нищення храмів.
2.5. Характеристика пам'яток історії та культури.
На Західній Україні продовжувався еволюційний розвиток економічного і суспільно-політичного життя. З 1921 по 1939 рік в Березному було збудовано приміщення магістрату, школу, міст через Случ, бойню, приміщення протипожежної частини, міський арешт. Діяла електростанція, вулиці містечка були забруковані на 75 відсотків, до станції Мок-вин і До Костополя двічі на день ходив автобус. В місті були лазня і пральня, два готелі, два ресторани. Діяли шкіряний та спиртовий заводи, 5 механічних млинів, 5 крупорушок, 3 тартаки, 6 олійниць, новозбудована броварня, більше 90 кустарних ремісничих майстерень, торгувало понад 150 крамничок. Більше половини мешканців Березного (440 дворів) були зв'язані з сільським господарством.
До містечка належало і 165 хутірських господарств. Загальна площа землі міщан становила 1429 десятин. Тільки 40 господарств мали ділянки від 7 до 10 десятин, решта володіли невеликими наділами, розкиданими в різних місцях. Після встановлення польської влади в Березному з'явилися великі польські пани, орендарі, адміністратори, шинкарі та різні підпанки, які були повтікали у роки революції. Найбільшими земельними власниками стали поміщики Еманішки, яким належав яринівський ліс, і пан Малинський, що володів 45 тисячами гектарів землі, в основному лісами.
Щодо селян, то їх було обкладено великим податком, над ними тяжіли значні недоїмки, вони іноді відмовлялись платити податки. Але польська влада намагалася не загострювати до крайнощів стосунків з місцевим населенням. Експлуатація робочого люду була необмеженою тільки на тих підприємствах, здебільшого дрібних, де не було профспілок. Профспілки ж у випадку посилення визиску організовували страйки і добивалися бодай часткового збільшення заробітної плати.
Складніші справи були з національними утисками. В магістраті Березного за даними 1927 року не було жодного українця. Обраними До магістрату могли бути лише ті особи, які на день виборів мали не менше 30 років і володіли (усно і письмово) польською мовою. Право обирати мали особи, яким виповнилося 24 роки.
Страницы: 1, 2, 3
