Розділ ІІ Зміна парадигми історіописання: від історії тотальної до «історії в скалках» (1969-1989 рр.)

На рубежі 60-70-х рр. в суспільному устрої Франції сталися значні зміни, що звичайно мали вплив і на загальне становище в історичній науці. Франція перестала бути колоніальною державою, стало очевидно, що вона покидає й клуб великих держав. Стрімко змінюється обличчя країни: села обезлюдніли за життя одного покоління, а студентська революція травня 1968 р. кинула виклик суспільству споживання і традиційним освітнім структурам Уваров П. История, историки и историческая память во Франции // www.strana-oz.ru.

Все це вплинуло на становище істориків та історичної науки в цілому, в тому числі і в школі «Анналів». Як вже зазначалося, в 1969 р. відбулася зміна редколегії журналу, очолити яку довірили Ж. Лє Гоффу, Е. Лє Руа Ладюрі та Марку Ферро (з 1964 р. виконував обов'язки секретаря журналу).

Стаються досить глибокі зміни в академічному середовищі істориків. Ключові кафедри в Парижі і в провінції очолило покоління істориків, які здобули освіту відразу в повоєнне десятиліття. Цей процес був досить очевидним поряд з іншим явищем вражаючого зростання числа академічних посад в університетах після кризи 1968 р.: між 1967 та 1983 рр. кількість повних професорів, асистентів та старших асистентів подвоїлася. Історія, таким чином, була представлена набагато значніше, чим коли б то не було, особливо в університетах, де вона привертала багатьох студентів - їх кількість зростала ще швидше, ніж викладачів. Відповідно, зростала кількість академічних газет, статей та захищених дисертацій.

В 70-х рр. увага широкої аудиторії, навіть далеко за межами академічних кіл, звернулася до історії. Як умовна точка відліку цього інтересу можна вважати все ті ж події 1968 р. Соціальний рух, що розпочався в університетах, мав власні утопічні погляди на майбутнє, які розумілися ними як звільнення від соціального примусу. Ще через декілька років наступив світовий економічний спад. У Франції він знаменував собою кінець «славного тридцятиліття» і початок занепаду в економіці, що продовжувався з деякими коливаннями до кінця ХХ ст. Оптимізм післявоєнних років поступився місцем невпевненості стосовно змісту історичних процесів, який був очевидний ще вчора. Прогрес вже не сприймався як щось гарантоване. Сучасне видавалося непевним, майбутнє - прихованим в мареві, зате минуле стало надійним місцем для інвестицій. В результаті намітилася широка зміна відношення суспільства до минулого і трансформація того, що можна було б назвати і «режимом історичності». В ті часи, якщо люди і бажали чогось від історії, то не уроків чи прецедентів, не шляхів розуміння сучасного, а скоріше притулку, де вони б могли сховатися від непевності теперішнього життя. Історія стала екзотичним царством, ретроспективною утопією для багатьох. Відповідно з трансформацією історії як науки корінні зміни відбулися й з природою її аудиторії. З кінця ХІХ ст. у Франції розрізнялися дві основні категорії читачів історії. По-перше, широка аудиторія, для якої існувала белетристична історія, історія казусів і анекдотів, що не користувалася повагою в академічному середовищі. По-друге, спеціалісти та освічені любителі історії, які в широкому сеансі слова були реальними чи потенційними творцями цієї дисципліни, для яких власне і створювалися праці вчених.

Віднині такій спрощений поділ читацької аудиторії опинився під питанням. Вперше праці професійних істориків знаходили широку читацьку прихильність. Наприклад, книга Е. Лє Руа Ладюрі “Монтайю” розійшлися тиражем 200 тис. екземплярів. І хоч ця вершина залишилася неподоланною, але важливе інше. Багато читачів жило з думкою, що книги професійних істориків пишуться саме для них. Історики піднялися на новий ступінь інтелектуального і морального авторитету, про що свідчить цілий ряд інших явищ: різке зростання числа історичних бестселерів і списків історичних видань у видавничих каталогах; поява нових, відмінних за формою від книг і академічних статей, різновидів історичних публікацій в пресі, на телебаченні та в кінематографі Якщо публікації в пресі на популярні історичні сюжети практикувалися і в минулі часи, то співпраця професійних істориків з кіно і телебаченням - явище, притаманне вже для другої половини ХХ ст., зокрема переважно починається саме з 60-70-х рр. В 1972 р. подібна пропозиція була зроблена Ф. Броделю щодо його праці про Середземномор'я. Так народився цикл з 12 50-хвилинних телепередач - плід творчих зусиль цілої групи режисерів, серед яких був Фолько Куілічі, з яким раніше Ф. Бродель робив фільм про Сієну. Цикл, який вийшов на екрани восени 1976 р., відразу завоював прихильність публіки (Эмар М. Один Бродель или несколько // Историческая наука на рубеже веков / Отв. ред. А. А. Фурсенко. - М., 2001. - С. 193-194). Подібний проект був створений за книгою Ж. Дюбі «Час соборів». Він же був генеральним директором телеканалу «Ля Сет» до 1995 р. Свій власний цикл програм на телебаченні мав і Е. Лє Руа Ладюрі. Звичайно, в нашому повсякденні історичні документальні фільми стають звичною практикою. . Все це слугувало за підтвердження факту зближення між історичними науками і суспільством, яке з готовністю прийняло роботи вчених.

Іншим фактором, який сприяв розвиткові французької історіографії цього періоду, був гучний успіх, який вона знайшла за кордоном. Звісно, цей успіх сам по собі не став чимось абсолютно новим. На міжнародних конгресах і колоквіумах французькі історики ще в минулі десятиліття були широко представлені і користувалися значною повагою. Крім того, 50-х рр. в країнах Середземномор'я, особливо в Іспанії та Італії, зріс авторитет Ф. Броделя. Однак зростанню ваги французької історіографії особливо сприяло визнання, яке «Аннали» отримали у Великобританії і, перш за все, в США. Зручною вихідною точкою тут може слугувати 1973 р. - видання англійською мовою “Середземномор'я” та гучний успіх, завойований книгою. Наступні публікації інших робіт французьких істориків мали вплив на багатьох американських дослідників. “Аннали” ввійшли в моду і залишилися в цій якості більше десятиліття.

Прихильність, виявлена в США “Анналам”, допомогла ряду американських істориків, що займалися Францією, отримати визнанням. Серед них - Наталі Земон-Девіс, першу книгу якої «Суспільство і культура у Франції нового часу» (1975) відразу привітали по обидва боки Атлантичного океану. Ще через чотири роки, 1979 р., Роберт Дарнтон опублікував роботу “Справа Просвітництва», що було тісно пов'язана з французькими працями про «книжну культуру» ХVІІІ ст.

Вплив “Анналів” не був суто однобоким: в свою чергу і зарубіжні праці мали зростаючий вплив на методи французьких істориків та коло їх інтересів. Саме з 70-х рр. почалася справжня інтернаціоналізація історичних дискусій і взаємодія істориків. Ідеї, книги і звичайно люди опиняються залученими до кругообігу як ніколи раніше. Небачену раніше активність отримують дискусії і проблематика досліджень, взаємопосилання і теоретичні концепції. Це був, безсумнівно, новий порядок речей, новий тип історичних досліджень, ініціювали який «Аннали» і від якого вони в перше чергу виграли, адже посилення на них була обов'язкове Ревель Ж. Исторические и социологические науки во Франции. На примере эволюции школы Анналов // Новая и новейшая история. - 1998. - №6. - С. 69-71.

Однак, попри безперечний успіх “Анналів”, у тому числі в сфері організації нової традиції дослідження, на французьких особливостях якого ми ще зупинимося нижче, історична наука цього періоду зіткнулася з новим філософським вченням - постмодернізмом, - наслідки якого були такими значними, що кінець третього етапу “Анналів” характеризувався як цілковита криза історії в цілому, вийти з якої, на думку найбільших песимістів, історії взагалі не вдасться.

Не звертаючись до детального аналізу філософських постулатів постмодернізму, зупинилися лише на тих аспектах, які змінили методологію “Анналів” в 70-80 рр. ХХ ст.

Ігнасіо Олабаррі виділяє дві найважливіші ознаки постмодерністського дослідження:

1. коли фрагментація об'єкту вивчення розглядається не в якості перепони, а в якості необхідної умови історичного дослідження;

2. коли існування позатекстуальної реальності опиняється під питанням незалежно від обраного пояснення, і коли аналіз різних форм опосередкування між автором і реальністю є центром уваги історичної роботи, а особливо, коли мова представляє собою найважливішу форму цього опосередкування Олабарри И. «Новая» новая история: структура большой длительности // Ойкумена. Альманах сравнительных исследований политических институтов, социально-экономических систем и цивилизаций. - Вып. 2. - Харьков, 2004. С. 188.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7