Унаслідок такого положення в 30-х роках XVIII в. чорноморська проблема, з яким також перепліталася і каспійська, придбала гострий характер, але Росія не була підготовлена до війни з османами.
Передбачаючи в найближчому майбутньому зіткнення з Портою, російська дипломатія розвила енергійну діяльність і протягом першої половини 30-х років домоглася зближення Росії з Англією і Данією, поновлення союзу зі Швецією, обрання доброзичливого кандидата на польський престол і висновки Рештського (1732 р.) і Гянджипського (1735 р.) договорів з Іраном, згідно яким Росія повертала всі прикаспійські провінції Ірану, а він зобов'язувався виступити проти Порти у випадку її нападу на Росію. У підсумку політико-дипломатична ситуація була значно зм'якшена на користь Росії [23,с.68].
Зате звістка про Рештський договір насторожила Порту, і вона вирішила форсувати здійснення давно задуманого плану: прогнати шаха з Закавказзя, обігнути начебто кліщами з заходу і сходу Головний Кавказький хребет і зімкнути них на кабардинській рівнині. Почалися відкриті османно-кримскі провокації проти Кабарди і Дагестану.
Улітку 1731 р. 7-тисячне кримське військо підступило до границі Кабарди і зажадало вислати султана Салих-Гірея і видати убивць племінників хана Бахти-Гірея -- Делі-Салтана і Гірея-Салтана
Однак кабардинці не здригнулися перед грізним ворогом, організували оборону й одночасно звернулися по допомогу до російського уряду.
Російський уряд знову підтвердив Кабарді своє заступництво і завірив, що військова допомога проти загального ворога буде організована.
До цього часу ірано-турецька війна вступила у нову фазу. Османи понесли величезні втрати. Був укладений і Рештський договір. Перелякана цими обставинами Порта вирішила відправити Фети-Гірей-Салтана з військом у тил шахських військ через Північний Кавказ.
Османський загін, однак, нічого не досяг. 11 липня 1734 р. у районі сучасного м. Грозного османо-кримські війська були атаковані російськими військами. У ході бою татари були розбиті і звернені у втечу, залишивши на полі бою 12 бойових прапорів. Однак командуючий російськими військами князь Гессен-Гамбурзький не тільки не закріпив здобуту на полі бою перемогу, але зненацька повернувся в фортецю Святого Хреста і тим самим дозволив переможеним ограбувати гребінські містечка і забрати в полон сотні людей, після чого частина татар рушила назад у Крим, а інші пішли до Шемахи. Однак полонені і донський козачий загін у 2 тис. чоловік, оточений татарами і калмиками, були звільнені кабардинцями на чолі з Магометом Кургокіним [17,с.97].
У цих умовах Османська імперія поспішила покінчити з іранською війною і зміцнитися на Північному Кавказу. Це створило нову напруженість на Північному Кавказу. Уже з 1734 р. Порта і Росія знаходилися на грані війни, а в наступному, 1735 р. султан розпорядився рушити кримським військам в Кабарду. Саме вторгнення кримських військ у Кабарду поклало початок російсько-турецькій війні 1736-1739 р.
У середині серпня 1735 р. Каплан-Гірей, збільшивши свої сили до 80 тис. чоловік, перейшов р. Лабу і в результаті місяця окупував Кабарду.
6 жовтня 1735 р. 40-тисячне російське військо під командуванням В. Леонтьева рушило в Крим, тримаючи курс на Перекоп. Хоча в погодних умовах експедиція і не досягла цілі, але наслідком її стало поспішне повернення Каплан-Гірея з Ірану.
13 квітня 1736 р. імператриця Анна Іоаннівна призвала кабардинців піднятися на боротьбу з загальним ворогом. Кабардинці виявили повну готовність вступити у війну на стороні Росії.
Майже одночасно з грамотою російської імператриці в Кабарду; прибув посланець Криму Айдемир-мурза з листом від Каплан-Гірея в якому хан виражав повну надію, що кабардинці, згідно даної йому в 1735 р. присязі, піднімуться на боротьбу проти Росії,
Хоча події в Криму в 1735 р. і було фактич початком російсько-турецької війни, але формально вона була оголошена в 1736 р. У цій війні Росія домагалася скасування Прутського договору 1711 р., виходу в Чорне море і забезпечення безпеки своїх південних рубежів.
Перша зустріч із супротивником на Кубані відбулася 3 травня 1736 р. Ногаї Салтан-Улу перекрили шлях наступаючим військам. Ногайці прикинулися нейтральними і почали переговори про умови переходу в підданство Росії. Раніше вони були русько-підданними, але безпосередньо підкорялися калмикам, яким платили данину а, потім пішли на Кубань під заступництво Криму. На цій підставі Дондук Омба вимагав, щоб ногаї перекочували до Волги і відновили виплату данини.
Поки велися переговори, до Салтан-Улу приспів на допомогу загін Навруз-Улу. Вони зміцнилися у важкодоступних місцях і перервали переговори. Рушити далі, маючи в тилу таку кількість ворога, було небезпечно. Кинуті на приступ проти ногайців терські козаки з утратою відступили [12,с.114].
Тим часом на основних ділянках війни росіяни завдали могутнього удару по Криму. До кінця травня 1736 р. армія Б.-Х. Миниха приступом опанувала Перекопом. Слідом за ним упали Бахчисарай і Кинбурн. 20 червня П. П. Лассі осадив османську цитадель на Азові ці події мали великий міжнародний резонанс [15,с.257].
Під впливом здобутих Росією перемог Австрія стала поступливішою. 5 січня 1737 р. була підписала Віденська конвенція, що оформила союз Австрії, Росії, Польщі і Венеції проти Порти. Порта і Росія не хотіла продовжувати війну через серйозний внутрішні ускладнення. Уряд Анни Іоанновни, відмовившись від план Б.-Х. Миниха щодо широких територіальних придбань бажало на досить помірних умовах укласти мир. І Порта була, виснажена іранською війною і внутрішніми безладдями, але підбурюєма Францією, відмовилася від переговорів, тому, незважаючи на погане постачання армії і розтягнутість її комунікацій, Росія була вимушена продовжувати війну.
2 червня 1737 р. російські війська опанували фортецею Очаків і відрізали повідомлення Порти з Кримом по суші. Інша російська армія вступила в Крим через Перекоп і завдала поразки ханові.
Незабаром Австрія вступила у війну і захопила приналежним османам фортецю Нісса. Ці події стривожили Оттоманську імперію Султан зважився почати переговори. 5 серпня 1737 р. у Немирові відкрився мирний конгрес. Російська делегація зажадала Крим, Кубань прибережні землі до Дунаю, а для Молдавії і Валахії -- незалежність під заступництвом Росії. Австрійська сторона зненацька усупереч Віденській конвенції висунула претензії на Дунайські князівства, на що Росія не погодилася. Порта, бачачи протиріччя між союзниками, відмовилася уступити Очаків Росії. Таким чином,були зірвані переговори про мир.
Не краще обстояли справи і на кавказькому напрямку. У 1737 р. Кабарді спалахнула епідемія чуми. Гвардії капітан А. Лопухін, на котрого була покладена організація кампанії 1737 р., побоявся їхати в чумну область, і зв'язок з Кабардою був перерваний. Порта цим скористалася для засилання своїх емісарів на Кубань з листами султана [17,с.134].
3.3 Бєлградський мирний договір.
Тривала війна була не вигідна ні Османської імперії, ні Росії. У 1738 р. до великих трудностей, випробовувань армії й уряду Анни Іоанівни, додався ряд серйозних проблем внутрішньополітичного і міжнародного характеру. Тому російський уряд, прагнучи знайти вихід з війни без збитку своєму міжнародному престижеві, схилялося до мирних переговорів, навіть на умовах виводу своїх військ з Очакова [20,с.21].
У той же час Росія залишалася спільницею Австрії, чиї війська знаходилися в самому жалюгідному стані. Саме на її прохання в 1738 р. армія Б.-Х. Миниха почала наступ на Дністрі.
Невдачі військової кампанії 1738 р. були обумовлені серйозними причинами. Епідемія чуми несла маси людей у союзницьких арміях. Між двома генерал-фельдмаршалами Б.-Х. Минихом і П. П. Лассі не було згоди. Усередині країни наростало невдоволення російського дворянства засиллям іноземців. Франція, що взяла на себе посередництво в переговорах між воюючими країнами, робила всі, щоб зірвати переговори й організувати напад Швеції на Росію. Реваншисти, що одержали перемогу на виборах шведського законодавчого органа, відкрито готувалися до збройного конфлікту. Чітко позначилося турецько-шведське зближення. І нарешті, Австрія не могла продовжувати війну і вела закулісні переговори про сепаратний мир.
Невдачі на основних театрах війни відбилися на положенні в При-кубанні. У 1736 р. через чуму російське командування не посилало туди ні козаків, ні калмиків. З весни 1738 р. два кабардинських князі -- М. Кургокін і К. Алеєв -- стримували натиск великої ногайскої орди мурзи Муси з залишками наврузовців і західних адигів. Дондук Омба з калмиками і цього разу прийшов їм на допомогу .Ногаї потерпіли поразку, склали зброю, визнали підданство Росії, видали аманатів і перекочували на землі, контрольовані Росією.
Важливою подією кампанії 1738 р. було повернення абазинців в Кабарду, насильно переселених ще в 1721--1722 р. ханом Садат-Гіреєм..
Улітку 1739 р. пішов напад на Кабарду з боку Криму.По розпорядженню російського уряду калмики прийшли на допомогу кабардинцям. 20 серпня 1739 р. А. Кайтукін повів об'єднані сили кабардинців і калмиків на супротивника, що були наздогонені на р. Лабі. Кримськими військами командував Кази-гірей-салтан. Він займав укріплену позицію і мав намір лише оборонятися, але, коли він побачив кількісну перевагу свого війська, перейшов у наступ [17,с.101].
На основному фронті 1739 рік був ознаменований великими перемогами російської зброї. 17 серпня в битві під Ставучанами османи були розбиті і звернені в панічну втечу, після чого фортеця Хотин здалася без бою і російські війська вступили в Молдавію.
Ці успіхи дозволили Росії зажадати на переговорах про мир - Азов, Очаків і Кінбурн. Але в цей час, 1 вересня 1739 р., Австрія уклала сепаратний мир з Османською імперією ціною великих поступок. Питання про висновок військового союзу між Портою і Швецією в принципі був вирішений, про що в Петербурзі знали добре. У тому ж році Франція ввела в Балтійське море 5 військових кораблів [20,с.36].
Умови Бєлградського миру далеко не відповідали успіхам російських військ. Росія не одержала ні виходу в Чорне море, ні право тримати на ньому свій флот. Навіть штурмом узятий Азов був оголошений нейтральною зоною. Більш того, Кабарда, що офіційно знаходилася під заступництвом Росії і всі три роки була на стороні Росії, була відірвана від неї відповідно до шостого пункту Бєлградського миру.
Як відзначалося, російський уряд перед війною ставив мету -- повернення Азова, придбання виходу в Чорне море,забезпечення безпеки своїх південних границь. Війна 1736--1739 р. не дозволила поставлених задач цілком 3.4 Розгром військ Надіра в Дагестані.
Правлячі круги Ірану були упевнені у тому, що не підпорядкувавши Дагестан, їм не вдасться подавити антиіранські виступи в Закавказзі. Тому, завершивши звитяжно похід до Середньої Азії, Надір став діяльно готуватися до нового походу на Дагестан. Цього разу він вважав проявити таку силу зброї військ іранської держави, щоб непокірні страшилися шаху і щоб зникли всякі надії на позбавлення від його влади.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9
