Гетьман вирушив в Україну з чисельним ескортом, верховими кіньми, поварами й музикантами, гайдуками і скороходами, сержантами Ізмайлівського полку і навіть із трупою акторів. На урочисту церемонію зустрічі (6 липня 1751 р.) до Глухова прибула майже вся козацька старшина, більш як шість тисяч козаків, вище духовенство. Приїзд гетьмана супроводжувався стрільбою з гармат і рушниць, музикою, биттям у литаври, церковними обрядами.
З перших днів свого гетьманування Кирило Розумовський подбав про власне збагачення та соціальне піднесення своїх близьких і далеких родичів. Його сестрам та їхнім чоловікам надавалися сотенні містечка, які перед тим були завжди вільними.
До аристократичного кола царського двору піднялися нащадки Розумовських. Так, їхнього племінника М.В. Будлянського зробили камергером при дворі царевича, другого племінника, В.Ю. Дарагана - камерюнкером, племінниць Марину Йосипівну й Софію Йосипівну Закревських зарахували у фрейлини при царському дворі. Двоюрідні племінники Петро і Василь Івановичі Розумовські виховувалися в Кадетському корпусі, потім першого призначили ніжинським, а другого - гадяцьким полковником. Згодом останній «доріс» до генерал-майора, був призначений єгермейстром. Катерина II висватала Марину Йосипівну Зак-ревську за Льва Олександровича Наришкіна.
Місцева старшина прагнула мати міцні зв'язки з Розумовськими через одруження дітей і внуків. За короткий час таким чином із гетьманом поріднилися Журмани, Жоравки, Кочубеї, Валькевичі, Апостоли, Ґалаґани. При Кирилі Розумовському козацька старшина остаточно прибрала до своїх рук справи місцевого управління й, користуючись родинними зв'язками з гетьманом, хутенько привласнювала села, які ще залишалися вільними. Загалом час гетьманування Розумовського можна назвати часом панування козацької старшини.
Сам Розумовський за чотирнадцять літ свого гетьманування приїздив в Україну лише на короткий час (липень-листопад 1751, березень-грудень 1757, березень 1760-жовтень 1761, липень 1763-січень 1764 р). Постійним місцем його проживання залишалися Петербург і Москва. Проте, мешкаючи у столичних містах Росії, Розумовський не забував про українські справи. Він домігся ліквідації поборів з місцевого населення, запроваджених ще за часів гетьманування Самойловича і Мазепи, відміни митниць на кордонах України з Росією І проголошення вільної торгівлі між ними. 1754 року були ліквідовані митні побори, відомі під назвою індукти та евекти.
Однак, у плани царського уряду аж ніяк не входило самостійне правління українського гетьмана, його діяльність постійно тримали в полі зору, спрямовуючи її належним чином. Права гетьмана поступово обмежувалися йому заборонялося призначати полковників без згоди царського уряду, підтримувати дипломатичні стосунки Із зарубіжними країнами - «заграничной корреспонденции не имить», а також «для лучшаго усмотренія і пресеченія производящихся в Малой Россіи непорядков» до гетьмана призначався резидент із царського генералітету.
Постійно перебуваючи під пресом царського уряду і відіграючи роль його маріонетки в Україні, оточений могутніми друзями та родичами, Кирило Розумовський надавав гетьманській владі невластивих їй рис помпезності й суєтності. Він величався «Его императорскаго величества Малыя Россіи обоих сторон Днепра и Войск Запорожских гетман, действительный камергер, императорской Санкт-Петербургской академій наук президент, лейбгвардш Измайловского полку полковник и обоих россійских императорских орденов святаго апостола Андрея и Александра Невского також полскаго Белого орла и голстипскаго св. Анны кавалер. Россійской имперії граф Кирилл Разумовский» (1762 р.).
Згодом царський уряд здійснив суттєвий крок щодо обмеження державності України і перетворення її на одну з провінцій Російської імперії. Варто зазначити, що в 1734-1750 роки політико-адміністративну владу в Лівобережній Україні здійснювало Правління гетьманського уряду із шести осіб (генерала О. Шаховського з двома представниками від російського командування та генерального обозного Я. Лизогуба з двома українськими старшинами). Це сприяло посиленню контролю і втручання у внутрішні справи старшинської адміністрації з боку царських урядовців. Лівобережна Україна нарівні з іншими провінціями централізованої держави підпорядковувалася Сенату, в якому діяла особлива контора під назвою «Канцелярия малороссийских дел».
З відновленням гетьманства підпорядкування Лівобережної України Сенату було передано Колегії іноземних справ, «понеже оные дела о гетманах прежде были в Коллегии иностранных дел, откуда в Сенат взяты». Факт перебування України у віданні установи, утвореної для зносин з іноземними державами, свідчив про формальне визнання за нею політичної самостійності.
Однак гетьман не дбав про збереження такого правового статусу Лівобережної України. Посварившись із головою Колегії закордонних справ, Розумовський клопотався перед імператрицею про своє підпорядкування щодо «малороссийских дел» установі, яка вважалася головною в Російській державі. Згідно з його проханням, царським указом від 17 січня 1756 року Лівобережну Україну знову переведено у відання Сенату, в якому створено «особую экспедицию» для українських справ.
У березні 1761 року за мовчазної згоди гетьмана із його відання Київ вилучено і підпорядковано безпосередньо Сенату (Петро II повернув Київ під протекцію гетьмана (1762 р.), Катерина II знову вилучила Київ з-під відання гетьмана (1763 р.). Усіх козаків наказано вивести з міста і поселити на лівому березі Дніпра. Київська полкова канцелярія перебувала у містечку Козельці (з 1708 р.).
До результатів суспільно-політичної діяльності гетьмана Розумовського насамперед належить судова реформа. Тоді в Лівобережній Україні діяв Генеральний суд на чолі з генеральним суддею, апеляції на рішення якого подавалися до Генеральної військової канцелярії та гетьмана. Нижчими ланками судочинства залишалися полкові й сотенні суди.
Універсалом від 17 листопада 1760 року Кирило Розумовський запровадив у Лівобережній Україні новий порядок судочинства, згідно з яким Генеральний суд очолили два генеральних судді, а до його складу увійшли обрані від старшин десять представників від кожного з десяти полків. Генеральний суд розглядав справи генеральної старшини, полковників, бунчукових і військових товаришів, канцеляристів та осіб, які перебували під особистою опікою гетьмана. Крім того, цей суд став органом нагляду за місцевими судами, найвищою апеляційною інстанцією, через що Генеральну військову канцелярію було позбавлено судових функцій (17 лютого 1763 р.).
Реформа завершилася наприкінці 1763 року. Полкові суди перетворилися на гродські, де розглядалися кримінальні справи. Головуючими в цих судах залишилися полковники, а суддя і писар називалися вже не полковими, а гродськими. Крім того, запроваджувалися підкоморські й земські суди (в кожному полку по два, а в Ніжинському - три). Підкоморські суди розглядали справи про землю та межування. До складу підкоморських судів входили обрані від шляхетства судді й два помічники-«коморники».
У судових відносинах Лівобережна Україна поділялася на двадцять повітів: Козелецький, Остерський, Чернігівський, Мглинський, Стародубський, Погарський, Глухівський, Батуринський, Ніжинський, Переяславський, Золотоніський, Прилуцький, Вінницький, Лубенський, Роменський, Гадяцький, Зіньківський, Миргородський, Остапівський і Полтавський. У кожному повіті був земський суд, який розглядав цивільні справи старшини і шляхти на право власності. Земський суд складався з судді, підсудка і земського писаря, обраних від шляхетства того повіту. Збирався земський суд тричі на рік.
Розгляд дрібних суперечок рядових козаків і міського населення залишався в компетенції сотенних управлінь і магістратів. Справи селян перебували в юрисдикції козацької старшини і шляхти.
Загалом судова реформа, здійснена Розумовським, відповідала інтересам козацької старшини та шляхти.
Гетьманську підтримку здобуло бажання козацької старшини заснувати на Україні світські вищі навчальні заклади. Щоб не посилати своїх синів на навчання до Німеччини, Польщі, Франції, Москви (після відкриття 1755 року Московського університету), українська старшина порушила клопотання перед гетьманом і царським урядом про необхідність заснування університету в Україні. Києво-Могилянська академія з її загальноосвітнім характером навчання все ж зберігала богословське спрямування, залишалася духовним вищим навчальним закладом, підпорядкованим церковній адміністрації в особі київського митрополита. Виконуючи соціальне замовлення Київської митрополії з підготовки духовних кадрів для православної церкви і монастирів, Києво-Могилянська академія в другій половині XVIII ст. чітко виявляла свою схоластичність і непристосованість до нових реалій тогочасного життя.
На 1760 рік було детально розроблено план заснування і діяльності університету в Батурині. Записка, складена з цього приводу з докладним і всебічним обміркуванням справи, є цінним документом, з якого ми дізнаємось, яким мав бути перший український університет. В основу функціонування Батуринського університету покладалися чотири потреби - податок, закон, семінарія і професія.
На утримання Батуринського університету передбачався податок - тимчасовий і вічний. Перший (на суму близько 20 тисяч рублів) мав забезпечити будівництво навчального корпусу та інших споруд допоміжного призначення, житлових будинків для професорсько-викладацького складу і студентів, оплату за виклик і приїзд учених із зарубіжних країн, влаштування друкарні, ботанічного саду, анатомічного корпусу, придбання бібліотеки, приладів, інструментів тощо.
Тимчасовий фонд мав складатися із запровадженого на один рік податку на всі млини, добровільних внесків від гетьмана, генеральної, полкової і со-тенної старшини, для обліку яких передбачалося ведення спеціальних шнурових книг.
Вічний прибуток, передбачений на поточну діяльність університету, мав складатися з надходжень від Батуринського монастиря, частково від митних зборів, від друкарні та продажу книг, а також від податку на циган, на коси, що ввозилися в Україну.
За 20 років свого правління Кирило Розумовський небагато зробив для Академії і науки загалом. Однак як людина з природним розумом він знаходив можливості для підтримки Михайла Ломоносова, якого оточило чимало ворогів. Крім Ломоносова і Тредіаковського, за часів президентства Розумовського утвердилися такі відомі вчені, як С. Крашенинников, М. Попов, Котельникова, Румовський, Красильников, Козицький, Матоніс та ін. Головною подією з адміністративно-організаційного життя Академії в роки президентства Розумовського було прийняття 1747 року першого академічного Статуту, який регламентував тогочасне життя Петербурзької академії.
Під час своїх перебувань в Україні Кирило Розумовський звертав головну увагу насамперед на будівництво гетьманських резиденцій у Глухові й Батурині, що супроводжувалося заснуванням відповідних підприємств. Для організації будівельних робіт і ведення господарства він (за прикладом Петербурга) залучав фахівців-іноземців (німців, італійців, французів).
Упродовж 1750-1752 pp. «для раціональних строєний» (палаців, церков, промислових корпусів тощо) у Батурині було споруджено потужну цегельню і лісопильний млин. Батуринська цегельня (на п'ять великих печей, які вміщували по 80 тисяч цеглин) забезпечувала потреби будівництва паленою цеглою і цеглою-сирівцем. Крім фахівців цегельників та колодників на ній працювали сотні копачів погоничів. Лише 1753 року батуринська цегельня виробила близько трьох мільйонів трьохсот тисяч штук цегли. «Машинная пильная мельница» Розумовського забезпечувала будівельним деревом майже всі тогочасні будови краю.
У другій половині XVIII століття Кирило Розумовський організував також парусний завод у Почепі, цегельню в Глухові, суконні фабрики в Нових Млинах і Батурині, заводи листового срібла й золота, сирний, завод для виробництва білого воску, свічну, миловарну і дзеркальну фабрики, гарбарню, кінний завод, керамічні майстерні. Частина з них діяла недовго, а деякі функціонували досить тривалий час, аж до середини XIX ст. Реалізація продукції всіх цих підприємств приносила гетьману прибуток понад сто тисяч рублів на рік.
Надзвичайно розкішним був побут останнього гетьмана України. Більшу частину свого гетьманування він проводив у Петербурзі та Москві, де й забезпечував собі великосвітські умови для проживання. Зрозуміло, що після столичних палаців глухівська резиденція Розумовським не сприймалася. «Гнустное место Глуховское, - писав він 1757 року, - на котором я построился и немало притом, по сырости, низости и болотной земле, деревянное строеніе, не в пору строенное и скороспешное, худыми мастерами, из мелкого лесу». Усе це не задовольняло його, і було прийнято рішення про перенесення гетьманської резиденції до Батурина.
Садиба Розумовського розкинулася на Батуринській горі. У центрі садиби стояв дерев'яний будинок-палац, при якому існувала домова церква, неподалік - окремі будинки для гостей. Перед головним будинком був насипаний вал, на якому стояли гармати, попід валом - рів, наповнений водою.
З півдня до садиби примикав великий фруктовий сад, на краю прірви були рядами насаджені кущі тереиу й бузку.
Список використаної літератури
1. Історія України в особах: ІХ-ХVІІІ ст. / В.Замлинський.-К.:Україна,1993.-369 с.
2. Аркас М.М. Історія України-Русі / Вступ.ст.,с.5-45, і комент.В.Г.Скарабея. - Одеса:Маяк,1994.-392 с.
3. Історія України / В.Ф.Верстюк та ін.; Під ред. В.А.Смолія. - К., Альтернатива , 1997-416с.
4. Довжук І.В. Історія України: імена, події, факти (середина ХVІІ-ХІХ ст.): Навчальний посібник.- Луганськ: Вид-во Східноукр. Нац. ун-ту, 2001.-132с.
5. Кормич Л.І., Багацький В.В. Історія України від найдавніших часів до ХХІ ст.: навч. посіб..-Х.:ООО”Одіссей”, 2001.- 480с.
6. Субтельний Орест Історія України / Пер. з англ. Ю.І. Шевчука; Вступ.ст. С.В. Кульчицького.- 2-е вид.- Либідь, 1992. -512с.: іл.
7. Борисенко В.Й. Курс української історії: з найдавніших часів до ХХІ ст.: Навч. посіб. - К.: Либідь, 1996.-616с.
Страницы: 1, 2
