Українська старшина, не задовольняючись духовним характером академії, яка з другої половини ХVІІІ ст. все більше перетворювалася у спеціальний церковний навчальний заклад, не раз ставила питання про відкриття у полкових містах Гетьманщини та Слобожанщини університетів. Навіть російські адміністратори П.Румянцев та Г.Потьомкін неодноразово виступали з подібною ідеєю. Царський уряд відкидав усі ці проекти, штучно консервуючи церковно-схоластичний характер освіти в Україні.
Важливе значення у розвитку освіти мали також колегіуми у Чернігові (1700 р.), Харкові (1726 р.), Переяславі (1730 р.). Харківський колегіум став центром освіти Слобожанщини, у відкритих в 1768 р. додаткових класах викладались інженерні науки, артилерійська справа, геодезія, географія, французька та німецька мови, а з 1773 р. було відкрито клас вокальної та інструментальної музики. Крім того, наприкінці ХVІІІ ст. існувало ще дві семінарії - у Полтаві та Новгород-Сіверському, які були всестановими й загальноосвітніми школами.
Розвиткові національної освіти на Правобережжі й західноукраїнських землях заважала політика полонізації, яку проводив польський уряд. Шкіл на Правобережжі було дуже мало. Влада підтримувала лише єзуїтські колегії та уніатські школи, навчання в яких мало яскраво виражений польсько-католицький характер. У містах Східної Галичини існували трирічні школи, в яких навчалися діти шляхти, міщан, духовенства, а викладання здійснювалося польською мовою. Важливим осередком освіти й науки на землях Західної України був Львівський університет (1661 р.), викладання в якому велося латинською мовою.
Після першого поділу Речі Посполитої (1772 р.) західноукраїнські землі увійшли до складу імперії Габсбургів. Австрійський уряд здійснив реформи в галузі освіти. З 1774 р. було запроваджено три види шкіл: однокласні “парафіяльні” з викладанням рідною мовою; трикласні “тривільні”; чотирикласні “нормальні” з викладанням німецькою мовою. Як “рідна мова” була допущена й українська (церковнослов'янська з українською вимовою). Львівський університет було перетворено на світський заклад, при ньому у 1787-1808 рр. діяв “Руський інститут” (“Studium Ruthenum”) - відділення, де на філософському і богословському факультетах окремі предмети викладалися українською мовою.
Дуже низьким стан освіти був на Буковині. За турецького панування тут майже не було шкіл. З встановленням австрійської влади було відкрито кілька шкіл, де викладання велося переважно румунською та німецькою мовою. Закарпаття перебувало у складі Угорського королівства, що обумовило там політику латинізації та мадяризації. Разом з тим, там існувала невелика кількість церковно-уніатських шкіл з викладанням “руською” (як називалась там українська) мовою. Викладання слов'яно-руською мовою здійснювалося також у Мукачівській монастирській школі (з 1744 р. - духовній семінарії), яка стала основою для створення учительської семінарії. У 1776 р. вона була переведена до Ужгорода.
ХІХ ст. висунуло нові завдання перед суспільством. З розвитком капіталістичних відносин уряд Російської імперії розпочинає проводити державну політику керівництва освітою й вдається до реформ. Для управління освітніми закладами були створені навчальні округи. Дев'ять українських губерній входили до трьох округів - Київського, Одеського та Харківського. Навчальні заклади було поділено на чотири “розряди”: парафіяльні школи - для “людей найнижчих станів”; повітові училища - для дворян, службовців, купців, ремісників; гімназії та ліцеї, а також університети - головним чином для дітей дворян.
Збереженню станового характеру освіти сприяли розпорядження міністерства народної освіти 1813 р. та імператорський указ від 1827 р., які забороняли допуск у середні та вищі навчальні заклади вихідців з селян-кріпаків. У 1856 р. в українських губерніях діяло 1320 парафіяльних і повітових шкіл та училищ, в яких навчалось 67,1 тис. осіб - 1 учень на 188 жителів. Лише чверть з них були вихідці з селян. Переважна більшість дітей прирікалася на неписьменність. Розвиток початкової освіти гальмувався також нестачею педагогічних кадрів.
Російський уряд провадив політику русифікації в галузі освіти й не турбувався про відкриття національних шкіл. Українська демократична інтелігенція поставила питання про право українського народу на свою культуру й мову і стала на шлях організації недільних шкіл для народу. Перша з них відкрилася у Києві в 1859 р. У 1862 р. в Україні існувало 111 таких шкіл. Т.Шевченко написав для них “Букварь южнорусскій”, але цензура перешкоджала його розповсюдженню. Наприкінці 1850-х рр. 84 київських вчителі звернулися до влади із заявою про запровадження навчання в початкових школах України рідною мовою. З 1859 р. українська мова почала вводитись у недільних, а потім і у щоденних початкових школах Києва. Однак валуєвським циркуляром (1863 р.) викладання українською мовою в школах було заборонене, а недільні школи ліквідовані.
У 60-х роках ХІХ ст. в галузі освіти було проведено низку реформ, зумовлених скасуванням кріпосного права (1861 р.). З 1864 р. всі типи початкових шкіл перетворювалися на загальноосвітні “початкові народні училища” з єдиною програмою. У кожній губернії створювалася посада попечителя народних училищ. Жінки одержали дозвіл на вчителювання. У 1872 р. більшість повітових початкових училищ було реорганізовано у шестирічні міські училища.
У 1870-х рр. початкові народні школи почали відкриватися земствами. На 1898 р. їх кількість на Лівобережжі та Південній Україні становила 3179. Натомість, уряд підтримував створення церковно-парафіяльних шкіл, викладали в яких переважно священики. Кількість таких шкіл особливо зросла на Правобережжі. Всього на 1897 р. в Україні існувало 16798 початкових шкіл усіх видів, які могли охопити навчанням лише третину дітей шкільного віку. Крім того, в містах існували платні приватні пансіони для дітей дворян, які готували до вступу в гімназії, ліцеї, університети та військові училища. Вони створювалися окремо для хлопців і дівчат.
З початком ХХ ст. в українських губерніях, як і по всій Російській імперії, відбувалося помітне розширення шкільної мережі, оскільки капіталістична економіка вимагала все більше освічених людей та кваліфікованих кадрів спеціалістів. За 1897-1911 рр. кількість початкових шкіл зросла з 13570 до 18719. Однак система освіти в Росії лишалася становою й не відповідала зростаючим вимогам економічного та духовного розвитку суспільства. В українських губерніях це доповнювалося національним гнобленням, що проявлялось у забороні вести навчання у школі українською мовою.
Ліберальна буржуазія, насамперед земці, в діяльності яких переважали реформаторські тенденції, прагнула до децентралізації освіти й передачі її у відання органів місцевого самоврядування. Радикальні верстви інтелігенції, передусім вчителі, наполягали на запровадженні освіти рідною мовою, брали активну участь у різних товариствах і комітетах, у подіях революції 1905-1907 рр. За це чимало з них зазнало репресій. Тільки у Катеринославській губернії 156 вчителів було усунуто від роботи.
Хоч і повільно, але з початку ХХ ст. зростала писемність населення в українських губерніях (у 1913 р. - близько 25% писемних). Цьому сприяло запровадження з 1912 р. нового типу народних шкіл - вищих початкових училищ з 4-річним терміном навчання. На 1 січня 1916 р. в Україні їх налічувалося вже понад 300. Але головну ставку в справі народної освіти уряд зробив на церковно-парафіяльні школи, частка яких на 1911 р. становила 48%. Відповідним було й фінансування - 10 млн. крб. проти 4,8 млн. крб., які одержали школи міністерства народної освіти у 1904 р.
Проблеми початкової школи не могли компенсуватися зростанням кількості недільних шкіл, мережа яких розширювалася досить повільно, й на січень 1917 р. їх налічувалося 112. Забезпечення підручниками, приміщеннями, вчительськими кадрами цих шкіл було вкрай незадовільним. Виняток становила лише Харківська жіноча недільна школа, організатором і керівником якої майже півстоліття була Х.Алчевська. Школа була учасницею міжнародних виставок у Парижі, Чикаго, Брюсселі.
У ХІХ ст. починають створюватись і професійні школи. Спочатку вони відкривалися різними відомствами без чітко визначеної системи. В Україні існували Чернігівське ремісниче (1804 р.) і Кременчуцьке землемірне (1807 р.) училища, Херсонське училище торгівельного мореплавства (1834 р.), яке готувало штурманів, шкіперів і суднобудівників, Головне училище садівництва в Одесі (1844 р.), Харківське землеробське училище (1851 р.), кілька фельдшерських шкіл. З розвитком ринкових відносин зросла кількість спеціальних навчальних закладів, які підпорядковувались міністерству народної освіти (вчительські семінарії), земельних справ (ветеринарні училища), військовому відомству (кадетські корпуси, військові училища і школи). Земства організовували спеціальні ремісничі училища, зокрема, Києво-Олександрівське (1874 р.), де навчались шевському і шорному ремеслам. Наприкінці ХІХ ст. в Україні існувало 26 ремісничих земських училищ.
Реформою 1888 р. була створена система промислово-технічної освіти. Всі промислові училища були поділені на ремісничі, які готували кваліфікованих робітників, нижчі (готували майстрів) і середні (техніків). В Україні нижчі технічні училища спеціалізувалися переважно на залізничній справі. Їх налічувалося 10. До середніх спеціальних закладів належали комерційні училища (всього - 17), учительські семінарії, середні технічні заклади (гірниче у Горлівці, політехнічне в Одесі, технічне в Миколаєві). В Одеському навчальному окрузі діяло 11 морехідних класів (1884 р.), які готували кадри для Чорноморського торгового флоту. У Глухові було засновано учительський інститут (1874 р.).
На початку ХХ ст. структура середньої та нижчої професійної освіти в підросійській Україні залишалася такою, як і в попередні десятиліття. Зросла лише кількість професій, які можна було здобути вихідцям з селян, робітників і міщан. Виникла також нова форма навчання робітників, зайнятих на виробництві - вечірні та недільні курси й класи, яких у містах нараховувалося понад десяток. Кадри вчителів для всіх форм професійної освіти готували 8 учительських інститутів.
У першій половині ХІХ ст. середню освіту давали чотирирічні гімназії, що існували в усіх губернських і деяких повітових містах, зокрема в Україні їх було 19. Вони утримувалися за рахунок державних коштів та частково міських прибутків. У гімназіях вивчалася російська, латинська, грецька, французька мови, математика, історія, географія та інші дисципліни. Після їх закінчення юнаки діставали право вступу до університетів або на державну службу, але тільки вихідці з дворянства та чиновництва.
У 1864 р. був затверджений новий статут для гімназій. Створювалися повні гімназії (семикласні) і неповні (чотирикласні) двох типів - класичні й реальні. Перші давали класичну освіту й готували випускників до вступу в університет, другі - практичні знання (фізика, математика, хімія) та можливість навчання у вищих спеціальних закладах. Утворення реальних гімназій диктувалося необхідністю забезпечити освіченими кадрами підприємства. 1871 р. їх було перетворено на реальні училища, введено 7-й додатковий клас, який давав право вступати до технічних вузів. У пореформену добу набула розвитку жіноча середня освіта. З 1860 р. розпочалося створення жіночих училищ з семирічним терміном навчання. Перші жіночі гімназії в Україні були відкриті у Києві (1850 р.) та Полтаві (1860 р.). З 1870 р. у жіночих гімназіях було запроваджено 8-й клас, який призначався для підготовки учительок і виховательок.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16
