1. Жорстка боротьба з інфляцією -- скорочення державних витрат, апарату та соціальних програм.
2. Підтримка приватного підприємництва, ініціативи, введення опосередкованого оподаткування.
3. Приватизація нафтової, авіакосмічної, суднобудівної та інших галузей промисловості.
4. Запровадження антипрофспілкових заходів -- обмеження прав страйкуючих на пікетування, боротьба зі страйками, які визнавалися незаконними, і т. д.
Політика кабінету М. Тетчер відзначалась твердістю та рішучістю і враховувала реальні потреби часу.
М. Тетчер рішуче виступила проти т. зв. "егоїзму" профспілок -- страйків, що призводили до неконтрольованого підвищення заробітної плати і зростання темпів інфляції. Від березня 1984 р. по березень 1985 р. тривав страйк шахтарів, що закінчився поразкою. У 80-х роках профспілковий рух в країні значно послабився, чисельність британського конгресу тред-юніонів скоротилась у півтора раза. Впав авторитет і лейбористської партії. Позитивно впливав на економічний розвиток зростаючий видобуток нафти у Північному морі (близько 100 млн т щорічно), що повністю задовольняло потреби Англії. Політичний курс кабінету М. Тетчер забезпечив зниження рівня інфляції, скорочення безробіття, підвищення темпів розвитку британської промисловості. Зріс добробут населення, особливо середніх верств.
15 листопада 1985 р. було укладено англо-ірландську угоду про Ольстер, згідно з якою Ірландія отримувала право брати участь в управлінні Північчю. Однак проблема тероризму залишилась, оскільки прихильники ІРА продовжували свою діяльність. У 1994 р. ІРА оголосила про перемир'я, але на початку 1996 р. знову пролунали вибухи.
У зовнішній політиці консерватори займали однозначну позицію атлантичної солідарності. З початком загострення міжнародної напруги в 1979 р. Великобританія приєдналась до жорстких антирадянських заходів. М. Тетчер твердо і рішуче відстоювала інтереси Великобританії в ЄЕС. У зовнішній політиці прем'єр-міністр здобула широку популярність у країні після успішного завершення конфлікту з Аргентиною навколо Фолклендських островів (1982). Ця війна продемонструвала відродження духу Англії і сприяла перемозі М. Тетчер на позачергових виборах.
Після перемоги на виборах 1983 р. консерватори продовжували втілювати в життя свою програму реформ. До 1990 р. було приватизовано 21 державну компанію; 9 млн англійців стали акціонерами; 2/3 сімей -- власниками будинків або квартир.
Однак наприкінці 80-х років уряд Тетчер зіткнувся з низкою гострих проблем -- європейською економічною інтеграцією, протестами населення проти введення "подушного" податку та ін.
У керівництві консерваторів загострилися суперечності. У листопаді 1990 р. М. Тетчер пішла у відставку. Новим прем'єр-міністром став Джон Мейджер, який прагнув зберегти досягнення "тетчеризму". Проте на виборах 1 травня 1997 р. лейбористи здобули переконливу перемогу, отримавши абсолютну більшість місць в обох палатах парламенту. Новим прем'єр-міністром став Тоні Блер, наймолодший політик в історії Англії XX ст.
Він відразу взявся за реформи, які можна назвати радикальними. Реформування зачепило конституційний устрій Великобританії. Було сформовано регіональні парламенти в Шотландії та Вельсі. Важливим кроком стало поступове реформування палати лордів з метою перетворення її в орган, до якого обирають, а не який призначають.
Уряд лейбористів не обмежився конституційними реформами. Ним започатковано реформи в системі освіти та охорони здоров'я. Важливим здобутком Т. Блера стало підписання Угоди про політичне врегулювання ольстерської проблеми. Основний зміст цього документа у тому, що Ірландія відмовляється від возз'єднання з Північною Ірландією, а Великобританія надає право Північній Ірландії на самовизначення аж до відокремлення, якщо за це на референдумі проголосує населення. Угода передбачає припинення насилля, введення самоуправління (Північно-ірландська асамблея), здачу зброї та проведення референдуму про статус Північної Ірландії.
У зовнішній політиці як консерватори, так і лейбористи чітко координують свою політику зі США, беруть участь майже в усіх зовнішньополітичних акціях американців, у рамках Європейського Союзу часто займають особливу позицію.
Великобританія однією з перших підтримала перебудову в СРСР. Після розпаду Союзу вона визнала незалежність України.
3. Франція
Друга світова війна та окупація країни завдали значної шкоди французькій економіці. Хоча людські втрати були меншими, ніж у роки Першої світової війни, але масштаби руйнувань порівняти важко.
Відбулися зміни у політичному житті країни. Провідну роль почали відігравати комуністична (ФКП) та соціалістична (СФІО) партії, Народно-республіканський рух (МРП). На перших післявоєнних виборах до Установчих зборів ФКП у жовтні 1945 р. набрала найбільшу кількість голосів, і п'ять її представників увійшли в уряд, який очолив Шарль де Голль. Усі три політичні партії виступали за створення у Франції парламентської республіки. Де Голль, не будучи прихильником жодної з партій, виступив за створення президентської республіки. Ці протиріччя змусили його піти у відставку. Під тиском комуністів і соціалістів у країні відновлювалося соціальне трудове законодавство часів Народного фронту. Було проведено часткову націоналізацію промисловості (заводи Рено, п'ять банків, електростанції і т. д.). Встановлювався робітничий контроль на підприємствах.
У 1946 р. було прийнято конституцію Четвертої республіки. У країні вводилося загальне виборче право. До звичайних політичних прав були додані права на працю, відпочинок, соціальне забезпечення, освіту. Країна проголошувалася парламентською республікою.
Режим Четвертої республіки виявився нестабільним. На розвиток внутрішньополітичних процесів помітно впливала "холодна війна". ФКП підтримувала СРСР, що неодмінно позначалося на роботі парламенту та уряду. З 1946 р. по 1958 р. змінилось 14 урядів. Зростала напруга у відносинах між комуністами та соціалістами.
Таке становище в країні турбувало США, які зробили ставку на антикомуністичні сили всередині країни. В обмін на фінансову допомогу за планом Маршалла США зажадали виведення комуністів з уряду Франції, що й було зроблено у травні 1947 р.
Усунення комуністів з уряду спричинило розпад блоку політичних партій, на співробітництві яких ґрунтувалася Четверта республіка, викликало наростання напруги в суспільстві. У листопаді 1947 р. ФКП продемонструвала свою силу, організувавши загальнонаціональний страйк, який поставив під загрозу існування республіки.
Одночасно, виник рух прихильників де Голля (Об'єднання французького народу), який виступив за конституційні реформи. Основними ідеями голлізму стали ідеї нації, сильної влади і соціальних реформ та створення керованої економіки на основі співпраці різних прошарків суспільства.
Напругу в суспільстві посилювали невдалі колоніальні війни в Індокитаї (1946-1954), Алжирі (1954-1962), в інших регіонах колоніальної імперії Франції. Вона змушена була залишити Індокитай, надати незалежність Марокко, Тунісу, та Алжир віддавати не бажала, що й стало причиною глибокої кризи.
Алжирські французи (близько 1 млн осіб) були категорично проти незалежності країни. Вони й стали консолідуючою силою прихильників збереження колоніальної імперії -- ультраколоніалістів, або просто ультра. Визвольна війна алжирського народу примусила Францію втягнутися у тривалий конфлікт, в якому французи знищили 2 млн алжирців.
Війна внесла розкол у французьке суспільство: одна частина населення виступала за припинення війни, інша (ультра і військова верхівка) -- за її продовження. Скориставшись таким становищем у країні, на політичну арену вийшли крайні сили. У 1956 р. комуністи набрали більшість на виборах у парламент. Одночасно в Алжирі ультра та армійська верхівка відкрито готувалися до державного перевороту.
У таких складних умовах глава уряду Коті звернувся до національного героя Франції генерала де Голля з проханням очолити уряд.
На тлі політичної боротьби, завдяки американській допомозі, економічне становище в країні до 1949 р. нормалізувалось. У цьому ж році було відмінено карткову систему. У 1948 р. досягнуто довоєнного рівня виробництва у промисловості, а в 1950 р. -- у сільському господарстві. У 50-х роках у Франції, як і в інших країнах Заходу, почалось економічне піднесення.
1958 р. став переломним в історії Франції. 1 червня 1958 р. де Голль отримав надзвичайні повноваження і відразу розпустив парламент. У вересні на референдумі французи схвалили конституцію, розроблену де Голлем. За новою конституцією було розширено права президента, який обирався на 7 років. Він одержав право видавати ордонанси, що мали силу закону, призначати прем'єр-міністра та інших посадових осіб, розпускати національні збори. Президент ставав головнокомандувачем збройними силами. У країні було впроваджено нову виборчу систему, змінено адміністративно-територіальний поділ. Колонії перетворювались у заморські департаменти.
Найбільшою партією став деголлівський "Союз за нову республіку". Друге місце посіли прихильники де Голля, які не увійшли до Союзу, -- незалежні. У грудні 1958 р. де Голля було обрано президентом.
Головною проблемою П'ятої республіки на початку її існування залишався Алжир. У 1960 р. було надано незалежність 14 африканським колоніям Франції. Тим самим де Голль відкрито заявив, що він проти колоніальної імперії.
Але з Алжиром складалося по-іншому: потрібно було рахуватися з ультра. І він наважився на конфлікт з ними. 16 вересня 1959 р. де Голль вперше у своїй промові урочисто визнав за алжирським народом право на самовизначення. Це був мужній крок. У відповідь в Алжирі 24 січня 1960 р. французькі офіцери вчинили заколот. Завдяки рішучим діям заколот ультра було придушено. 22 квітня 1961 р. там же вибухнув ще небезпечніший заколот, який очолив генерал Шаль. Заколотники захопили владу на значній частині алжирської території та заарештували представників уряду. У самій Франції знайшлися прихильники Шаля.
І цей заколот було придушено, а його керівників заарештовано. Однак і після цього ультра не вгамувалися: на президента було влаштовано кілька замахів. І все ж алжирську проблему вдалося розв'язати. У березні 1962 р. було досягнуто Евіанської угоди про припинення вогню. Цього ж року Алжир став незалежною державою.
Стабілізації в країні сприяло завершення у 60-х роках модернізації французької економіки. Темпи її зростання поступались лише японським. Франція стала сучасною індустріальною державою з передовою багатогалузевою промисловістю. Домігшись значного збільшення експорту, до середини 60-х років вона розрахувалася зі всіма своїми боргами і знову стала державою-кредитором.
На кінець 60-х профспілки, підприємці та робітники були незадоволені надмірним контролем за трудовими відносинами з боку державних структур. Традиційні цінності, структура суспільства, політична влада -- все потребувало змін. Це й спричинило кризу П'ятої республіки наприкінці 60-х років.
У березні 1968 р. розпочалися студентські заворушення. Студенти виступали за демократизацію освіти. Уряд вирішив придушити студентський рух силою, що призвело до масових безпорядків. У Сорбонну (центр студентських заворушень) було введено поліцію. У відповідь студенти оголосили війну поліції. В ніч з 10 на 11 травня студенти захопили латинський квартал Парижа і збудували барикади. Уряд стягнув до столиці до 2/3 сил жандармерії та служби безпеки, які штурмували барикади студентів. Під час сутичок було поранено до тисячі чоловік. Після цього студентські заворушення поширились на всю країну. У цей момент студентів підтримали профспілки і комуністи, почавши загальний страйк. Влада на деякий час виявилася паралізованою. Поступово дії студентів набирали екстремістського характеру, що й стало причиною розриву між студентським і робітничим рухом.
Страницы: 1, 2, 3
