Реферат на тему:
Німецька окупація України: пограбування мирного населення та відносини з євреями
Розграбування окупантами національних багатств України
Всеохоплююче і нічим не приховане пограбування окупованих територій СРСР - такою була економічна мета гітлерівців, яку й відображала їх звіряча політика. «В основному, - говорив Гітлер на нараді 16 липня 1941 року, - справа зводиться до освоєння величезного пирога з тим, щоб ми, по-перше, оволоділи ним, по-друге, управляли, по-третє, експлуатували». Конкретна програма пограбування загарбаних районів СРСР була викладена в документах «зеленої папки» - у розроблених під керівництвом Герінга «Директивах по керівництву економікою в новоокупованих східних областях». Виступаючи на нараді рейхскомісарів і представників військового командування, Герінг цинічно сформулював економічну політику німецького уряду на Сході так: «Я маю намір грабувати, і саме ефективно».
Грабунок розпочався з перших же днів війни. Він відбувався скрізь, де тільки не ступала нога німецького окупанта. Вилучали і вивозили до Німеччини матеріальні і культурні цінності України, устаткування підприємств, промислову сировину, метал та інше майно, яке не встигли або не змогли взяти з собою евакуйовані в східні райони колективи заводів, фабрик, інститутів. Так, з Макіївки, Горлівки, Єнакієво, Костянтинівни, Маріуполя окупанти вивезли до Німеччини більшу частину устаткування підприємств. Вивезені були тисячі тонн нікопольської та криворізької руди. Загарбники тягли все, що тільки становило цінність. У листопаді 1941 року румунський уряд включив у воєнні трофеї все устаткування фабрик і заводів, культурні та історичні цінності, а також обладнання навчальних закладів. Вже 21 лютого 1942 року в секретній доповідній записці румунському урядові губернатор «Трансністрії» повідомляв, що з Одеси відправлено 11 899 вагонів майна.
Об'єктом особливого інтересу гітлерівців стали культурні цінності України. 3 жовтня 1941 року рейхсміністр Розенберг дав Еріху Коху директиву взяти на облік усі цінні фонди музеїв, бібліотек та інших закладів культури для відправки їх до Німеччини.
Окупанти по варварському розграбували вікові культурні цінності українського народу. У листопаді 1941 року вони наклали свою брудну лапу на Успенський собор Києво-Печерської лаври, збудованої в ХІ столітті: спочатку вивезли золото, ікони, коштовні ризи, потім висадили в повітря цю унікальну пам'ятку архітектури. Зазнав пограбування і Софійський собор - стародавній свідок культури слов'янських народів - звідси було вивезено 14 фресок ХІІ століття. Нацисти викрали багатющу колекцію вишивок ХVІІІ, ХІХ і ХХ століть, велику колекцію народних костюмів, 11420 експонатів художньо-промислового відділу історичного музею, 5384 твори живопису, графіки і всі експонати з відділу зброї у кількості 4000 предметів. З музею російського мистецтва разом з іншими експонатами окупанти вивезли надзвичайно цінну колекцію російських ікон. З 41 тис. творів, що зберігались в музеї українського мистецтва, лишилось тільки 1900.
З книжкових фондів київських бібліотек гітлерівці забрали понад 4 млн. книг. Так, у бібліотеці АН УРСР вони вкрали рідкісні рукописи перської, абіссінської, китайської писемності, російські і українські літописи, примірники книг першодрукаря Івана Федорова, рідкісні видання творів Тараса Шевченка, Івана Франка.
У Харкові з бібліотеки ім. Короленка окупанти відібрали кільки тисяч цінних книг, а з картинної галереї - кілька сотень картин. Були також пограбовані бібліотеки, музеї та культурні заклади інших міст.
Так само організовано окупанти грабували населення міст і сіл України. 16 серпня 1941 року генерал-фельдмаршал фон Рундштедт наказав конфіскувати все золото, що є в жителів окупованих областей. Потім німецьке військове командування видало ряд наказів, якими зобов'язувало здавати в поліцію та польові комендатури теплі та постільні речі, посуд, ножі, виделки, ложки, каструлі тощо. Людей попереджали, що невиконання цих наказів розглядатиметься як саботаж і винних буде суворо покарано.
Щоб одягти свою армію, загарбники виявляли особливий інтерес до теплого одягу. У додатку до спеціального наказу оперативного відділу генерального штабу німецької армії була така інструкція: «Необхідно через примусове оподаткування населення захоплених областей будь-якими способами добувати одяг. Насамперед треба забирати вовняні і шкіряні…»проте примусово оподатковане населення не дуже поспішало одягати загарбників. І тоді німецькі власті змушені були вдатись до надзвичайних заходів на зразок наказу управи Дніпропетровська, яка 12 січня 1942 року зобов'язала жителів міста негайно здати всі теплі речі , погрожуючи, що порушників буде покарано а речі конфісковано. Нарешті, крім організованого грабунку, що його проводила німецька влада, повсякчас і скрізь грабували людей солдати і офіцери німецької армії. Цієї сваволі німецьке командування не тільки не засуджувало, а, навпаки, всіляко заохочувало. Воно узаконило мародерство в своїй армії, щоб викликати інтерес до війни своєї армії. Окупанти вдирались до квартир, забирали все, що потрапляло під руки. Цих бандитських наскоків було стільки, що зареєструвати їх просто неможливо. Так, тільки в одному невеликому місті Ізюм Харківської області відмічено понад 5180 випадків пограбування жителів.
Як бачимо, грабунок в усіх випадках - організованих і неорганізованих - був основним змістом так званої економічної політики загарбників на окупованій території в перші місяці війни. Пограбуванням розв'язувались і завдання стратегічні: оскільки згодом східні області мали перетворитись в аграрні придатки рейху, вивезення устаткування підприємств стало початком задуманої Гітлером деіндустріалізації цих областей, в тому числі і України. Деіндустріалізація повинна була, з одного боку, звільнити німецьку промисловість від конкуренції, створити на Сході гостру потребу в промислових товарах і, отже, забезпечити німецьким фабрикантам вигідний ринок збуту; з другого - її завдання полягало в тому, щоб запобігти політично небажаній для загарбників концентрації робітників у промислових центрах окупованих територій.
Однак у міру того, як «блискавична» війна набирала все більш затяжного характеру, окупанти змушені були змінити свої плани. Збираючи устаткування, яке ще подекуди залишилось на підприємствах, загарбники почали відбудовувати окремі цехи , щоб якось забезпечити першочергові потреби своєї армії. З кінця 1941 року вийшов цілий ряд директив з вимогами збільшити на окупованій території виробництво текстильних, шкіряних виробів та інших товарів для армії. Ряд неевакуйованих заводів та фабрик України німецький уряд віддав німецьким промисловцям, зокрема концерну Герінга.
Намагаючись хоч в якійсь мірі пустити в хід підприємства, а також відбудувати залізниці та інші стратегічні об'єкти, гітлерівці, як правило, використовували дармову робочу силу військовополонених , а також цивільне населення, яких змушували працювати під страхом смерті.
5 березня 1941 року рейхсміністр Розенберг підписав розпорядження про обов'язкове запровадження для всіх жителів окупованих східних областей так званої трудової повинності, причому ухиляння від неї каралось «тюрмою чи каторжними роботами».
Щоб узяти на облік всіх працездатних , окупаційна влада скрізь запровадила обов'язкову реєстрацію населення на біржах праці. За неявку на реєстрацію людей жорстоко карали.
Скрізь створювали так звані «трудові табори». Так, 23 січня 1942 року районні управи Чернігівської області дістали наказ від міжрайонної управи створити спеціальні табори і послати туди всіх, хто ухиляється від трудової повинності. Тут арештовані мали використовуватися на різних роботах і утримуватись власним коштом.
Населення міст голодувало. Шукаючи продуктів, жителі міст вирушали в села. Проте й тут їх переслідували окупанти. Більше того, коли люди, вимінявши у селян на речі якісь продукти, повертались додому, на околицях міст їх затримували спеціальні поліцейські загони, і відбирали в них наміняне.
Базари дозволялись тільки в певні дні і години, причому асортимент товарів всіляко обмежувався. Так, польовий комендант м. Ніжина 1 травня 1942 року спеціальним наказом заборонив продавати на базарі м'ясо, жири, картоплю, крупи, пшоно, молоко, масло, сир, яйця та деякі інші продукти. Окупанти ставили при цьому цілком певну мету: не допустити, щоб із сіл зникали продукти, які мали бути вилучені для відправки в Німеччину.
Такими ж нещадними були гітлерівці і до сільського населення. Правда тут виявились певні особливості. Якщо городян просто прирікали на голодну смерть, щоб звільнити рейх від «зайвих їдців», то селяни мусили цей самий рейх годувати. Як не раз підкреслював Еріх Кох, завдання рейхскомісаріату полягало в тому, щоб забезпечити харчуванням німецьку армію і постачання продуктів Німеччині. Одноразовим пограбуванням сіл це завдання не можна було розв'язати, особливо після того, як війна стала затяжною. Треба було примусити селян виростити новий урожай, нову худобу. Крім того, село стало для загарбників своєрідним резервуаром, звідки вони черпали робочу силу для бауерів та промисловців Німеччини. Доводилось думати і про збереження певної кількості «рабів» для майбутніх колонізаторів. Для українського села політика батога і пряника, яку проводили гітлерівці, була не нова, щось схоже в них вже було за радянської влади. Селяни повернулись до звичного життя в постійному страху.
Спочатку окупації гітлерівці мали намір ліквідувати колгоспи і створили замість них як великі господарства «общинні господарства» та «державні маєтності» так і дрібні. Це було те ж що і колгоспи, оскільки Гітлеру сподобався винахід Сталіна.
Окупанти запровадили рабсько-кріпосницьку працю в своїх господарствах. Селян примушували працювати з ранку до смеркання, погрожуючи штрафами, тілесними покараннями і навіть смертю. Їх жорстоко карали за невихід на роботу. Так, в Полтавській області за це карали канчуками і штрафом до 1000 карбованців. У Харківській області влітку 1942 року, під час збирання врожаю, за невихід на роботу перший раз попереджали, вдруге - сікли батогами, втретє - палили хату, а вчетверте - розстрілювали всю сім'ю. У Вінницькій області тих, хто не виходив з якихось причин на роботу, викликали в сільську управу і прилюдно сікли різками. У селі Кожанка Київської області комендант запріг місцевого жителя Петра Левищенка у віз і їздив на ньому по селу.
Про ступінь сваволі , яка панувала в окупованих селах , свідчить, наприклад, розпорядження ярунського гебітскомісара Житомирської області від 29 квітня 1942 року : «За непокору старості, голові общинного господарства і бригадирам, за невихід на роботу і погане ставлення до роботи кожний поліцай має право при першому ж випадку на місці відстьобати винного канчуком. Коли ж хто-небудь не підкориться вдруге, то треба повідомити мені прізвище і я дозволю повісити винного».
Праця була справді рабською. Бракувало тяглової сили, і весною 1942 року німецька влада дала вказівку проводити сільськогосподарські роботи з максимальним використанням людської сили. У багатьох районах України поля скопували лопатами і засівали вручну. У селах Балабоне і Царицин Кут Запорізької області в плуги впрягали по 8 чоловік та жінок і примушували їх орати землю. В селі Власівка Харківської області сівалку тягло 10 чоловік, борону - двоє. Так і орали, і сіяли, і боронували в багатьох місцях України. Такий був «новий порядок» на українському селі.
Страницы: 1, 2
