Історія Ружинщини - рефераты, скачать рефераты, бесплатно рефераты

Рефераты. Історія Ружинщини

1947 році було розкопано великий курганний могильник, який майже примикає до Ягнятинськрго поселення черняхівської культури. В кургані, який датується V-VII ст., знайдено поховання слов'янського періоду. Інвентар кургану бідний: знайдено біля кістяка бронзове кільце (діаметром 1,5 см) та уламки гончарного і бронзового посуду, залізні цвяхи.

В VIII-IX ст. в Середньому Подніпров'ї складається державне об'єднання - Руська земля, в яке увійшли поляни, древляни, сіверяни, уличі.

Основну роль в створенні міжплемінного об'єдааиря, яке стало називатися "Русью", належало полянам. Характерно, що саме на землях полян збереглося найбільше гідронімів пов'язаних з іменем "Русь" - Рось, Росава, Роставиця.

В результаті політичної, етнічної і культурної консолідації східно-слов'янських племен в кінці IX ст. завершується процес утворення Давньоруської держави, до якої в цей період входила і територія нашого регіону.

В X ст. на кордонах Поросся з'являються жорстокі кочові племена - печеніги. Район Поросся пустіє. В руїнах лежали поселення наших предків.

Лише після перемоги Ярослава Мудрого у 1017 і 1037 роках над печенігами Русь знову зміцнює свої позиції у Пороссі Київський князь укріплює південне порубіжжя будівництвом оборонних ліній, переселенням з внутрішніх районів Русі "кращих мужів". У 1031 році Ярослав поселяє вздовж Росі полонених поляків, в 1032 році будує систему пороських сторожових фортець. "В літо 1032 Ярослав почав ставити міста на річці Росі".

Для відбиття нападу кочових племен від Умані до Білої Церкви, а звідти до Сквири, Ягнятина, Ружина, Вчорайшого, Попільні були побудовані земляні вали, які увійшли в історію як "змієві вали", це так звана Ягнятинська вітка Пороського валу, що становить приблизно 75 кілометрів.

У книзі А.Л. Похілевича відмічається, що земляні вали і насипи, які оточують містечко Ружин, побудовані у віддалену епоху, тому що у письмових актах останніх двох століть вони не лише згадуються як існуючі, але названі найстарішими.

Вони у давньоруські часи мали вигляд дерев'яно-землянх стін висотою до 3,5 і шириною 6-7 м, а з напільної сторони перед ними викопувалися рови шириною 5-6 м і глибиною 1,5-2 метри. На той час вали були непрохідні для кочових племен, які гнали перед собою табуни коней, овець, худоби

Наявність давньоруських городищ та могильників, що датуються XI ст., вздовж лінії валів у Ружині, Вчорайшому, Роставиці, Ягнятині, Білилівці (літописні Неятин і Роставець) свідчать про інтенсивне заселення північно-західного Поросся в роки правління Ярослава Мудрого. Міста регіону являли собою переважно воєнізовані поселення.

Населення встигало зайняти оборону, повідомити про напад Київського князя. На підвищених місцях насипалися кургани-могили, на яких стояли сторожові вишки. На території району такі вишки були у напрямку на Крилівку і Вчорайше, на Карачуновій горі в напрямку Бистрика.

Наприкінці XI ст. Пороська оборонна лінія була прорвана новим сильним ворогом Русі - половцями, які з середини XI ст. систематично спустошували її окраїни.

Скоргородок - один iз попередникiв Щербова (Ружина)
В досліджуваному регіоні давньоруські літописці згадують два містечка -Ростовець і Неятин (сучасні Білилівка і Ягнятин). "Літо 1071, Воювали половці недалеко від Києва біля Ростовця і Неятина говориться в "Повісті временних літ".

Про Скоргородок, як такий, згадки ні в одному із літописів немає. Однак дані археологічних експедицій показують, що тут було два давньоруських городища. Одне знаходилося в центрі містечка, на лівому березі Роставиці (сучасний ринок), яке було зруйноване німецько-фашистськими загарбниками" в 1941-1943 роках.

Друге городище, значно менше, розташоване на правому березі р. Роставиці напроти першого (в районі нинішньої Карачунової гори), але воно сильно зруйноване плануванням земельної площі. Можливо, це і було буферне берендичівське поселення. Такі невеличкі городища, як твердить археолог І. Фундуклей супроводжували слов'янські поселення як аванпости і населяли його берендичі. На території Ружина постійно знаходять археологічні матеріали, які відносяться до X-XII ст. В Ружині знайдено енколпіон (XIII ст), який зберігається в Житомирському історичному музеї, череп'яний горщик з покришкою без отвору (XII ст) та інші речі.

Таким чином, логічно можна припустити і археологічно довести, що Скоргородок як такий існував, а походження назви його, очевидно, виникає від містечка, яке нашвидкуруч збудовується.

В 1177 році, за свідченням літописців, половці знову прийшли на Руську землю і забрали шість міст, в яких проживали берендичі, і підійшли до Ростовця (Білилівки). Тут їх наздогнали руські князі із своїми воїнами. Та битва для них була невдалою. "Половці, повернувшись, перемогли полки руські і багато бояр захопили, а князі вбігли в Ростовець".

Можливо, серед вищезгаданих шести міст, які були зруйновані половцями, був і Скоргородок.

В цей час, як засвідчують літописці, у верхів'ях річки Росі поряд з росами жили берендичі, чорні клобуки, тюрки та інші племена.

Берендичі, іноді берендії (кочові і напівкочові тюркські племена), в літописі часто ототожнюються з чорними клобуками. Як гадають науковці, можливо, що це була відусоблена орда половців, яка розселилась в основному в басейні Росі. У Ростовці проживали берендичі.

З розповідей літописців можна зробити висновок, що берендичі у цей час були організованою силою. І хоч підкорялися вони Київському великокняжному столу, у різні часи за підтримкою до них звертаються окремі князі, а деякі воюють проти них.

Як бачимо, за часів Київської Русі територія сучасного району (а саме, містечка Ростовець, Неятин, інші) постійно перебувають у полі зору князів, військові сутички тут відбувалися регулярно.

Тут була створена поросська оборонна лінія, яка фактично являла собою продовження дніпровської. На Росі від її витоків до гирла знаходилось 13 древньоруських городищ, які розміщувались впродовж лівого берега річки. Серед них і були Ростовець, Неятин, Скоргородок. Війни з половцями тривали майже до татаро-монгольського нашестя. В 1234 роді вони розорили Поросся і околиці Києва.

Русь і половці продовжували вести важку взаємну боротьбу, а тим часом над ними нависла нова хвиля кочівників, більш могутніша, ніж всі попередні. Це були кочові монголо-татарські племена.

В ХІІІ ст. на Київську Русь напали монголо-татарські орди. В 1240 році Вони штурмом оволоділи Києвом і увірвалися на Поросся і Волинь.

Передові загони хана Батия просувалися вздовж берегів Роставиці на захід. Ними були зруйновані Васильків, Юр'єв (Біла Церква), Неятин (Ягнятин), Роставець (Білилівка), Скоргородок (Ружин) та інші міста Київської, Волинської, Галицької земель.

Всюди археологи знаходять великі шари попелищ, особливо під фортечними стінами. На вуглищах в будинках і площах знайдено сотні людських скелетів.

Для утримання загарбаної території завойовники будують укріплені хутори з гарнізонами. Історія зберегла їх назви: Татарський хутір (Бистрик), Чорний ліс (Карабчиїв), Карачунова гора (Ружин).

Іго монголо-татарських ханів тривало понад 100 років. Панування феодалів Золотої Орди надовго затримало економічний і культурний розвиток Південної Русі. Майже століття потрібно було, щоб населення Поросся почало повертатися до рідних місць, будувати нові поселення. На місці зруйнованого Роставця виникає містечко Білилів, Скоргородка - Щербів.

Походження назви містечка Щербів має дві версії. Перша - це від назви воєводи, чи отамана, який мав прізвище ІЦерба. До речі, таке прізвище в районі зберігається до цього часу. Друга - від старої назви відвару, або юшки з риби, яка у давнину називалася щерба. Ця версія теж має під собою основу, оскільки щерба із свіжою рибою була тоді повсякденною їжею.

Скориставшись тим, що з середини XIV ст. золотоординська держава вступила в період феодальної роздрібненості, на південноруські (українські) землі розпочали наступ литовські феодали.

Оволодівши Київщиною, литовські феодали почали захоплювати українські міста і села.

Так, наближений до київського князя Володимира Ольгердовича Юрій Іванович Половець одержує у свої володіння Сквиру, Ягнятин.

В XV столітті Туреччина і Кримське ханство посилюють військовий тиск на Велике Князівство Литовське.

Стривожені загрозою, що нависла над ними, українські феодали переходили на службу до київських князів Олександра Володимировича та Семена Олександровича (1455-1470). Внаслідок цього влада останніх поширилася на північно-східну окраїну Волині (Звяголь і частину Мозирщини, а також на східне Поділля (Брацлавщину).

В цей період продовжується роздавання земель боярам. Військовослужбове землеволодіння в ті часи було досить розвинуте. Крім роздавання земель боярам-землянам, в інтересах колонізації і воєнної оборони розвивається закладення громад військовослужбових, селянських на землях, які зоставалися у безпосередньому розпорядженні князя.

Український історик М. Грушевський зазначає: "Звісний нам опис Київщини, описаний по смерті Семена Олельковича, і перед татарськими погромами, кидає цікаве світло і на організацію сеї селянської військово-службової колонізації ї на тутешнє господарство... Значна частина імен сих осад зникла, і їхнє місце не можна означити".

Далі М. Грушевський наводить, документ, яким він користувався. "Фрагмент розпочинається селом Терпсеєвим "на Рси" (пізніше не звісне). Далі маємо с. Антонів нелодалік від Росі (над Березянкою), кілька сіл над Роставицею: Щербів (тепер Ружин), Вчорайше, може Радостів. Потім Почуйкове на Кам'янці, Сокольча на Унаві, Ходорків і Скочищів на Ірпені, Водотиїн у верхів'ї Здвижу... Осади сі й інші з ними названі, яких місця не можемо ближче означити (таких є сім) - зазначає історик - всі мають згадку про практику Вітовтових часів. Се показує, що маємо тут діло з осадами старими, не молодшими, а може й старшими від часів Вітовта (часи правління короля Вітовта 1392-1430).М. Грушевський далі описує життя цих осадів, чим займалися люди, які там проживали. "Саму вїйськовослужбову організацію їх можемо вважати з певною вірогідністю дійсно справою Вітовта та його намісників, слабкість привілейованої військовослужбової верстви зовсім природно могла спонукати його до організації кадрів військовослужбового селянства, з елементів заможніших, економічно сильніших. Вони мають технічну назву "слуг". Їхній головний обов'язок - військова служба.

Поруч військовослужбових у невеличкім числі стрічаємо таких, що сиділи на "вроці", медовій або куничній данині, а також "свобідних", які ще не висиділи волі, не запомоглись, через те не несуть ніяких повинностей. Загалом ці 18 сіл, описаних у нашому фрагменті, посилали на війну близько 150 кінних Вояків".

Таким чином, з наведених даних можна зробити висновок, що Щербів як такий існував уже в XIV ст. і служив свого роду сторожовою заставою на шляху різним нападникам. Заняття людей, що населяли його, з року в рік видозмінювалося, на їх плечі почав лягати гніт великих феодалів. Самі ж вони зазнавали постійних нападів із боку кримських татар.

У 1399 році Ружинщину було дощенту спалено кримським ханом Тімур-Кутлуком, а в 1416 її землі спустошує правитель Золотої Орди Едигей.

У 1482 році кримський хан Менглі-Прей напав на Київ і київські землі. Щербов під час цього нападу був зруйнований так, що в документах згадується як "пустиня Щербов".

З написів документів 1482 року встановлюється, що у Щербові жив один отаман та 13 його слуг (воїнів). Половина з них були убогі, які виконували чорну замкову роботу. Вони охороняли замок і разом з підлеглими людьми працювали на панській землі. Ті жителі, які мали хату з комином, платили чушне.

Крім того, отаман вимагав грошового та натурального податків. Усі вони повинні були брати участь в толоках, робити виїзди кіньми в ліс, ремонтувати дорогу.

Щербів на той час був невеликим містом-замком, він нараховував десь 52-56 хат, в яких жили отаман з ратними людьми, ремісники.

В останній чверті XV ст. прискорився процес державного об'єднання Польщі і Литви. Намагаючись створити на Україні надійну опору для свого панування, великі князі литовські дають місцевим феодалам, своїм наближеним земельні з державного фонду.

Страницы: 1, 2, 3