Колективізація в західноукраїнських областях у 1939–1952 роках - рефераты, скачать рефераты, бесплатно рефераты

Рефераты. Колективізація в західноукраїнських областях у 1939–1952 роках

омітний прорив у промисловому розвитку західноукраїнських земель супроводжувався і негативними чинниками. Скроєна за сталінською моделлю індустрія краю переймала й успадковувала традиційні її вади: диспропорційний розвиток, що виявлявся у відставанні легкої та харчової галузей промисловості, домінування кількісних показників над якісними, відсутність закінченого технологічного циклу, залежність від союзного центру та ін.

Економічна модернізація потребувала значної кількості освічених кваліфікованих робітників. Тому значну увагу під час перетворень у західноукраїнських землях приділяли питанням освіти. Активна боротьба з неграмотністю, розширення мережі початкової та вищої освіти давали змогу радянській владі не тільки завойовувати симпатії західних українців, а й створювати передумови для появи нового покоління західноукраїнської інтелігенції, спираючись на яку можна було б значно посилити свій вплив на місцеве населення. У 1950/51 навчальному році в школах західних областей республіки вже працювало понад 60 тис. вчителів, тобто майже у шість разів більше, ніж у довоєнний період. Початковою освітою було охоплено всіх дітей шкільного віку, кількість учнів у 5-10 класах збільшилася майже втричі. Наприкінці 1950 р. в Західній Україні функціонувало 25 вузів - у 1,5 раза більше, ніж у 1940 р. Кількість студентів за цей час збільшилася майже в 10 разів. Однак зростання освітнього рівня супроводжувалося активною русифікацією: в 1953 р. навчання у всіх вузах Західної України велося переважно російською мовою.

Особливістю політичного життя в західному регіоні було формальне представництво у владних структурах місцевого населення, яке, як правило, висувалося на другорядні посади і могло певною мірою активно впливати на розвиток подій лише на рівні села або району. Населення Західної України насторожено ставилося до комуністичної партії і тому в 1950 р. із 23 тис. членів львівської обласної організації воно становило лише 10%. З огляду на це глибоко закономірно, що у номенклатурі обкомів партії Західної України, у чиїх руках фактично зосереджувалася вся повнота влади в регіоні, місцевих працівників було тільки 12,1%.

Радикальні соціально-економічні зрушення відбувалися в сільському господарстві західноукраїнських областей. Ще 1944 р. було відновлено процес примусової форсованої колективізації. На початку 1946 р. у Західній Україні налічувалося 158 колгоспів, 1948 р. - 1762, 1949 р. - 6098, 1950 р. - 7190 (колгоспи об?єднували за одними джерелами 93%, за іншими - 98% селянських господарств) Конквест Р. Жнива скорботи: Радянська колективізація і голодомор. - К.: Либідь, 1993.

2. Колективізація на західноукраїнських землях
2.1 Колективізація на західноукраїнських землях в 1944-1948 рр.
Радянсько-німецька війна внесла вагомі зміни в розвиток процесів радянізації західноукраїнських земель. Вагому роль у регіоні почала відігравати створена в 1942 р. Українська Повстанська Армія, яка організовувала боротьбу проти німецької та радянської влади, в тому числі і проти колективізації. Українські селяни дуже часто підтримували УПА лише за те, що та боролася проти запровадження колгоспів.

В листівках УПА прямо заявлялося, що вона виступає: «…За знищення більшовицької експлуататорської кріпацької системи в організації сільського господарства. Виходячи з того, що земля є власністю народу, українська народна влада не диктуватиме селянам однієї форми користування землею». Якщо в 1939 р. ОУН була не готова до боротьби з колективізацією, то до 1944 р., коли радянська влада повернулася на Західну Україну, ОУН та УПА створили широку підпільну мережу, яка в основному і чинила опір колективізації.

Про початок колективізації в Галичині, на Волині, Буковині і, щойно приєднаному Закарпатті, було оголошено одразу після звільнення цих територій від військ Німеччини та її союзників в липні - жовтні 1944 р. А в травні 1945 р. вийшла постанова Раднаркому УРСР і ЦК КП (б) У «Про заходи по відбудові та дальшому розвитку господарства у Львівській, Станіславській, Дрогобицькій, Тернопільській, Ровенській, Волинській і Чернівецькій областях УРСР на 1945 рік», в якій зазначалося необхідність роздати селянам землю забрану в них німцями, потребу створення земельних громад. Окремим пунктом зазначалося: «Зобов'язати виконкоми обласних і районних Рад, обкоми і райкоми КП (б) У: а) приділити особливу увагу організаційно-господарському зміцненню колгоспів; б) всемірно підтримувати ініціативу бідняцько-середняцьких господарств, які бажають об'єднатися у колгоспи, надаючи всебічну організаційну та виробничу допомогу».

Отже, держава не лише давала дозвіл на створення колгоспів, а й наказувала підтримувати лише колгоспи. В тоталітарній країні ця постанова мала сприйматися лише однозначно, як сигнал до повномасштабної колективізації будь-якою ціною. Держава і партія фактично дали санкцію на беззаконня і навіть заохочували його. Для прискорення темпів колективізації в західні області УРСР зі східних областей та з РРФСР було направлено десятки тисяч працівників НКВС, НКДБ, партійних функціонерів та державних чиновників. Їх точну кількість визначити досить важко. Але про великі розміри кадрової політики свідчить хоча б той факт, що в 1959 р. в Західній Україні було більше 330 тис. росіян (5% всього населення), тоді як на 1939 р. росіян тут майже не було.

«Кадри вирішують все» - це гасло було дуже популярне у ті часи. Та влада проводила окрім кадрової політики ще низку інших заходів, що мали прискорити процеси радянізації, в тому числі і колективізації. Так за 3 дні було реалізовано на 101% IV воєнну позику. А були ще V, VI, і VII. Згідно постанови Ради Міністрів УРСР від 3 червні 1947 р. збільшувалися податки та норми зборів по зерну, картоплі, сіну, м'ясу, молоку на 50%, вовні на 100%, а також обмежувалися терміни здачі цих сільськогосподарських продуктів селянами-одноосібниками. Іноді їх змушували виконувати план здачі зерна ще до початку жнив.

Проте чи не основними в 1944-1948 рр. засобами прискорення темпів колективізації були терор, залякування, побої, виселення селян до віддалених районів СРСР. Твердження радянських істориків про добровільний характер колективізації був нічим іншим які міфом. Селяни західних областей України, які зазнали менших матеріальних втрат під час війни ніж селяни східних областей, мали ще що втрачати. Крім того вони добре знали всі вигоди і принади колективізації, якщо не з власного досвіду, то зі слів численних прохачів зі східних областей УРСР та з Росії.

В одному зі звітів того часу зазначалося: «З лютого 1946 р. почався масовий наплив населення з Брянської, Калузької, Орловської, Одеської, Полтавської, Київської, Вінницької та інших областей у західні області УРСР, було знято тільки з товарних поїздів 62 400 осіб, а за дві останні декади червня 97 633 осіб». За офіційними даними «…врожайність зернових культур в колгоспах республіки впала до 5,8 цнт з 1 га, а в радгоспах - до 4,5 цнт… Валовий збір усіх зернових культур у республіці становив у 1946 р. 531 млн. пудів, тобто більш ніж в 3 рази менший проти 1940 р. Із 26 397 існуючих на той час колгоспів 5,5 тис. не зібрали навіть тієї кількості зерна, яку висіяли». Все це призвело до нового голодомору, про який відкрито заявляли перші секретарі Херсонського, Полтавського та ін. обкомів КП (б) У та ряд голів облвиконкомів, і вже на травень 1947 р. було зареєстровано 935,5 тис. хворих на дистрофію (виснаження через недоїдання) Коваль М. В. УРСР в період відбудови і розвитку народного господарства (1945 - 1955) // Український історичний журнал. - 1990.

Якщо раніше причини неврожаю пояснювали лише повоєнною розрухою, спекотним літом, то зараз науковці додають ще кілька не менш вагомих причин - цілеспрямовану політику радянської влади щодо українського селянства та неефективність і нерентабельність колективного господарювання та позаекономічних примусів селян до праці на землі.

На території західних областей УРСР, попри всі заяви керівництва республіки, застосовувалися ті ж методи щодо колективізації, що і в 20-30-х рр. в східних областях. Найбільш поширеним засобом впливу на селян було виселення до Сибіру за звинуваченням в «куркульстві», «співробітництві» з німецькою окупаційною владою, чи у «бандпособництві» - тобто у наданні допомоги ОУН та УПА. Проте й тут можна прослідкувати одну чітку тенденцію: в 1944-1946 рр., коли ОУН та УПА ще мали досить сил для боротьби з каральними органами, найбільше людей вивозили з рівнинних областей - Волинської (28% до всіх вивезених в 1944 р. із західних областей УРСР і 22% в 1945 р.), Львівської (20,3% і 9% відповідно), Рівненської (25,4% і 18, 6%). В той же час у гірських областях, де каральні органи почували себе менш вільно, і де за словами М. Коваля: «…утворилося фактично двовладдя… З дня в день протягом майже десяти років надходили з місць дані про вбивства партійних працівників, вчителів, медпрацівників, господарників, які прибули зі східних областей, про напади на приміщення райвідділів НКВД і НКВС, підпали колгоспних і селянських будівель, зернових пунктів, хлівів з худобою, зриви мобілізації до Червоної Армії, псування колгоспної техніки, телефонного зв'язку…» - людей вивозили в 1944-1946 рр. значно менше. Наприклад з Чернівецької області в 1944 р. було вивезено 1,9% всіх вивезених того року із західних областей, в 1945 р. - 4,6%, в 1946 р. - 3,3%. Кидається в очі і той факт, що в тих областях звідки вивозили найбільшу кількість людей, було створено найбільшу кількість колгоспів, а найбільш активна колективізація, що припадає на 1947-1948 рр., збігається у часі з періодом найбільш масової депортації т.зв. «куркулів» та «бандпособників».

Масова депортація селян була санкціонована державою. Так ще в липні 1929 р. Політбюро ЦК КП (б) У, за аналогічних обставин прийняло рішення про висилку «куркулів у віддалені райони СРСР». 21 лютого 1948 р. вийшов указ Президії Верховної Ради СРСР «Про виселення з Української РСР осіб, що злісно ухиляються від трудової діяльності в сільсько-господарському виробництві і ведуть антигромадський, паразитарний спосіб життя». Під цими особами, влада мала на увазі селян-одноосібників, які не виявляли бажання вступати в колгоспи і працювати за дарма, не маючи засобів для існування.

Крім депортації каральні органи і міліція влаштовували побиття, а іноді і вбивства селян, які не хотіли писати заяви на вступ до колгоспу. Український історик з діаспори М. Поліковський писав: «Працівники міліції допускали численні грубі порушення радянської законності - незаконні обшуки, арешти, затримання, незаконне застосування зброї, побої громадян, вилучення майна і т.д.». Ці заходи наскільки погіршили ставлення селян до радянської влади, що ОУН та УПА, як противники НКВС та НКДБ, змогли протриматися майже до середини 50-х рр., коли було остаточно завершено колективізацію.

В. Замлинський, та низка інших радянських істориків заявляли про те, що учасники ОУН-УПА є «бандитами», «ворогами радянської влади», які «залякують колгоспників», «саботують створення нових колгоспів». Вони також твердили про «нелюдську жорстокість бандерівців» і т.д. Всі ці твердження потрібно переглянути, можливо й справді в них є доля істини, однак не слід забувати, що жорстокість в 1944-1950 рр. не мала меж і була притаманна обом ворогуючим сторонам. Ще залишається відкритим питання - «Хто був жорстокіший?». Можливо, що радянська влада в цьому випередила навіть гітлерівський режим, адже зараз відомі численні факти вбивств, пограбувань та інших злочинів, які раніше приписувалися українським націоналістам, але насправді були вчинені відділами НКВС і т.зв. «спецбоївками» для звинувачення у злочинних діях членів ОУН та УПА. Звичайно не можна забувати про випадки, коли селяни під тиском радянської влади були змушені вступати до колгоспів, за що й були покарані бандерівцями. Всі ці складні моменти з історії західноукраїнських земель ще треба детально і критично вивчати.

Страницы: 1, 2, 3, 4