Третьою визначною постаттю (після Івана IY та Петра І), за царювання якої загарбницька політика Росії досягла свого піку, була імператриця Катерина ІІ (1729-1796), за походженням - німкеня Софія Фредеріка Августа Анхальт-Цербстська, із зубожілого і загумінкового князівського роду, яку 1745 року було видано заміж за наступника російського престолу, майбутнього Петра ІІІ Федоровича (до сходження на престол - Карл Петер Ульріх, син гольштейн-готторпського герцога Карла Фрідріха та дочки імператора Петра Першого Анни Петрівни). Російським імператором Петром Третім Федоровичем Карл Петер Ульріх (1728-1762) став 1761 року, а вже наступного року за наказом своєї жінки майбутньої російської імператриці Катерини Другої був убитий її фаворитами. Втім, Софія Фредеріка Августа (Катерина Друга) встигла народити від Карла Петера Ульріха (Петра Третього) сина Павла, який після її смерті посів російський престол (Павло Перший Петрович) і був убитий за наказом свого ж сина - майбутнього імператора Олександра Першого Павловича останнім фаворитом Катерини Другої Платоном Зубовим.
За Катерини Другої в Україні було повністю ліквідовано державну автономію Гетьманщини: скасовано гетьманат (1764), слобідські полки (1765), знищено Запорозьку Січ (1775), введено кріпацтво, значно посилилась русифікація українського народу, права й інтереси української церкви були ущерблені секуляризацією маєтностей православних монастирів, жорстоких утисків зазнавали греко-католики. Поряд з цим, основними об'єктами зовнішньої загарбницької політики за царювання Катерини Другої були Річ Посполита та степове Причорномор'я з Кримом і Північним Кавказом.
Втручання у польські справи Катерина Друга розпочала зведенням на польський престол одного із своїх фаворитів - Станіслава Понятовського - і завершила трьома розборами Речі Посполитої (1772, 1793 і 1795 рр.). «Славетний» російський полководець, а насправді жандарм Катерини ІІ Олександр Суворов свою військову кар'єру розпочав на території Польщі, 1769-1771 рр. він брав участь у розгромі військ Барської конфедерації (за що отримав звання генерал-майора), 1772 р. - захопленні Краківського замку. Польське повстання 1794 р. за наказом Катерини Другої було придушене теж російськими військами під командуванням Олександра Суворова.
Після завершення розбору Польщі до Росії перейшли значні частини західноукраїнських земель, більша частина Білорусі та Литви. На Півдні колоніями Російської імперії стали Крим і т.зв. «Ханська Україна» (землі між річками Бугом і Дністром), завдяки чому Росія отримала вихід до Чорного моря. 30 жовтня 1778 року за розпорядженням Катерини ІІ на місці спорудженого 1737 року укріплення Олександр-Шанець, було засновано місто Херсон, назване на честь античного Херсонеса Таврійського (укр. - Корсунь) з фортецею і суднобудівною верф'ю (адміралтейством) для створення Чорноморського флоту. 1783 року у Херсоні відбувся урочистий спуск на воду першого військового судна російського Чорноморського флоту. 14 червня 1783 року указом Катерини ІІ базою Чорноморського флоту було визначено місто Ахтіар («Біла скеля»), 21 лютого 1784 року Ахтіар було перейменовано на Севастополь, у перекладі з грецької - «місто слави».
Втім, слави Чорноморський військовий флот Росії не приніс - він тричі був повністю чи майже повністю знищений: першого разу під час Кримської війни 1853-56 рр., коли Росія згідно з Паризьким договором 1856 року змушена була погодитись на нейтралізацію Чорного моря із забороною мати там військовий флот і бази, вдруге - громадянської війни 1918-20 рр., втретє - німецько-радянської війни 1941-45 рр. З 1991 року частина російського Чорноморського військового флоту, що залишилась від його поділу між Україною і Росією, тимчасово перебуває в Севастополі у статусі іноземної військової бази і 2017 року, чи, можливо, раніше, має його покинути (Конституція України не дозволяє мати на своїй території іноземні військові бази).
У період Великої французької революції Росія включилась у реакційну коаліцію європейських держав (Велика Британія, Австрія, Росія) проти Французької республіки. Російськими військами у війні з Францією командував той же Олександр Суворов, італійський і швейцарський походи 1799 р. він здійснив уже за нового царя - сина Катерини Другої Павла Першого. Участь російсько-австрійських військ під командуванням Суворова у війні з Францією призвела до поразки та повалення республіканського уряду і забезпечила прихід до влади диктатора Наполеона Бонапарта Першого.
Внутрішня політика Катерини Другої, способи і засоби її втілення відзначались безмежною жагою слави, фаворитизмом, зміцненням поміщицької влади над селянами. Посилення кріпосницького гноблення і тривалі війни лягали важким тягарем на плечі народних мас, селянське невдоволення переросло в Селянську війну під проводом Омеляна Пугачова (1773-1775). Жорстоке і криваве придушення повстання військами під командуванням Олександра Суворова (Суворов особисто супроводжував Пугачова до Симбірська, де ватажка селянської війни під час т. зв. «слідства» було піддано нелюдським тортурам, затим доправлено у Москву і за вироком Сенату, затвердженого Катериною Другою, страчено) визначило перехід Катерини Другої до політики відкритої реакції (як у внутрішній, так і зовнішній сферах). Катерина Друга ввела інститут генерал-губернаторства («Учреждение для управлений губерниями», 1775). На посади генерал-губернаторів («государевих намісників») з того часу і аж до лютого 1917 року (для Фінляндії - до жовтня 1917 року) призначались найбільш реакційні і найбільш віддані цареві генерали. Будучи, по суті, військовими диктаторами на ввірених територіях (одна чи кілька губерній) і маючи надзвичайні повноваження, вони опирались на самодержавний військово-поліцейський апарат, їм покладалось слідкувати за діями адміністрації, політичними настроями, придушувати будь-які спроби опору кріпосних селян, визвольні рухи гноблених народів і народностей на колоніальних територія імперії (від Прибалтики і України і аж до Далекого Сходу).
Доречно наразі нагадати слова російського поета Олександра Пушкіна про Катерину ІІ та її царювання: «Если царствовать значит знать слабость души человеческой и ею пользоваться, то в сем отношении Екатерина заслуживает удивление потомства. Её великолепие ослепляло, приветливость привлекала, щедроты привязывали. Само сластолюбие сей хитрой женщины утверждало её владычество. Производя слабый ропот в народе, привыкшем уважать пороки своих властителей, оно возбуждало гнусное соревнование в высших состояниях, ибо не нужно было ни ума, ни заслуг, ни талантов для достижения второго места в государстве. (…) От канцлера до последнего протоколиста всё крало и всё было продажно. Таким образом развратная государыня развратила государство. Екатерина уничтожила звание (справедливее, название) рабства, а раздарила около миллиона государственных крестьян (т.е. свободных хлебопашцев) и закрепостила вольную Малороссию и польские провинции. Екатерина уничтожила пытку - а тайная канцелярия процветала под её патриархальным правленим; Екатерина любила просвещение, а Новиков, распространивший первые луч его, перешёл из рук Шешковского, «домашнего палача кроткой Екатерины» (прим. Пушкіна - авт.) в темницу, где и находился до самой смерти. Радищев был сослан в Сибирь; Княжнин умер под розгами - и Фонвизин, котрого она боялась, не избегнул бы той же участи, если б не чрезвычайная его известность. Екатерина явно гнала духовенство, жертвуя тем самым своему неограниченному властолюбию и угождая духу времени. Но лишив его независимого состояния и ограничив монастырские доходы, она нанесла сильный удар просвещению народному. Семинарии пришли в совершенный упадок. Многие деревни нуждаются в священниках. Бедность и невежество этих людей, необходимых в государстве, их унижает и отнимает у них самую возможность заниматься важною своею должностию. От сего происходит в нашем народе презрение к попам и равнодушие к отечественной религии».
Імператор Олександр І Павлович (1777-1825), онук Катерини ІІ, вступив на престол після вбивства свого батька, за час царювання він приєднав до Росії Грузію (1801), Фінляндію (1809), Бессарабію (1812), Азербайджан (1813), а також здійснював спроби заволодіти зовнішніми колоніями, зокрема американським півостровом Аляскою.
Ще з середини XVIII ст. на території півострова і прилеглих островів були засновані російські торгово-промислові та військові поселення, 1799 року царський уряд створив Російсько-Американську компанію, якій було передано у монопольне користування усі промисли та корисні копалини півострова, а також на Алеутських, Курильських та інших островах. Столицею російської Аляски став Ново-Архангельск (Алеутські острови, тепер - американське місто Сітки). Володіння Аляскою призводило Росію до конфліктів з Великою Британією і США, 1821 року указом Олександра І іноземним суднам було заборонено плавати вздовж берегів російських володінь. Втім, досить швидко Росія вимушена була надати США (1824) і Англії (1825) пільгові умови мореплавства і торгівлі у цьому районі. Спроби експансії на Близькому Сході та Балканах у подальшому не давали Росії можливості для зміцнення позицій на Алясці та військової присутності ні на суші, ні на морі у цій частині земної кулі. 30 березня 1867 року Росія (пам'ятна дата в історії Росії!) втратила Аляску з прилеглими островами, продавши її за безцінь (7,2 млн. дол.) Сполученим Штатам Америки вже за царя Олександра ІІ.
Микола І Павлович (1976-1855) вступив на престол після несподіваної і таємничої смерті свого брата Олександра І (Таганрог, 1825), придушивши повстання декабристів і стративши його керівників. Микола І значно посилив експансіоністську політику на Кавказі, в ході російсько-іранської війни (1826-1828) царські війська штурмом оволоділи містами Ечміадзін, Нахічевань з фортецею Аббасабад, Ерівань, Тебріз. На території Еріванського і Нахічеванского ханств у березні 1828 року було утворено Вірменську область. В ході російсько-турецької війни 1828-29 рр. російська армія зайняла частину Західної Вірменії, але за результатами Адріанопольського мирного договору 1829 року змушена була втратити захоплені території.
Микола І справджував прізвисько «Палкін»: були жорстоко придушені Польське повстання 1830-31 рр., визвольний рух Шаміля, розгромлені революційні організації петрашевців, Кирило-Мефодіївське товариство, значно посилилась русифікація і християнізація неросійських народів і народностей; жертвами миколаївського свавілля стали передові люди Росії: Пушкін, Лермонтов, Герцен, Огарьов, Полевой, Надєждін, Чаадаєв, український геній Тарас Шевченко. Микола Палкін став одним із засновників т. зв. «Священного союзу» за участі імператора Австрії і короля Пруссії, метою створення якого була боротьба з революцією в Європі. Здійснюючи принципи «союзу», Микола І розірвав дипломатичні відносини з Францією, вторгся у Дунайські князівства, жорстоко придушив визвольну революцію 1848-49 рр. в Угорщині, здійснював політику жорстокої експансії на Кавказі, в Середній Азії та Казахстані. В інших напрямах зовнішньої політики основною метою було забезпечення сприятливого для Росії режиму у чорноморських протоках. За винятком Унк'яр-Іскелійського договору ця проблема Миколою І вирішувалась у загарбницькому плані, шляхом поділу Оттоманської (Турецької) імперії. Кримська війна 1853-56 рр. призвела до краху миколаївської політичної системи і смерті самого імператора.
Страницы: 1, 2, 3
