Не встигнувши як слід відпочити після Охматова, Богун із загоном свіжих козацьких військ виступає проти кримських татар, що вторглися в українські землі і розбиває їх. А в серпні він бере вже участь у поході на Львів. Зокрема, за наказом Хмельницького, він захоплює Олику. Компанія ця, як відомо, закінчилась миром з ханом під Озерною. Поляки вже не могли чинити стійкого опору козакам - на них наступали шведи. Татари, скориставшись тим, що головні сили козаків були відтягнуті до Львова, проникли на українські землі. А шведи, на союз з якими розраховував Богдан Хмельницький, відчувши себе переможцями Речі Посполитої, втратили інтерес до козацького гетьмана. В грудні 1656 року Іван Богун в якості одного із керівників козацького загону під командою наказного гетьмана А. Ждановича вирушив у похід проти війська Речі Посполитої. Пройшли Західною Україною та Польщею, здобувши при цьому Краків, Брест та Варшаву. Хоча, в кінцевому рахунку, й змушені були влітку 1657 року відступити в Україну.
Оцінюючи все вищевикладене, можна ясно сказати, що після смерті Максима Кривоноса Іван Богун став найближчим помічником та соратником Богдана Хмельницького, який покладався на нього у найскладніших військових ситуаціях. Богун був блискучим майстром маневрування і застосування найрізноманітніших тактичних прийомів.
РОЗДІЛ 3. І.Богун в 1657-1664 рр.: період пошуку політичних альтернатив
Поняттям «Руїна» історіографія позначає трагічний період в історії України, третю чверть XVII ст.. «Руїна» об'єднує громадянську війну та іноземну інтервенцію в Україну з боку Московії, Польщі, Туреччини. Смерть Богдана Хмельницького ослабила підвалини української держави. Цим скористалася Московія, щоб посилити наступ на вольності українського народу. Почастішали вторгнення польських військ, турків, кримських татар. Соціальні протиріччя та боротьба старшинських угруповань за владу загострились і переросли у справжню громадянську війну. Все це вело до великих людських жертв, руйнування міст і сіл, запустіння цілих районів.
Козацька старшина, дбаючи насамперед про станові інтереси, прагнула загарбати землю селян і рядових козаків, перетворити їх на своїх кріпаків. У боротьбі за владу і багатства представники різних старшинських угруповань не гребували будь-якими засобами і, що було особливо небезпечно для долі України, намагалися опертися на збройні сили інших держав. У зв'язку з цим українські гетьмани нерідко перетворювалися на справжніх маріонеток Московії, Польщі, Туреччини, Кримського Ханства.
Після смерті Богдана Хмельницького розпочалася боротьба за гетьманство, Україна, по суті, розпалася на Лівобережну і Правобережну. Гетьманську булаву захопив прихильник шляхетської Польщі Іван Виговський. Ще за життя сина Тимоша Хмельницький прагнув зробити владу гетьмана спадковою і не змінив свого наміру й після його загибелі. В передачі булави молодшому сину Юрію він вбачав і стабілізаційний фактор, який певною мірою убезпечив би Україну від кривавих міжусобиць. В останній рік життя Богдана його син носив булаву, готував під наглядом Івана Богуна війська на Ташлику для походу, і все частіше іноземні дипломати називали його гетьманом без прикметника "наказний". Але "до булави треба голови", а неповнолітній, малодосвідчений і слабовільний Юрій Хмельницький зовсім не надавався до ролі гетьмана. Власне, він і сам в одному з листів зазначав: "Я молодший літами і слабіший розумом, ніж пан Виговський". Юрій Мицик. Володарі гетьманської булави. Іван Виговський. - К., 1994. - С. 184. Якраз Виговський фактично керував Українською державою в останній рік життя гетьмана, а старий Богдан вбачав у ньому опікуна чи регента при своєму малолітньому синові. Іван Богун підтримував курс Івана Виговського та Юрія Хмельницького на унезалежнення від Москви української зовнішньої та внутрішньої політики, але й крен в інший бік вказаних гетьманів - на зближення із Польщею чи Туреччиною теж викликав спротив кальницького полковника. Іван Богун жодних поза українських орієнтацій не визнавав. Тож не варто дивуватися, що Богун відмовився підписувати укладений Іваном Виговським Гадяцький договір у вересні 1658 року, за статтями якого польська шляхта діставала право повертатися до своїх маєтків на Правобережжі.
1658 року полковник Пушкар за вказівкою і підтримки Москви розпочав повстання проти гетьмана України І.Виговського. Іван Богун був серед тих хто боронив гетьманську Україну.
Після чергової зради козацької старшини, Виговський повертався до Чигирина, по дорозі зустрів козака, який передав йому листа від білоцерківського полковника. В листі були неприємні для Виговського вісті: київський воєвода А. Бутурлін повідомляв полковникові, що у Білу Церкву призначено московського воєводу. Роздратований Виговський кинув присутньому тут Скуратову: “Воєводи знов приїхали бунти заводити”. На це новоспечений чигиринський воєвода Скуратов відповів, що він сам просив царя послати воєвод в Україну. Тоді Виговський, не криючись, у таких словах висловив свою думку про політику московського уряду щодо України: “Що я до великого государя пишу, над тим в Москві сміються, я ніколи не писав про те, щоб у Білій Церкві був воєвода; -- як воєвода приїде, так і поїде, нічого я йому давати не дозволю. Государеві воєводи мусять приїжджати спочатку до мене і вже тоді в міста їхати, а то я нічого не відаю, а вони вже по містах роз'їжджаються. В Києві государеві люди по сю пору безупинно з черкасами (українцями) киями б'ються. Тепер я з свавільниками сам управився, государеві воєводи і ратні люди мені більше не потрібні, вони тільки бунти почнуть. Якщо ж злочинець у нас щось накоїть і піде в государеві українні міста, то воєводи нам його не видають; так і я тих злочинців, які перейдуть до мене з государевих міст, віддавати не хочу. З Пушкарем під час бою государеві люди були: мої німці у них барабан взяли. Государ мене потішав грамотами і досі навмисно барився”. Виговський, як бачимо, прекрасно розумів хитрощі московського уряду. Поділяв міркування гетьмана і Іван Богун, який прослухавши усе, що було сказано, зауважив: “ Нам воєвод не треба, приїхали до нас наших жінок і дітей переписувати ”. І, звернувшись до Скуратова, додав: " Ти до нас у Чигирин воєводою ідеш, нездоровим від нас вийдеш ”. Скуратов вимагав угамувати Богуна. Виговський звелів Богуну втихомиритись і додав: "Не своєчасна ця мова”.
У липні 1659 р. разом із козацькою старшиною І. Богун підписує листа до Івана Безпалого, який стояв за Москву, докоряючи останньому: «народившись разом з нами народом вільним і вирісши в Україні, отчизні нашій, і за неї немалий час боровшись, тепер сам в неволю піддається і на братів своїх наступає». Цього листа підписали всі видніші полковники: П. Дорошенко, Носач, Силич, Цюцюра, Гапонович, Ханенко, Лизогуб, Лобоба, Джулай, Вертелицький, Кравченко, Гоголь. До речі, 1658 р. І. Богун був серед тих хто підписував Гадяцьку угоду, як також і серед тих, хто 1659 р. не пристав на угоду недолугого синка Богдана Юрася Хмельницького з Москвою у Переяславі. Але вже восени 1660 р. московський посол Сухотін доносив цареві 2.ХІІ, що з Ю. Хмельницьким від Москви відійшли: Петро Дорошенко - полковник Чигиринський, Андрій Одинець, - Черкаський, Степан Трощено - Канівський, Михайло Ханенко - Уманський, Яків Клеченко - Корсунський, Данило - Білоцерківський, Іван Богун - Брацлавський, Михайло Зеленський - По дністрянський, Іван Гоголь - Могилевський, хоча, як пише Дм. Дорошенко в своїй праці «Гетьман Петро Дорошенко»: «…видко позначені не всі полковники, і прізвища їх подано не завжди точно».
Іван Богун разом із славетним Іваном Сірком очолили народне повстання проти гетьмана, який відновив на Україні гніт польської шляхти. Разом з повстанцями діяли російські війська під командуванням воєводи Богдановського. Боротьба розгорнулась як на Лівобережжі, особливо в полках Переяславському, Ніжинському, Чернігівському, Лубенському, так і на Правобережжі. В результаті запеклих боїв протягом весни-літа гетьманське військо було розгромлене. Зазнавши поразки, Виговський почав переговори про прийняття України в підданство Туреччини і закликав на допомогу кримських татар, але Іван Богун та Іван Сірко розбили татар ї рушили на гетьманську столицю Чигирин; Виговський втік у Польщу. У 1664 р. Виговський був звинувачений у зраді Польщі і за вироком польського суду розстріляний.
Після падіння Виговського гетьманом знову проголошений Юрій Хмельницький (1659--1663). На козацькій раді в Переяславі, що відбулася в грудні 1659 р. в присутності царських послів і воєводи князя Трубецького, було підтверджено приєднання України до Росії з посиленням влади царизму в Україні.
За новими Переяславськими статтями 1659 p., схваленими царським урядом і прийнятими старшиною, зберігалися козацькі права й вольності. Разом з тим царизм включив пункти, які унеможливлювали б нові спроби шляхетсько-старшинських груп відірвати Україну від Росії'. Тепер гетьман не мав права зноситися з будь-якою державою і приймати послів. Без царського указу гетьману з Військом Запорізьким заборонялося вступати у війну або посилати козацькі полки на допомогу сусіднім державам.
Царські воєводи з військами, крім Києва, тепер мали стояти також у Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві, Умані. Царський уряд посилював контроль за діяльністю старшини. Без царського указу козацька старшина і військо не мали права замінити гетьмана. Гетьман же без ради не міг призначати і звільняти полковників та генеральних старшин. Гетьман і його уряд мусили видавати російським поміщикам їхніх селян-кріпаків, що втекли в Україну, а царський уряд мав повертати українських селян - утікачів.
Польські магнати й шляхтичі не хотіли примиритися з втратою України. Щоб розв'язати собі руки для нової війни за Україну, в 1660--1662 pp. польський уряд уклав у квітні 1660 р. мир з Швецією і слідом за цим почав наступ на Правобережну Україну. Проти польсько-шляхетських військ виступила російська армія на чолі з воєводою В. Шереметєвим. Але під Чудновом, на Житомирщині, вона зазнала поразки від переважаючих сил польсько-шляхетських військ і татар, а сам Шереметев потрапив у полон до татар. Правобережжя знову загарбала шляхетська Польща.
А слабовольний і безхарактерний Ю. Хмельницький піддався впливу пропольського шляхетсько-старшинського угруповання на чолі з Г. Лісницьким та Г. Гуляницьким і уклав того ж 1660 р. Під м. Слободищем (тепер село на Житомирщині) з представниками Польщі трактат, за яким Україна мала бути знову повернена під владу Польщі на умовах Гадяцької угоди (без пункту про «Руське князівство»).
Але народні маси і основна частина козацької старшини не хотіли повернення України під владу шляхетської Польщі і продовжували проти неї боротьбу. У 1660 році Богун виступив проти положень Слободищенського трактату, підписаного Юрієм Хмельницьким і польським урядом, які передбачали залежність України від Польщі. У роки Руїни Богун послідовно шукає найкращий шлях для України. Далекоглядний і хитрий політик, як і полководець, він прагнув до мирного розв'язання ситуацій, але ніколи не йшов на компроміс.
Перебуваючи пізніше, 1660 році, на Правобережжі як полковник Паволоцький, Богун готує повстання проти польсько-шляхетських загарбників, які знову окупували Правобережну Україну.
У 1660 році Богун бере участь у операціях російсько-козацьких військ проти поляків і Виговського. Разом зі своїми соратниками останніх років - О. Гоголем, М. Ханенком - він зупиняє польський похід в Брацлавщину. В 1661 році Богун значиться полковником семи хоругов війська князівства Литовського. Чому він потрапив у литовське військо? Можливо, поляки вирішили усунути з України небезпечного полковника; можливо, він сам не схотів залишатися вдома, де справи йшли не так як йому хотілося, всупереч його сподіванням. Або ж з самого початку це був наперед задуманий план.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9
