Культ фараона в Стародавньому Єгипті
Значне місце в житті єгиптян відігравали ідеологічні уявлення, дослідити які допомагає вивчення пам'ятників історії Стародавнього Єгипту. Найбільш яскраво вони проявляються при дослідженні знаменитих пірамід, які будувалися для звеличення фараонів. Вони дають змогу зрозуміти як відносилося населення до свого царя. Допоміжним матеріалом служать цінні писемні та археологічні джерела.
В релігії стародавніх єгиптян велике значення мали їх уявлення про потойбічне життя. Сакральний характер влади царя в Стародавньому Єгипті не викликає заперечень у жодного дослідника. Легітимність влади базувалася на концепції Маат, в якій правитель Єгипту виступав гарантом світового та соціального порядку. Він вважався богом за своєю сутністю і саме в його божественній природі полягало його право на володарювання.
Від самого початку єгипетської цивілізації фараон виступав персоніфікованим втіленням бога Гора, а за IV-V династії, окрім ідеї, «тотожньої божественності» фараона, оформилася концепція богосинівства царя від сонячного Ра. Дослідниця О. Романова зазначила, що уявлення про божественну природу фараона в епоху Давнього царства виразилося у сфері єгипетської релігійно-політичної думки у створенні геліопольської та мемфіської релігійно-філософських доктрин, а в галузі релігійно-культової практики - в існуванні реального релігійного культу царя-бога.
Можна виділити три різновиди культу царя в епоху Давнього царства, а саме: культ живого і мертвого царя та культ царських статуй у храмах богів.
Велике значення при вивченні стародавнього світу посідав культ живого царя. Цей культ дає можливість дослідити писемні джерела того часу, титули царів, вельможів.
Культ живого царя проявився, насамперед, у церемонії двірцевого ритуалу. Було розроблено складний двірцевий етикет. Життя царя було обставлене ритуальними церемоніями. Сакрального значення набувало все, з чим стикався фараон у побуті. Було здійснено фетишизацію його корони, одягу тощо. Виходи царя були обставлені як релігійні церемонії. Доступ до нього суворо регламентувався. Незначне коло осіб могло бачити правителя досить часто - це члени його сім'ї, придворні, вищі державні чиновники.
Н. Шило у науковій розвідці зазначає, що один з титулів цариці звучав: «Та, що бачить Гора і Сета», обов'язковим епітетом царського заступника саті був «той, що має відношення до завіси». Дослідниця вказує, що це мало означати персону, вхожу до особистих покоїв правителя, відгороджених завісою від службових приміщень палацу. Сакральним місцем був сам палац. Обожнення людини, яка очолювала державу, виражалося не лише в організації двірцевого ритуалу, який був сакралізований, обставлений певними заборонами, а також у формі персональної лояльності, особистісного служіння конкретному володарю. Релігійна і політична вірність царя (в ту епоху ці функції не розділялись) ставала для людини запорукою відродження після смерті.
Саме боголюдська природа царя, який, воскресаючи, здобував безсмертя для всіх своїх підданих, давала єгиптянам надію на продовження існування у потойбічному світі.
О. Крижанівський у своїй праці зазначає, що серед своїх титулів вельможі Давнього царства мали такі: «Той, кого поважає його господар» (мається на увазі фараон), «той, кого любить його господар». Вони власне не є титулами й не повинні були зазначатись у списку державних посад, адже ці титули виражали суто особисті стосунки між вельможею і царем. Але для єгиптянина вони були значущими, бо він, напевно, не відмежував посади від особистого ставлення до фараона. Тому вони для нас також є цінним писемним джерелом. Титулатура наводилась у гробницях саме для того, щоб підтвердити перебування вельможі на царській службі та вказати на його відданість царю, на його зв'язки з живим богом і взагалі зі світом божественного через кровну спорідненість, становище в суспільстві, посади, особисті чи будь-які інші зв'язки з повелителем. Власник титулатури в цьому випадку був службовцем царя, тобто царським жерцем. Оскільки цар виступав уособленням сакралізованої держави, то кожен державний чиновник був не просто жерцем царя, а виразником держави, сакральної за своєю суттю.
Таким чином, за титулами чиновників Давнього царства можна встановити, що чимало їх після смерті свого володаря ставали жерцями в його заупокійному храмі, продовжуючи служити посмертному культу свого повелителя.
Для всебічного вивчення особливостей історії велике значення має культ посмертного фараона. На його основі ми можемо детальніше дослідити головне джерело для відтворення історії Єгипту в давні часи - гробниці. В них ми знаходимо цінну інформацію про побут, звичаї, специфіку культури, архітектуру.
Померлі володарі Єгипту вважалися богами не менш могутніми, ніж решта великих богів. Дослідниця О. Романова зазначала, що після смерті цар став «нечер аа» - «великим богом». Тобто, з точки зору єгиптян, природа померлого фараона та природа богів ставали абсолютно тотожніми за своєю суттю. Померлий фараон був втіленням Осириса, який помер і воскрес. Живий же цар був втіленням бога Гора. Але особливого розвитку ця складна релігійно-філософська доктрина набула пізніше. В епоху правління III-IV династій культ померлого правителя становив частину солярного культу. Центрами заупокійного культу мертвих царів ставали їх поховальні комплекси. Вони, починаючи з гробниці засновника III династії Джосера, набули форми пірамід. Вражаючі розміри останніх засвідчують, наскільки важливим був культ померлого фараона доби Давнього царства. Піраміда за своєю формою є наближеною до форми стовпа бенбен, пірамідіона, який був символом солярного культу, і вшановувався в м. Геліополі, звідки й прийшла ідея створення саме такої форми царського поховання.
Цінним археологічним джерелом є поселення (так звані припірамідні міста), а згодом і некрополі гробниць, в яких були поховані члени сім'ї фараона, великі державні сановники, його наближені. В. Кузищин вважає, що припірамідні міста - це тимчасове поселення робітників, які зводили піраміду й становили основний контингент населення цих міст. Робітники були звільнені від інших видів царських робіт, оскільки саме будівництво царської гробниці вважалося їх першочерговим завданням. На думку В. Кузищина, серед мешканців таких поселень було кілька жерців. Але в зв'язку з новими археологічними розкопками, зокрема, відкриття поминального храма царя V династії Неферіркара-Какаї, погляди на призначення припірамідних міст змінилися. Ці міста не могли бути лише поселенням будівельників. На період царювання фараона, чию гробницю зводили, вони набували важливого значення, були своєрідними центрами, де зосереджувалося культурне, політичне та релігійне життя країни.
Отже, до складу їх жителів входили представники всіх верств населення, в тому числі і державної еліти, яка завжди гуртується навколо царя. Але коли володар змінювався, починалося будівництво нової піраміди. Проте старе припірамідне місто не зникало. Якщо під час будівництва царського поховального комплексу робітники, організовані в спеціальні бригади, становили основну частку його жителів, то після смерті фараона картина змінювалася - основними жителями припірамідних міст ставали жерці, які були задіяні в обслуговуванні заупокійного культу царя.
Цієї думки дотримується Н. Шило, наводячи Дахшурський указ царя VI династії Пепі I щодо двох припірамідних поселень царя IV династії Снофру про звільнення жерців від державних податків і повинностей. У ньому чітко визначено, з якою метою були організовані припірамідні поселення. Це обслуговування заупокійного культу царя Снофру, чим займалися в першу чергу, а не просто будівництво жерці піраміди, чим мали займатися будівельники:
«Зробив його величність це для звільнення двох припірамідних поселень від цих робіт для того, щоб виконувати жрецьку службу, читати місячний ритуал, приносити жертви богам в цих двох припірамідних поселеннях для царя Верхнього та Нижнього Єгипту Снофру, в пірамідах «Воссіяв Снофру». Отже, не будівництво пірамід, а забезпечення культу мертвого царя було основною функцією припірамідних поселень. Перше було лише підготовчим етапом справлення цього культу. Воно забезпечувало архітектурне оформлення місця поховання та заупокійної служби по фараону. Варто зазначити, що в Єгипті монументальне будівництво завжди розглядалося як справа царя, як сакральне дійство. Ймовірно, що кожне припірамідне місто було окремим культово-господарським комплексом. Його осередком був поминальний храм, де здійснювалися регулярні обряди жерців. Такі поселення існували століттями. Два припірамідні міста Снорфу (IV династія) існували вже приблизно 250 років до того, як цар VI династії Пепі I видав свій указ про звільнення їх від податків і повинностей. Коли зводили нову піраміду, то для матеріального забезпечення ритуальної служби в припірамідному храмовому комплексі та для утримання персоналу храму виділялися землі різних категорій та інші матеріальні цінності. Г. Чайлд наводить у своїй праці Дахмурський указ Пепі I. Тут подається перелік того, що належало припірамідним поселенням, а саме: орні землі, канали, колодязі, струмки. У пункті V указу зазначалося: «Наказав його величність, що заборонено обробляти будь-які орні землі цих двох припірамідних міст в місці оранки челяді будь-якої царської дружини, будь-якого царського сина чи дочки, будь-якого семера (тобто чиновника) чи службовця, окрім хентіуше цих двох припірамідних поселень». «Хентіуше» не були жерцями, вони займалися господарською діяльністю. У заупокійному храмі царя V династії Неферіркара-Какаї хенітуше самі охороняли будівлі храму, займалися доставкою до храму харчів та прислуговували при культовій службі, яку виконували жерці, отримували свою пайку прибутків храму, що була значно меншою, ніж частка жерців. На основі аналізу титулатур власників гробниць Давнього царства можна зробити висновок, що основним жрецькими категоріями, які були задіяні в припірамідних храмах, були «гему-нечер» та «уаби», тобто «чисті». Вони здійснювали помісячний ритуал. Л. Васильєв вважає, що робітників-будівельників, які населяли припірамідне місто, називали «чистими», оскільки вони мали дотримуватись всіх правил ритуальної чистоти, щоб працювати над зведенням святилищ. Безперечно, за уявленнями єгиптян, на робітників поширювались певні обмеження та правила, що стосувалися жерців. Але робітників не варто ототожнювати з «чистими», тобто жерцями категорії уаб. Останні працювали в храмах припірамідних міст. Їхні посади наводять у своїх титулатурах урядовці, які просто не могли бути будівельниками. Прикладом може бути поховання Коемсену із сакрального некрополя, що датується добою правління Ніусерра чи більш пізнього царя V - початку VI династії, жерця за фахом, з десяти титулів якого сім були жрецькими. Коемсену, однозначно, був жерцем культу царя, а не робітником некрополя.
За свідченням написів з гробниць доби Давнього царства, переважна більшість жерців були «царськими уабами». Це словосполучення переважало в епоху Давнього царства. На думку деяких вчених, уаби зрідка входили до храмових філ. Але існування таких титулів, як «наглядач уабів» (піраміди) та «наглядач царя» дає підстави вважати, що уаби інших припірамідних храмів могли бути організовані у спеціальні підрозділи-філи, і що це була друга за чисельністю жрецька категорія серед тих, які обслуговували культ мертвого фараона.
Доступ до жрецьких посад в поминальних храмах суворо регламентувався. Очевидно, що винагорода за жрецьку службу в них була високою і не переводилися бажаючі її отримати. О. Романова зазначає у своїй праці, що два пункти Дахмурського указу, присвячені цьому питанню. Пункт XIII забороняв «замиреним нубійцям», тобто нубійським колоністам займати жрецькі посади й отримувати жрецькі пайки: «XIII. Наказав його величність будь-якими людям, що знаходятся при цих «замирених нубійцях», не вступати в святилище, щоб здійснювати жрецьку службу, виконувати місячний ритуал і споживати будь-які пожертви в святилищі цих двох припірамідних поселень». Пункт XVIII забороняв переводити хентіуше припірамідних міст в ранг жерців: «Не роби жерцями будь-яких хентіуше цих двох припірамідних поселень за словами яких-небудь людей, окрім указу, який буде виданий чи про яку є відомості».
Страницы: 1, 2
