Сирія і Ліван
В кінці ХІХ ст. Сирія і Ліван входили до складу Османської імперії, але на початку ХХ ст. вони фактично стали напівколоніями європейського (переважно французького) капіталу. Адміністративно-територіальними одиницями управляли турецькі губернатори і представники місцевої влади. Феодальне сільське господарство і у містах лихварство. Ліван - шовкомотальна промисловість, у Сирії - ткацтво, а також млини і масло-бійні; зерно, шерсть, шовк, тютюн, бавовник. Все це скупали французькі фірми. Визвольний рух був неоднорідним. Перша світова війна принесла розорення. З відома Росії в 1916р. між Англією і Францією була підписана секретна угода (Сайкс-Піко) про поділ цих територій згідно якої Західна і Східна Сирія і Ліван входили після війни в зону впливу Франції. В жовтні 1918р. турки залишили Сирію і Ліван.
У квітні 1920р. Англія погодилась на отримання Францією мандата на управління Сирією та Ліваном. Тут керував французький верховний комісар, який спирався на армію. Ще у квітні 1919р. був створений банк Сирії і Лівану. Опутано концесіями феодальне і дрібноселянське землеволодіння. Оренда сягала 80 % . в різних районах Сирії вибухали повстання, які жорстоко придушували французькою армією, яка нараховувала 70 тис. Особливо грізним було повстання 1926 - 1927 рр., яке змусило колонізаторів використовувати більш тонкі методи управління. Але коли Установчі збори, дозволені Францією, 8 серпня 1928р. прийняли Конституцію незалежної Сирії, вони були розпущені, а Конституція була відмінена.
Аналізуючи новий договір між Францією і Сирією від 9 вересня 1946р хоча парламент обрав президента, була обіцяна відміна мандату, договір не був ратифікований французьким парламентом.
У Лівані ситуація була подібною у міжвоєнний період. В 1926р. французи „дарували” Лівану Конституцію, за якою у країні створювався уряд і двопалатний парламент. Але напередодні Другої світової війни у Лівані був необмежений контроль французьких окупаційних військ.
Розглядаючи політичний і економічний розвиток Сирії та Лівану у роки Другої світової війни, у вересні 1939р. Сирія була оголошена „воєнною зоною” і введено надзвичайний стан. Після капітуляції Франції 1940р. вішістський уряд надав повноваження Німеччині на використання мандатних територій в інтересах держав „осі”. Але це не влаштовувало Англію і частини „Вільної Франції” де Голя, які в липні 1941р. окупували Сирію обіцяючи їй незалежність.
1943р. емір Трансіорданії Абдалла запропонував проект створення „Великої Сирії”, який передбачав об'єднання Сирії, Лівану, Трансіорданії і Палестини, а прем'єр Іраку Нурі Саїд об'єднання цих країн з підключенням Іраку. Але патріоти не сприйняли ці плани, у лютому 1945р. Сирія оголосила війну Німеччині і Японії, у березні того ж року вона прийняла участь у створенні Ліги арабських держав (ЛАД), а 12 квітня стала членом ООН.
Ліван теж виявився важливим стратегічним пунктом для воюючих країн. Після капітуляції Франції в 1940р. контроль перейшов до німецько-італійських військ які 14 липня 1941р. капітулювали перед військами Англії і „Вільної Франції”. У листопаді 1941р. керівництво „Вільної Франції” проголосило незалежність Лівану, як і Сирії обмеженою вимогами „воєнного часу”. Працюють старі і створюються нові партії, зароджується рух під прапором арабського націоналізму і арабської єдності. Його натхненниками і організаторами були Мішель Афляк і Салах ад-Дин Битар. В 1943р. окремі гуртки об'єднались в організацію під назвою „Аль-Баас аль-Арабі” - „Арабське відродження” - за незалежність і єдність арабів виступала. В цих умовах французька влада у березні 1943р. дала згоду на відновлення конституції і проведення парламентських виборів. В кінці 1943 - початку 1944р. у Бейруті відбувся ІІ з'їзд Комуністичної партії Сирії і Лівану який розділив її на дві - Сирійську і Ліванську. Війна закінчилася, а Ліван і Сирія залишалися окупованими французькими військами.
Саудівська Аравія
Сучасне Королівство Саудівська Аравія займає чотири п'ятих території Аравійського півострова і його становлення у ХХ ст. є третьою спробою емірів із роду Саудідів встановити своє панування в центральних областях Аравії. В 1900р. Саудіди за допомогою шейха Кувейту зробили невдалу спробу повернути собі контроль над найбільшим містом провінції Неджд Ер-Ріядом. Друга спроба була успішною. 16 січня 1922р. 22-річний емір Абдель Азід захопив Ер-Ріяд, а весною 1904р. увесь центральний Неджд. Османська імперія, до складу якої входив Аравійський півострів, і західні держави спробували перешкодити відродженню саудівської держави. В 1908р. вони зробили шерифом Мекки Хусейна із старовинного роду Аль Хашим, який користувався в Аравії величезним релігійним авторитетом. Це ускладнило боротьбу за підкорення Хиджаза. В 1911р. Хусейн заборонив перехід караванів з паломниками із Неджда в Хіджаз і, спираючись на турецькі гарнізони, почав боротьбу із Саудідами.
Невдача в Хіджазі заставила Абдель Азіза активізувати свою завойовницьку політику на Сході Аравії. Він приступив до реалізації прийнятого ще в 1910р. важливого рішення, яке було направлене на ідейне відродження ваххабітського руху і переведення на осідлий спосіб життя вірних йому бедуїнських племен. Були створені релігійні общини, в яких іхвани (брати), проживаючи в спеціальних поселеннях, привчалися до нової для них сільськогосподарської праці. Іхвани ставали не тільки землеробами, але і солдатами держави Саудідів. З їх допомогою Абдель Економіка Трансіорданії в роки війни зростала як і торгівля через послаблення урядового контролю. Хоча переважав докапіталістичний уклад та патріархальні і родоплемінні пережитки.
Послаблення позицій Франції на Близькому Сході дало поштовх Великобританії знову спробувати поширити своє панування на Сирію і Ліван. З цією метою було реанімовано проект об'єднання Сирії, Лівана, Палестини і Трансіорданії під егідою Абдалли (тобто англійців) в межах „Великої Сирії”.
Проте народні маси Сирії і Лівану рішуче виступили проти „сирійської єдності” на чолі з хашимітським монархом, який пов'язаний з англійцями. Але зусилля по створенню „Великої Сирії” ще довгі роки залишалися одним із основних напрямків зовнішньої політики Йорданії.
Єгипет
На початку ХХ ст. Єгипет як і раніше продовжував рахуватися частиною Османської імперії, хоча після розгрому повстання Арабі-паші з 1882р. почався період англійської окупації. У перші 10р. ХХ ст. посилився національний рух і терористичні дії, в результаті яких було вбито прем'єр-міністра Б.Гали, вихідця із єгипетських християн, в 1912р. було розкрито нову змову проти хедива, генерального консула і прем'єра після чого ці групи були розгромлені.
З початком Першої світової війни Англія встановила протекторат над Єгиптом і її верховний комісар зконцентрував у своїх руках всю реальну владу. Територія Єгипту слугувала для Англії плацдармом для операцій англійців проти турок в Палестині і Сирії. Трудовий корпус із єгиптян нараховував 500 тис. чол.. Спроба турків при допомозі Німеччини відновити свої позиції в Єгипті зазнала невдачі, а Франція визнала контроль Англії над Єгиптом ще в 1904р. за що остання визнала аналогічне положення Франції над Марокко.
Національно-визвольний рух в Єгипті знову посилився після закінчення війни і поставлено були вимогу незалежності країни. На передній план в політичній боротьбі вийшла партія Вафд. В кінці 1918р. прем'єр Руді-паша та відомий громадський і політичний діяч Заглул-паша (англофіли) організували делегацію (Вафд) для переговорів у Європі про становище, яке склалося. Їх ніхто не слухав, а чотирьох членів делегації навіть арештували. Це викликало революційний вибух 1919р., і хоча вафдисти ухилились від загострення боротьби, англійці в лютому 1922р. опублікували декларацію про ліквідацію англійського протекторату і визнання Єгипту незалежною державою, залишивши за собою ряд прав: охорона Суецького каналу, захист Єгипту від іноземного втручання, охорона інтересів іноземців і прав національних меншин, самоуправління Суданом.
Єрусалимі і його резидентом в Аммані зберігався контроль за зовнішньою і концесійною політикою, над законодавством, фінансами, збройними силами і податками країни. У всіх установах вводився інститут англійських радників.
19 квітня 1928р. була оприлюднена перша конституція і виборчий закон Трансіорданії. Проголошувались деякі буржуазні свободи і визначалася прерогатива еміра. Законодавча влада була у еміра і Законодавчої ради у складі 16 виборних членів (9 від арабо-мусульман, 3 від арабів-християн, 2 від черкесів і 2 від бедуїнів), виконавча влада - Виконавчій раді (уряду) у складі 6 членів на чолі з прем'єром. Необмежену владу як голова держави мав емір.
У 30-х роках основна увага англійських властей приділялася як і раніше забезпеченню своїх стратегічних інтересів ігноруючи розвиток економіки Трансіорданії. Головна частина бюджету направлялась на створення воєнної інфраструктури - будівництво шляхів і авіабаз, на зарплату чиновникам і поліції. В 1931р. „Ірак Петролеум Компани” отримала право на будівництво на території Трансіорданії нафтопроводу від Кіркука до Хайфи. Його спорудження, розпочате навесні 1932р., було завершене на кінець 1934р. В 1938 - 1941рр. була збудована найбільша стратегічна магістраль - автомагістраль Багдад-Хайфа.
В інтересах англійців будувалася політика Трансіорданії з сусідніми державами.
У березні 1931р був підписаний договір про співробітництво з хашимітським Іраком, а у березні 1933р. договір про взаємне визнання і добросусідських відносинах з Саудівською Аравією. У відповідності з останнім Ібн Сауд зняв свої претензії на Маан і Акабу, а Абдалла від імені хашимітів відмовився від претензій на Хіджаз.
В 30-х рр. антиколоніальний рух пішов на спад і лише в бедуїнських районах було неспокійно. Ці райони були вилучені із компетенції уряду в 1930р., а в 1933р. управління, ним було передано англійському офіцеру „спеціалісту по бедуїнам” Д.Б.Глеббу. через декілька років ці райони були „умиротворені”.
16 травня 1939р. в англо-трансіорданський договір 1928р. була внесена поправка, яка стосувалася організації збройних сил Трансіорданії. Згідно цієї поправки Арабський легіон був реорганізований: у його склад була включена „стража пустелі”, яка була створена раніше Глеббом для боротьби з бедуїнами, і загальна кількість доведена до 1600 чоловік. 25 червня 1939р. командуючим легіоном був призначений Глебб, який отримав звання генерала і титул паші. І дуже скоро Глебб став Фактичним правителем Трансіорданії.
Під час Другої світової війни Англія широко використовувала арабський легіон як допоміжну військову і поліцейську силу на Близькому Сході. На кінець війни у його складі вже було 8 тис. солдат і офіцерів. Англійські субсидії на утримання легіона та інші військові цілі у роки війни сильно зросли. Якщо в 1937/38рр. вони складали 28% внутрішніх прибутків Трансіорданії, то в 1939/40рр. вони досягли 102%, а в 1940/41РР. - 208%.
Азіз захопив владу над багатими оазисами Ель-Хаси і в квітні 1913р. зайняв великий адміністративний центр Хуфуф. Це дозволило йому у травні 1914р. підписати з турками, які були зайняті європейськими справами, договір про дружбу і союз. В 1915р. він підписав подібний договір і з англійцями.
Під час Першої світової війни у арабських країнах посилились антитурецькі настрої. Племена Аравії також активізували свою боротьбу, в тому числі і в складі Арабського легіону. Ця боротьба підтримувалась англійцями, які при цьому переслідували свої інтереси. Але, не дивлячись на договір з Великобританією, а також субсидії в 60 тис. фунтів стерлінгів щорічно, Лондону не вдалося втягнути Неджд до участі у Першій світовій війні на боці Антанти. Хоча в багатьох інших територіях півострова (потім вони ввійдуть до складу Саудівського королівства) англійські емісари зуміли розпалити антитурецьку війну. Наприклад, 5 червня 1915р. шериф Мекки Хусейн проголосив незалежність Хіджазу, прийняв титул короля (малика) і оголосив війну Туреччині. Відомий нам англійський розвідник полковник Лоуренс в цей час знаходився в Хіджазі, керував там виступами бедуїнських племен проти турецьких військ. До липня 1917р. араби очистили Хіджаз від турок і зайняли порт Акаба.
Страницы: 1, 2, 3, 4
