37. У XV ст. Україні почала загрожувати нова небезпека - з боку Турецької (Османської) держави та Кримського ханства. Протягом XIV -- XV ст. турецька військово-феодальна держава за султанів Баязіда, Мурада і Махмеда захопила Візантію, увесь Балканський півострів. У 40-х роках XV ст. за хана Хаджі-гірея Кримське ханство остаточно відокремилося від Золотої Орди. Основу його зовнішньої політики становило грабування країн-сусідів. Під час правління хана Менглі-гірея кримчани захопили Причорномор'я з містами Дашів (Очаків), Хаджібей, які раніше належали Литовській державі. В 1475 році Туреччина, підкоривши міста Кафу, Мангун, Перекоп, Очаків, примусила Кримське ханство визнати васальну залежність від неї і таким чином встановила своє панування на узбережжях Чорного та Азовського морів. Наприкінці XV ст. розпочалися напади турків на Галичину та Поділля. Кримські татари, спираючись на підтримку Туреччини, ще з 80-х років XV ст., постійно нападали на Україну. Наприкінці ХV-першій третині XVII ст. татарські орди (загони) на чолі з беями і мурзами майже щороку грабували, палили, руйнували й спустошували українські міста і села, гнали в полон (ясир) тисячі людей, продаючи їх у рабство на східних ринках. Найбільшим невільничим ринком стала Кафа. Хоч литовські князі почали сплачувати кримським ханам щороку грошову данину (упоминки), кримчаки не припиняли своїх розбійницьких нападів на українські землі. Польсько-литовська держава була не в змозі організувати захист своїх південних рубежів. Лише в першій третині XVI ст. шляхетське військо та загони місцевих князів на чолі з воєводою князем К.І. Острозьким завдали ряд поразок татарським нападникам. Головний тягар оборони українських земель від турків і татар ліг на плечі народних мас -- селян, городян і нової сили, що піднімалася, -- козацтва. Таким чином, можемо стверджувати, що в XIV - XVII ст. українські землі знаходились в дуже складному становищі. Воно визначалось тим, що сусідні держави намагались заволодіти територією України, включити її в сферу своїх інтересів. Причому боротьба за впливи набувала як форм відкритого воєнного протистояння (боротьба Литви з Туреччиною, Кримом і Росією), так і дипломатичних угод (унії Литви з Польщею). В цих умовах українська спільнота змушена була шукати найбільш оптимальних умов для свого існування. Передусім, для українців, особливо наддніпрянців, литовське панування було прийнятнішим, ніж жорстоке іго Золотої Орди. По-друге, литовці, за браком людей для управління своїми величезними завоюваннями (більшу частину Великого князівства Литовського складали українські землі), дозволяли місцевій українській знаті обіймати найвищі адміністративні посади. Така політика заохочувала українську знать приєднуватися до переможців.

38. Величезна більшість українців в Австрійській імперії проживала в Галичині -- південно-східній частині колишньої Речі Посполитої, захопленої Габсбургами після першого поділу Польщі у 1772 р. Двома роками пізніше до Галичини була приєднана Буковина -- невеликий український край, що його відібрав Відень у занепадаючої Оттоманської імперії.) Нарешті, у 1795 р., після третього й останнього поділу Польщі, до імперії були також включені землі, заселені поляками (включаючи Краків). Якщо Східну Галичину заселяли переважно українці, то Західна Галичина була головним чином польською. Поєднання в одній адміністративній провінції цих двох народів стане в майбутньому причиною напружених стосунків між ними. Під посереднім контролем Габсбургів перебував ще один заселений українцями регіон. Розташоване на західних схилах Карпатських гір Закарпаття з часів середньовіччя входило до складу Угорського королівства. У XIX ст. воно лишалося в угорській частині імперії Габсбургів і було ізольованим від інших українських земель. Хоча реформи Габсбургів кінця XVIII ст. проводилися в усій імперії, особливо великий вплив вони справили в Галичині, котра найгостріше потребувала змін. Адміністративна реорганізація в Галичині була проведена швидко та ефективно. До 1786 р. польські закони було замінено австрійськими, а шляхетські асамблеї розпущено. Щоб пом'якшити цей удар для старої знаті й дати їй голос у справах управління, Відень упроваджує Асамблею станів, що складалася із шляхти та духовенства. Але асамблея ця не мала права приймати власні ухвали, а лише могла звертатися з петиціями до імператора. Реальна влада зосереджувалася в руках імперських чиновників. Уся провінція поділялася на 18 регіонів (із приєднанням Буковини їхня кількість зросла до 19), очолюваних призначеними Віднем урядниками зі своєю німецькомовною канцелярією. На верхівці цієї бюрократичної драбини стояв губернатор, якого призначав сам імператор. Увесь цей чиновницький апарат перебував у Львові, або Лемберзі, як його називали австрійці, що став центром адміністрації та судочинства провінції. Цісар-реформатор. Найважливіші з численних реформ Йосифа II стосувалися селян. У 1781 р., розуміючи, що без полегшення їхньої долі неможливо поліпшити соціально-економічне становище Галичини, імператор наважується провести сміливі політичні заходи, спрямовані на скасування кріпацтва. В межах цих заходів землевласникові заборонялося вимагати від селянина більше трьох днів панщини на тиждень, або 156 днів на рік (для найбідніших селян встановлювалася ще менша панщина); суворо обмежувалися додаткові повинності на користь землевласника; закон надавав селянинові право обробляти свій наділ, а також такі особисті свободи, як право одружуватися без дозволу пана, переходити на інші наділи, звертатися зі скаргами на свого пана досуду. Це були зміни величезної ваги. Галицький селянин більше не був якоюсь зневаженою, не захищеною законом істотою. Тепер він став особою з певними законними правами. Втім це не значить, що реформи зрівняли селян з іншими класами. У багатьох відношеннях селянин лишався підвладним панові й залежним від нього. Однак його становище поліпшилося: зі звичайного предмета особистої класності він стає чимось на зразок орендаря, котрий передає свій наділ у спадщину й стосунки якого із землевласником регулюються законом. Сміливий і рішучий характер цих реформ стає ще очевиднішим, якщо згадати, що саме в час їх проведення інша імператриця -- Катерина II -- заганяла у кріпацтво селян Лівобережної України. Великі переваги принесла нова політика й греко-католицькій церкві. Входження єврейської спільноти Галичини до складу Австрійської монархії позначилося на всіх формах її економічного та суспільного життя. Принципово відмінна від попередньої адміністрація розпочала роботу із введення єврейства в централізований державний механізм. Уже в 1773 р. вся провінція була поділена на 6 округів. У кожному з них євреї підпорядковувалися створеній австрійською владою так званій "Єврейській ординації", яка складалася з представників усіх кагалів і старшини. На чолі всього галицького єврейства стояла "Єврейська дирекція" з шести старшин, однак головним у ній був надрабин. Першим таким надрабином, який призначався імператорським двором, був відомий знавець Святого Письма і Талмуда рабин Ляйб Бернштайн з Бродів.

Одним із перших заходів австрійської адміністрації щодо євреїв було значне збільшення податків. Від травня 1774 р. кожна єврейська сім'я, яка проживала у Галичині, зобов'язувалася сплачувати щороку 4 польських злотих як "толерантний податок", замість попередніх двох. Одночасно згадана "Єврейська дирекція" обклала усіх галицьких євреїв податком за промислову або торговельну діяльність і майно, по 4 польських злотих із сім'ї. Революційні події 1848-1849 рр. є одним з найважливіших етапів в розвитку класової боротьби в Європі в XIX в. Разом із загальної для багатьох країн Європи завданням - знищенням абсолютистських для феодала порядків, що гальмували розвиток капіталізму, - революційне повстання 1848-1849 рр. в окремих країнах мало і свої особливі цілі. Революція протікала по-різному залежно від своєрідності обстановки, від історичних умов і співвідношення класових сил. У Франції, де з феодалізмом і абсолютизмом було покінчено ще під час революції 1789-1794 рр., об'єктивним завданням революції 1848-1849 рр. було скидання виняткового панування фінансової аристократії і встановлення панування класу буржуазії в цілому. У Німеччині центральним завданням революції 1848-1849 рр. була ліквідація політичної роздробленості, створення державної єдності. У Італії таке ж завдання доповнювалося завданням звільнення північної частини країни від австрійського владицтва. У Австрії революція 1848-1849 рр. повинна Гила покінчити з реакційним режимом монархії Габсбургів і звільнити пригноблювані народи від національного поневолення. Велике місце в революційній боротьбі 1848-1849 рр. займало національно-визвольний рух пригноблюваних народів. Усюди вирішальну роль в подіях грали народні маси. По своїх об'єктивних завданнях ці революції були буржуазними. Активна участь в них народних мас додала революціям 1848--1849 рр. більшою чи меншою мірою буржуазно-демократичний характер. Головною особливістю подій 1848--1849 рр. була активна участь в них робочого класу, який в більшості країн з'явився основною рушійною силою революції. У 1848 р. робочий клас вперше в історії революцій виступив з власними політичними і економічними вимогами, вперше в такому обширному масштабі проявив себе як особливий клас, принципово ворожий не тільки феодальним, але і буржуазним порядкам. Що веде роль робочого класу особливо виразно виявилася у Франції. Серед причин поразки революцій 1848--1849 рр. найважливішою була зрада ліберальної буржуазії, яка прилучилася до революції лише для того, щоб використовувати народний рух в своїх вузькокласових цілях. В ході класової боротьби помірні буржуазні ліберали, налякані революційною активністю робочого класу, пішли на угоду з монархічною владою, з реакційною воєнщиною, зі всіма силами старого режиму, зрадили народу. Так було у Франції, де крупна буржуазія ради збереження свого класового панування підтримала кліку бонапартистських авантюристів. У Пруссії буржуазні ліберали покірливо підкорялися воєнщині і дворянству. Так було і в інших німецьких державах. Помірні ліберали зрадили справу італійської буржуазної революції, відмовившись від боротьби революційними методами за звільнення країни від австрійського гніту. Викриття зрадницької суті буржуазного лібералізму з'явилося найважливішим уроком революцій 1848--1849 рр. З іншого боку, в революціях і революційних рухах 1848--1849 рр. потерпіли банкрутство дрібнобуржуазні демократи, виявилася їх обмеженість і нездатність згуртувати навколо себе експлуатовані маси на більш менш тривалий термін. Своєю непослідовністю і половинчатістю, зокрема в рішенні аграрно-селянського питання, вони сприяли поразці революційних рухів. У непослідовності і половинчатості дрібнобуржуазних демократів позначилася подвійна природа дрібної буржуазії. Разом з дрібнобуржуазною демократією збанкрутіла і ідеологія дрібнобуржуазного соціалізму. Своєю пропагандою примирення антагоністичних класів, своєю тактикою того, що погоджується з буржуазними лібералами Луї Блан і інші соціалісти-реформісти грали на руку реакції. Вони полегшували ворогам трудящих обман народних мас, прикриваючи класові суперечності фразами про "свободу, рівність і братерство". Революційні події 1848--1849 рр. розкрили неспроможність дрібнобуржуазних соціальних теорій. "Революція 1848-го року, -- писав Ленін, -- завдає смертельного удару всім цим галасливим, строкатим, галасливим формам домарксівського соціалізму".

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15