Урочиста присяга новому імператорові Миколі І, призначена на 14 грудня 1825 р., здалася лідерам руху зручним приводом для заколоту, хоча рух до нього був не готовий в силу поганої організації й відсутності чіткої програми. У випадку успіху, як перша міра після заколоту передбачалося встановлення тимчасової диктатури. Повстання декабристів було легко подавлене, п'ятеро організаторів страчені, понад 3000 чоловік (включаючи солдатів) відправлені у в'язниці, на каторгу або заслані в Сибір. Ставши надбанням громадськості -- у перекрученій формі, -- ідеї декабристів викликали масове осудження. Протягом усього правління Миколи I лібералізм мав статус ворожої ідеології. Якщо західні ліберальні революції були нерозривно пов'язані з національним почуттям, то після провалу повстання декабристів російські ліберали виявилися в протистоянні з патріотично настроєною частиною суспільства. [4, 47]

1.3 Ліберальні реформи Олександра II

Світогляд імператора Олександра ІІ зложився багато в чому під впливом його наставника В. А. Жуковського, людини ліберальних поглядів. Після поразки в Кримській війні економічна відсталість Росії стала очевидною, і частина суспільства почала рішуче вимагати модернізації. Поряд з оборонними й економічними проектами (такими, як будівництво залізниць), Олександр II здійснив ряд реформ ліберального характеру. Найважливішою з них було скасування кріпосного права 19 лютого 1861 р., при цьому селяни одержали право на викуп землі. Усього кріпаків було 25% від загального числа селян. В 1864 р. була проведена судова реформа, зокрема, були введені мирові суди і суд присяжних. На рівні місцевого самоврядування були засновані представницькі органи влади -- земські зібрання. Земські школи стали сільськими центрами освіти. Було розширено багато цивільних свобод, зокрема, ослаблена цензура, зменшено обмеження на релігійні меншості, амністовані політв'язні, скасовані важкі тілесні покарання, скасовано обмеження на виїзд за кордон, введена університетська автономія. Була проведена також військова реформа на окраїнах імперії, наприклад у Фінляндії.

Реформи супроводжувалися ростом вимог поширити їх на область політичних свобод. Під час відсутності системної ідеологічної основи для перетворень, у середовищі освіченої молоді стали здобувати популярність нігілізм і різні радикальні навчання. Влада відреагувала жорсткістю політичного розшуку, особливо після замаху на імператора в 1866 р. Невдалий початок російсько-турецької війни спровокувало в 1877 р. глибоку кризу, з метою виходу з якої Олександр II надав міністрові внутрішніх справ графу М.Т. Лоріс-Меликову широкі повноваження для знищення терористичної «Народної свободи» і при цьому доручив йому розробити план політичної реформи. Передбачалося створення дорадчої комісії, що включає делегатів від земських зібрань, яка б готовила законопроекти для внесення в Держраду. Однак Олександр II був убитий народовольцями саме в той день (1 березня 1881р.), коли він підписав маніфест про свої наміри. Новий цар, Олександр ІІІ, проголосив непорушність самодержавства й взяв курс на нейтралізацію ефекту реформ свого попередника. [2, 54]

1.4 Ліберальні настрої інтелігенції

Незважаючи на тверді цензурні обмеження, серед інтелектуальної еліти ліберальна думка продовжувала розвиватися і в 1830-і рр. В 1836 р. Петро Чаадаєв опублікував вісім «Філософічних листів», у яких він підняв питання про культурну відособленість Росії. Об'єктами критики Чаадаєва були православ'я, кріпосництво й самодержавство. Слідом за Чаадаєвим, західники (А.І. Герцен, В.Г. Белінський і ін.) бачили в Західній Європі реалізацію ідей законності, справедливості й прав особистості. Їм заперечували слав'янофіли (А.С. Хомяков, К.С. Аксаков і ін.), які думали, що в російського «народа-богоносця» свій особливий шлях й особливі цінності: общинний (колективний) початок і соборність (соборність до згоди серед представників громади). Слов'янофіли вважали, що народ повинен займатися моральним саморозвитком, а не прагненням до влади або до особистого збагачення, і підкреслювали, що між ним і державним апаратом існує фундаментальне протистояння: «сила влади - царю; сила думки - народу».

Дискусії між західниками й слов'янофілами подали надію, що ідеї лібералізму можливо адаптувати для Росії, зробивши акцент на соціальній справедливості. [11, 51] До початку 1860-х рр.. частина інтелектуальної еліти перейнялася переконанням, що для подолання відсталості країни недостатньо реформувати самодержавство, а необхідні глибокі політичні перетворення.

Однак західний лібералізм у своєму розвитку опирався на широкий клас власників, якого в Росії не було. Результатом стала поява нового суспільного класу -- інтелігенції, який взяв на себе роль опозиції й бази для поширення ліберальної ідеології. Інтелігенція складалася із учителів, інженерів, літераторів, адвокатів і т.д., які прагнули до вироблення єдиної системи соціально-ліберальних цінностей і вважали, що майбутнє національного прогресу залежить головним чином від культурного рівня самої інтелігенції. [11, 54]

Серед інтелігенції було безліч різних течій. Так, ліберальний консерватизм прагнув до синтезу ліберальних свобод із ідеалами консерватизму (порядок, стабільність, релігійно-моральні традиції, національно-культурна спадкоємність). К.Д. Кавелін був одним з перших ліберальних мислителів у Росії, що протиставив лібералізм анархії. Він указував, що забезпечення цивільних прав і свободи особи вимагають всебічної підтримки з боку держави. Провівши аналіз російської історії, Кавелін зробив висновок, що замість того, щоб намагатися негайно перейти до представницького правління, російський лібералізм повинен опиратися на традиції общинного самоврядування й землеволодіння, а також на світову юстицію. [9, 66]

Інший ліберальний консерватор, впливовий професор Московського університету Борис Чичерін (обраний в 1882 р. міським головою), призивав до поетапного законодавчого введення конституції: спершу свободи сумління, слова, преси, потім демократичного формування уряду. На думку Чичеріна, свобода волі не існує без морального закону, а їхнім синтезом є право як «свобода, визначена законом». Тому він наполягав на необхідності сильної влади, що виконує функції нагляду над виконанням закону.

Однак найбільшу активність проявляла група, що дотримувалася соціалістичних ідей, викладених в утопічному романі Миколи Чернишевського «Що робити?» (1863 р.), і навіть вживала спроби реалізувати їх на практиці («Знаменська комуна» і т.п.)

Після початку контрреформ Олександра III головним осередком ліберальної опозиції, яка боролася за введення конституції, стали земства. Ослаблення терористичного опору також супроводжувалося ростом регіональних соціалістичних організацій (надалі стали опорою для есерів) і ліберального народництва. Хоча ліберальне народництво, строго говорячи, не було частиною ліберального руху, воно розвивалося під впливом ліберальних ідей. Його найвизначніший ідеолог Микола Михайловський стверджував, що головне завдання суспільства полягає в створенні умов для розвитку особистості, вважаючи її вищим мірилом суспільного прогресу. Попереджаючи про можливий соціальний вибух, він призивав до мирної заміни «самодержавства царя самодержавством народу» на основі загальних виборів, свободи слова й свободи зборів.

Інший ліберальний народник, Яков Абрамов, думав, що для інтелігенції найважливішою є щоденна робота з реального поліпшення економічного становища селян на місцях: у школах, лікарнях, земських установах і т.д. («теорія малих справ»). Народники думали, що в Росії можливо здійснити лібералізацію зусиллями тільки інтелігенції й селянства, минаючи капіталізм.

1.5 Лютнева революція 1917 р. та розвиток ліберальної думки

Початок XX ст. у Росії ознаменувалося посиленням лібералізму завдяки розвитку капіталізму і пов'язаним із цим стрімким економічним підйомом. Поразка в російсько-японській війні в 1905 р. привело до того, що невдоволення режимом переросло в революційних рух. Різко підсилилися радикальні течії, включаючи марксизм і анархізм. Під тиском прихильників відновлення ладу серед уряду Вітте, імператор Микола ІІ заснував вищий представницький орган влади Державну Думу і проголосив ряд цивільних прав: недоторканість особистості, свободу слова, свободу зібрання. Виникли перші легальні політичні партії: кадети, октябрісти і ін. Однак деклараціям суперечили практичні дії, що складалися в прийнятті авторитарних законів, державній підтримці екстреміських організацій (як, наприклад, «Союз руського народу») і розігнанні Державної думи.

Одним з лідерів ліберального руху того періоду був Петро Струве, який думав, що капіталізм здатний еволюціонувати убік соціалізму завдяки розвитку економічної й правової захищеності суспільства. [16, 32] Він призивав до синтезу лібералізму і націоналізму у руслі ліберального консерватизму, думаючи, що державність і нація рівною мірою беруть початок від народної єдності (політичної й духовної). Розчарування Струве в завоюваннях революції 1905 р. виразилося в його роботі «Інтелігенція й революція», опублікованій в збірнику «Вехи» (1909 р.) У ній Струве стверджував, що роль інтелігенції складається не тільки в агітації серед народу, але й у вихованні з народу відповідальних виборців. [21, 133] У тому же збірнику була опублікована стаття М.Бердяєва «Філософська істина й інтелігентська правда», у якій він покритикував основну масу інтелігенції за надмірне захоплення ідеями соціалізму на шкоду лібералізму.

Паралельно широкий ряд філософів, юристів, істориків, економістів і соціологів (М.І. Кареєв, С.І. Гессен, П.І. Новгородцев, П.М. Мілюков, М.М. Ковалевський, Л.І. Петражицький, С.А. Муромцев, Б.А. Кистяковський й ін.) продовжували працювати над синтезом ідей лібералізму й соціалізму.

Початок Першої світової війни завдав удару по російській економіці. Ситуація збільшилася грубими помилками в кадровій політиці, у результаті якої імператор виявився в ізоляції. [16, 34] В 1916 р. на тлі глибокої кризи влади знову підсилився страйковий рух. Гостра недостача продовольства в Петрограді привела до масових хвилювань, до яких 24 лютого 1917 р. приєднався Петроградський гарнізон. 2 березня (15 березня по новому стилю) 1917 р. Микола II відрікся від престолу.

Після Лютневої революції влада перейшла в руки Тимчасового уряду, який повинен був підготувати ґрунт для переходу до нової форми правління. [16, 37] Незважаючи на багаторічну ідеологічну підготовку, російські ліберали не мали програми й багато в чому додержувалися абстрактних принципів [26, 11]. Зокрема, Тимчасовий уряд вважав, що він не має права проводити структурні реформи до скликання Установчих зборів, яке повинно було прийняти конституцію і дати правову основу діям виконавчої влади. Тим часом, реальність вимагала термінових заходів для цілого ряду питань, і із цим завданням справлялися місцеві представницькі органи самоврядування -- ради, у першу чергу, Петроградська Рада робочих і солдатських депутатів. Виникло двовладдя. Якщо в Тимчасовому уряді домінували ліберальні партії (головним чином, кадети), то в радах переважали соціалісти й марксисти (есери, меньшовики і більшовики). Через нерішучість Тимчасового уряду країна повільно сповзала в анархію, насилу вдалося придушити заколот під предводительством Корнілова. Єдиними працюючими органами влади залишалися ради.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6