12
Національно-духовне відродження України у першій половині XIX ст.
Україна у Вітчизняній війні 1812 р.
Значний вплив на піднесення громадсько-політичного життя держави справила Вітчизняна війна 1812 р. У протиборстві з Росією французький уряд важливе місце відводив Україні. Завдяки діяльності Івана Мазепи, Пилипа Орлика та їх однодумців Наполеон і його прибічники вважали Україну державою, що потрапила в залежність від Москви й де неминуче мали існувати антиросійські сили. Ця думка знаходила підтвердження і в донесеннях дипломатів. Військовий аташе французького посольства у Петербурзі після детального вивчення життя петербурзької колонії українців, яка у 1805 р. налічувала понад 132 тис. чол., писав у Париж про її невдоволення режимом і прагнення здобути Україні державну незалежність. Дипломат радив урядові в разі війни відрядити в Україну спеціальних агентів з метою на прикладі героїчного минулого розпалювати серед місцевого населення антиросійські настрої, які могли б перерости в повстання. Такої ж точки зору дотримувався посол Франції у Стамбулі Еміль Годен та інші дипломати. А закинутий на Волинь перед війною шпигун доповідав своєму начальству, що волиняни охоплені антимосковськими настроями, палять магазини й державні споруди в Острозі, Володимирі та Бердичеві.
Чіткого плану повоєнного устрою України французький уряд не мав. Існували загальні прожекти відновлення української державності в межах центральних земель під безпосереднім управлінням Наполеона. Окраїнні землі планувалося віддати союзникам як плату за допомогу у війні з Росією: Туреччині -- Крим і Чорноморське узбережжя, Австрії -- Волинь, а недавно створеному герцогству Варшавському -- західноукраїнські землі. Герцогство Варшавське мало відіграти головну роль у подіях в Україні. Правда, імператор відкинув пропозицію поляків зупинитися на Дніпрі й Двіні, реорганізувати Польщу й чекати наступу росіян з тим, щоб розгромити російську армію на цих рубежах. Французька армія підтримувала свою боєздатність тільки рухом і безперервними воєнними діями, й Наполеон уже не міг зупинитися. В інструкції своєму представникові у Варшаві напередодні війни він наказав приступити до формування повстанських загонів у Литві, Білорусії та в Україні. Вівся пошук лідера з числа колишньої козацької старшини, здатного взяти на себе командування повстанськими силами. Україна розглядалася французьким командуванням як надійний плацдарм наступу на Росію з півдня. Важливого значення південно-західному напрямку надавало й російське командування. Спішно сформована 3-я Західна армія генерала О. Тормасова дислокувалася на Волині й прикривала західні кордони імперії. Регулярні війська захищали Україну з півночі вздовж Прип'яті, а також з південного заходу й півдня. Були зміцнені фортифікаційні споруди у Києві, Акермані, Тернополі, Севастополі, Одесі та в інших містах. У Житомирі та Мозирі створені укріплені табори, зібрані великі запаси харчів і фуражу, військових припасів. У ніч на 12 (24) червня 1812 р. французькі війська переправилися через Німан під Каунасом і вторглися в межі Російської імперії. Почалися воєнні дії і на інших ділянках фронту. В них активну участь у складі російської армії брали українські військові формування. Перший і другий Бузькі козацькі полки протягом 12--30 червня прикривали частини 1-ї армії й вели бої з французькими роз'їздами. В ар'єргарді цієї армії відступали Ізюмський, Маріупольський та Сумський гусарські полки. Таку ж роль у складі 2-ї армії виконували Охтирський гусарський, Київський і Чернігівський драгунські полки. І російські, і українські солдати виявляли чудеса героїзму, відважно й мужньо билися під містечком Мир, Красним і Смоленськом. На Київському напрямку воєнні дії спочатку не велися. Сподівання на вступ у війну Туреччини не справдилися, підняти українське населення на повстання не пощастило. Тим часом 3-я армія Тормасова на початку липня перейшла в наступ. Вона вступила на територію герцогства Варшавського, оволоділа Брестом, а в ніч на 15 липня розгромила 3-тисячний загін саксонців. Об'єднані сили австрійців і саксонців генерала К. Шварценберга, а також польська дивізія генерала Косинського протягом 22--31 липня відтіснили армію Тормасова на схід і зайняли Ковельський, Володимирський і частину Луцького повітів. На зайнятій території почався партизанський рух.
Вторгнення армії Наполеона пробудило в українського населення глибокі патріотичні почуття. Хоч як тяжко жилося людям, але вони готові були захищати Батьківщину. Молодь у Кам'янці-Подільському, Києві, Чернігові та інших містах горіла бажанням потрапити в діючу армію і в боях донести свій патріотизм. За розпорядженням уряду почалося формування добровільних козацьких полків та інших військових загонів. Населення зустріло це розпорядження з ентузіазмом, сподіваючись після війни дістати за заслуги полегшення в житті, а то й відновлення козацьких прав. Першими сформувалися чотири козацькі полки в Київській та Подільській губерніях, над якими нависла безпосередня загроза вторгнення французьких військ.
Патріотичний ентузіазм панував і на Лівобережній та Слобідській Україні. Пам'ятаючи лицарську славу своїх предків, колишні козаки та їхні сини діставали шаблі, рушниці, списи і йшли на збірні пункти. Серед добровольців було чимало й дворян, у тому числі батько відомого письменника Євгена Гребінки, та вихідців з інших заможних сімей. Багато зробив для створення 5-го козацького полку на Полтавщині письменник Іван Котляревський. До вересня замість запланованих десяти Лівобережжя виставило 15 козацьких полків по 1200 чол. кожен. Крім них, було створено кілька військових підрозділів з лісних сторожів Київської, Подільської губерній та Тернопільської області загальною чисельністю 1067 кіннотників. Поміщик Херсонської губернії В. Скаржинський сформував за власний кошт ескадрон із 144 чол. Козацькі та інші українські добровільні формування налічували 26,4 тис. воїнів. Після указу Олександра І від 6 липня швидкими темпами почало створюватись і земське ополчення. У добровольці виявила бажання записатися величезна кількість як кріпаків, так і державних селян з різних місцевостей України. Це не на жарт стурбувало уряд і поміщиків, які не бажали втрачати основне джерело прибутків. Тому уряд дав дозвіл на створення земського ополчення тільки в Полтавській та Чернігівській губерніях, які знаходилися в безпосередній близькості від головного театру воєнних дій. Воно налічувало понад 42 тис. ратників. Всього ж Україна виставила понад 68 тис. добровольців, витративши на їхнє спорядження, як писав князь Микола Рєпнін, «всі свої капітали». Шість чернігівських і 3-й Бузький козацький полки прикрили північний кордон України після відходу російської армії в глиб Росії. У липні французькі війська спробували оволодіти Києвом з півночі, їхні передові частини з Південної Білорусії та Смоленської губернії проникли на територію Київщини і Чернігівщини. Шлях дальшого просування противника перетнули українські добровольці. Ратники й козаки утворили так званий кордонний цеп, що простягнувся майже на 800 км від с. Осадчини Остерського до с. Клюси Городнянського повітів. Він прикрив північні райони України з великими запасами продовольства, фуражу, а також пороху на Шосткінському пороховому заводі. У розпалі цих подій під Москвою відбулася славнозвісна Бородінська битва (26 серпня). Кожен з противників завоював право бути непереможеним. У битві поряд з російськими відзначились і українські формування -- Таврійський, Новоросійський, Харківський драгунські, Глухівський, Катеринославський кірасирські та інші полки, в яких було чимало українців. Особливо відзначились рядові Чернігівського драгунського полку М. Власенко, П. Милешко, І. Харченко, Київського -- І. Козлкж, Я. Колесник та багато інших. Перебуваючи у Москві, Наполеон дістав повідомлення про те, що його війська в Україні зазнали поразок від армії Тормасова, залишили Волинь і частину Гродненської губернії. Але імператор не відступився від наміру підняти повстання на Україні й зайняти Київ. За його наказом на початку вересня війська спробували прорватися в глиб України з Південної Білорусії. Наступ вівся двома колонами -- з Бобруйська на Чечерськ і Речицю та з Єльні на Рославль, Брянськ, Мглин. На території Суразького й Мглинського повітів він захлинувся в оборонних позиціях козаків і ратників. Прип'яттю і Сожем курсували канонерки Дніпровської флотилії. Напередодні відходу французів з Москви Україна знову опинилася в центрі уваги Наполеона. Вирішивши пробиватися в Україну, імператор наказав своїм тиловим частинам посилити наступ на Київ з півночі та заходу й тим самим допомогти головним силам армії. На початку жовтня сім днів точилися тяжкі бої з ворожими військами на півночі Чернігівщини. Українські добровольці вистояли й не пропустили противника в глиб України. Водночас російська армія 12 жовтня під Малоярославцем змусила французьке командування відступитись від попереднього плану й по вернути на смоленську дорогу. Героїзм регулярної армії та українських добровольців заступив шлях французам в Україну. Плани Наполеона щодо України зазнали краху. Під час контрнаступу в діючій армії перебувало понад 21 тис. українських козаків. Три київських і один донський полки до грудня 1812 р. робили рейди на територію Польщі. Громлячи невеликі гарнізони й окремі загони противника, вони полонили кілька тисяч ворожих солдатів, відбили 26 гармат. За видатні заслуги ці полки були нагороджені срібними трубами, досить високими на той час нагородами. 1-й Бузький полк діяв у партизанському загоні Дениса Давидова, 2-й -- О. Фігнера, а потім О. Сеславіна, 3-й та 9-й Полтавські козацькі полки рейдували в складі загону генерал-ад'ютанта А. Ожаровського. На початку листопада лівобережне ополчення перейшло її наступ на Південну Білорусію і до середини місяця здобуло Могильов. Тим самим була ліквідована загроза північним районам України. Важливу допомогу діючій армії подавали українці й в тилу ворога. Чимало українців влились у партизанські загони ибо стали їх організаторами. Серед партизанських ватажків організаційним талантом, мужністю та відвагою вирізнявся уродженець с. Нефедівки Новгород-Сіверського повіту Чернігівської губернії Єрмолай Четвертак (Четвертаков). Після втечі з полону він у серпні створив з мешканців сіл Басмані й Задкового Смоленської губернії партизанський загін і почав громити ворожі обози та фуражирів. Слава про відважного проводиря поширилася по всій окрузі, й звідусіль до нього потяглися селяни із сокирами, рогатинами, мисливськими рушницями. Зібравши до 3 тис. ратників, Четвертак звільнив від французів Гжатський повіт, інші місцевості й утримував їх до підходу регулярних військ. Рядовий Єлисаветградського гусарського полку Федір Потапов, потрапивши пораненим у полон, незабаром утік з нього й організував під Колоцьким монастирем партизанський загін з місцевих селян і колишніх полонених. Потапов узяв собі прізвисько легендарного козацького полковника Самуся, котрий наприкінці XVII -- на початку XVIII ст. прославився непримиренною боротьбою проти польської шляхти на півдні Київщини. Загін Самуся відзначався мобільністю й оперативністю. Він складався з 3 тис. партизанів, поділених на невеликі загони. За сигналом церковних дзвонів партизани одночасно нападали на гарнізони французів або виходили на тракти й атакували обози чи військові команди противника. Успішно діяли також інші загони. Російське командування високо цінувало дії партизанських загонів, у тому числі й тих, якими командували українці. Головний штаб повідомляв військові частини про героїчні вчинки партизанів і допомагав їм зброєю, військовим спорядженням і продовольством. Четвертак, Самусь та Єременко були нагороджені військовими орденами й дістали перший офіцерський чин. Участь українського народу у Вітчизняній війні 1812 р. вплинула на його соціальну психологію. Сподівання людей на поліпшення свого становища не здійснилися. Вони переконалися в тому, що царський уряд не збирався відновлювати автономію України й повертати старшині, козацтву і міщанству скасовані права та привілеї. Не справдилися мрії селянства про волю та землю, забрані царизмом у попередні роки. Серед інтелігенції України зароджувалась ідея необхідності боротьби за зміну існуючих порядків. Ідеал майбутнього устрою держави вона вбачала або у старих автономних правах України, або в устрої на зразок європейських країн. Учасники закордонного походу російської армії 1813 р. на власні очі побачили переваги європейських форм державності й прагнули наслідувати їх у своїх діях.
Страницы: 1, 2
