Олександр І: людина і державний діяч - рефераты, скачать рефераты, бесплатно рефераты

Рефераты. Олександр І: людина і державний діяч

адія на добровільну відмову дворянства від права володіти людьми незабаром була залишена: число звільнених кріпосних за законом 1803 року досягло тільки 50 тисяч душ. Нікого в кріпосні Олександр I знов не обертав, роздачу людей в нагороду за службу припинив; при ньому найстрогіше спостерігалося правило, що вільна людина не може стати предметом приватного володіння. Олександр I вдалося добитися звільнення селян в прибалтійських губерніях; це був перший досвід звільнення значного числа кріпосних - і досвід незадовільний. Часті війни не тільки відволікали Олександр I взагалі від внутрішніх реформ, але заважали звільненню селян ще тією участю, яка дворяни завжди приймали у війнах; з незвичайною силою Олександр I відчув це в 1814 році, коли підписував подячний маніфест російському народу.

Закон 1803 року обставив звільнення селян великими формальностями, але поміщики порівняно нерідко їх не дотримували, звільняючи селян по домашніх заповітах, іноді просто по усних операціях. Такі акти, що виявлялися звичайно вже після смерті поміщика, вели до тяжб і суперечок із спадкоємцями. Олександр I майже завжди брав сторону селян; в 1813 році в особливій комісії, а потім в комітеті міністрів розглядався цілий ряд таких справ; коли знаходили неможливим відмовити спадкоємцям в їх законних вимогах, Олександр I наказував вступати через генерал-губернатори в приватні стосунки із спадкоємцями, щоб залишити селян вільними.

Принизливий звичай продавати селян без землі, який так обурював Олександр I, був в його царювання, проте, навіть узаконений указом 28 жовтня 1808 року про кріпосні мита - яскравий приклад обдуреного довір'я государя. Унаслідок селянських хвилювань Олександр I повелів, щоб вироки, якими присуджувалося до покарання більше 9 осіб, що йшли через Сенат, були йому докладені, і часто пом'якшував покарання, проявляючи майже завжди велику, порівняно з Сенатом, строгість до поміщиків, наказуючи іноді брати маєтки їх в опіку і т.п.

Загалом Олександр I не так настирливо займався внутрішніми реформами. Йому, повелителю не тільки Росії, але і всієї Європи, не страшні змови, не страшна і незадоволеність країни. Але такий настрій продовжувався недовго. Думали, що після видалення Бонапарта настане час спокою і миру. Миру, проте, не було в Європі, не було і усередині Росії.

7. Освіта в Росії
Одну з світлих сторін діяльності Олександр I складали турботи про освіту Росії. Учень Лагарпа справедливо надавав величезне значення справі освіти і схильний рахувати міністра народної освіти навряд чи не найважливішим з міністрів. Він мав намір покрити Росію цілою мережею учбових закладів, які послідовно вели б учня "від азбуки до університету": мережу цю повинні були скласти: приходські училища (одне, принаймні, на два приходи), повіти, губернські (гімназії) і університети. В перші роки свого царювання Олександр I навіть обчислював, через скільки років вся Росія буде грамотна. Низький розряд училищ не був забезпечений від казни; на вищі розряди на початку царювання витрачалося близько 1,2 мільйонів рублів, тобто з 90 мільйонів загальної витрати близько 1,3%; в кінці царювання близько 8,6 мільйонів рублів при 413 мільйонах рублів, тобто близько 2% всього витратного бюджету. До Олександр I в Росії було два університети (в Москві і Дерпте); знов при ньому відкриті в Харкові, в Казані і в Петербурзі; перетворений або знов відкритий цілий ряд спеціальних вищих закладів - ліцеїв.

Правда, в університетах спочатку не вистачало професорів, і було зовсім мало студентів, але це з часом згладжувалося. Чорні дні настали для університетів тільки з 1812 року, коли уряд дорожив всякою копійкою. Спочатку всі учбові заклади відрізнялися своїм світським характером і всесословністю. Але, коли государя охопив містичний настрій, це позначилося і на долі учбової справи; він вирішив тісним чином з'єднати віру і знання, "щоб християнське благочестя завжди було підставою істинної освіти". Видимим знаком нового напряму було утворення сполученого міністерства духовних справ і народної освіти.

8. Останні роки

Свою політику останніх років Олександр I побудував на грубому силогізмі: всяка революція є війна і завоювання; отже, треба боротися з революцією, де б вона не починалася. Перемогою своєю над Наполеоном Олександр I і його союзники якнайбільше були зобов'язані живому відчуттю народності, що виявилося завдяки французькій революції і з особливою силою тому, що спалахнув в 1812 - 14 роках, унаслідок тиранення Наполеона.

Тепер Олександр I, не розібравшися в причинах успіху, спрямовував зброю проти головного союзника свого і тим руйнував свою силу. В освіченому суспільстві багато хто це розуміли і обурювалися на царя, який "з Росії робив страховище народів", який прагнув усюди, але тільки не "до туманних берегів сумної батьківщини своєї". Ще в Аахене, в 1818 році, Олександр I грав роль величного государя, вирішував питання згідно своїм намірам; але в Троппау, явно відрікаючись від свого славного минулого, він вже вживає заходів проти іспанців, збентежений семенівскої історією і бачить рух проти себе в Росії; в Лайбахе він зовсім готовий двинути російські війська проти пьємонтців, у Вероні він майже здається на підступи Меттерніха. Тільки в грецькій справі народний струмінь зробив на нього деякий вплив. Трактат 1812 року (Бухарестський) різно тлумачився Росією і Туреччиною.

Як тільки закінчення боротьби з Наполеоном дозволило Олександр I зітхнути вільно, уповноважені його в Константинополі почали наполягати на визнанні свого тлумачення. Суперечка розгорілася, коли спалахнуло грецьке повстання, і чисто російська справа переплелася в очах турок з грецьким. Олександр I проявив велике дипломатичне мистецтво: не бажаючи ризикувати своєю армією - бо, не сумніваючись в кінцевій перемозі, він мав підстави думати, що війна затягнеться, і що це справить в Європі невигідне для російських військ враження, - він хотів одержати від Європи мандат і рушити з австрійськими і російськими військами до Туреччини. Коли це йому не вдалося, він зважився один воювати з Туреччиною і діяльно став готуватися до цієї війни.

Усередині Росії останні роки царювання Олександр I представляють картину повільного в'янення. Ніколи Олександр I так багато не їздив, так часто не був відсутній з Росії, як тепер. Не було, здається, в Росії людини, яка не скаржилася б на це: говорили дотепно, що государ управляє Росією з поштової коляски; скаржилися, що государю була справа до всього, тільки не до того, що відбувається в Росії. Ці скарги доходили до імператриці Єлизавети Олексіївни і зраджених Олександр I генералів (Закревського, наприклад) і немало їх бентежили.

Маса справ залишалася невирішеною, відкладалася до приїзду государя; народжувалися таємні суспільства. Ще в 1816 році відкрилося (з нагоди переходу однієї волості під військові поселення), що, всупереч переконанню государя і уряду, ніяких продовольчих запасів немає. Поки міркували, як поставити продовольчу справу, чи збирати запаси натурою або грошима, в 1820 році відкрився голод, спочатку в Чернігівській губернії; в 1821 році голодувало вже 15 губерній; більшість поміщиків відмовлялася прогодовувати своїх селян; люди домішували до хліба всілякі сурогати, ледве трималися на ногах, пухнули, хворіли і вмирали. Все це створювало сприятливий грунт для хвилювань, для пробудження серйозної незадоволеності. І особисте життя Олександр I останніми роками протікала похмуро; дух його був не завжди спокійний, суспільство часто його обтяжувало.

З 1818 року (17 квітня), коли у великого князя Миколая Павловича і подружжя його Олександри Федорівни народився син Олександр, положення в царській сім'ї змінилося. І тепер народженням маленького Олександра була обрадувана більше за всі бабця його, імператриця Марія Федорівна. З цієї миті Микола Павлович і Олександра Федорівна стають її дітьми по перевазі. Дотепер вона опиралася постійним наполяганням Костянтина Павловича про розлучення його з Ганною Федорівною; тепер вона круто змінила свою думку і згодилася на розлучення. Причини цієї зміни ясні: імператриця хоче бачити Миколу, а потім внука на престолі. Наскільки це радувало Марію Федорівну, настільки ж засмучувало Єлизавету Олексіївну; її листи до матері наповнені в ці роки досить різкими витівками проти Миколи Павловича і його дружини, а частково і проти Марії Федорівни: за словами Єлизавети Олексіївни Олександр I розділяв її думку про Миколу.

За відомий акт Олександр I і Марія Федорівна визнали зречення Костянтина Павловича, і Олександр I призначив своїм наступником Миколи; звичайно, деяка своя неприхильність до характеру Миколи Олександр I подавив в собі міркуваннями державними. Єлизавета Олексіївна після смерті Олександр I писала своїй матері, що вона знала про зречення Костянтина, але думала, що він візьме його назад.

Вважають, що істинний характер цих актів був від неї прихований. Олександр I дуже зближувався з дружиною останніми роками і, звичайно, по своїй делікатності, бачивши її угасаюче життя, не відкривав їй того, що неприємно уразило б її; мабуть, це одна з причин того, що зречення Костянтина не було обнародувано. 1 вересня 1825 року Олександр I востаннє покинув Петербург. Смерть спіткала його в Таганрозі, майже на межі Азії.

При розставанні з життям виявилися знову кращі сторони його характеру. Він дбайливо залицявся за дружиною, жив в Таганрозі надзвичайно просто, гуляючи вранці і довго розмовляючи навіть з темними людьми, бродягами. Смертельну хворобу схопив він, можливо, тому, що довго увечері стояв в одному сюртуку, не показуючи вигляду, що мерзнув; тоді як слуга, яка везла йому шинель, через непорозуміння з екіпажем стала не у вказаному місці, сам від холоду закутався в шинель і заснув під екіпажем, а государ животів, але не розсердився. Терпляче він переносив муки, напівлежачи на кушетці, весь час спостерігаючи, щоб за ним залицялися якомога менше.

Висновок

Важко переоцінити значущість власне особистості Олександра І: політичні, військові, організаторські здібності, успіхи створили йому харизму хорошого правителя. Особливо добре він проявив себе у національній війні 1812 р. Адже правитель дав знамениту обітницю: не покладати зброю доки ні єдиного ворожого війська не залишиться в царстві, хоча були такі люди, які міркуючи в голос казали, що Олександр не справиться з таким геніальним вождем, як Наполеон, проте вони, мабуть, помилялися або недооцінювали правителя, а разом з тим і самі себе та весь російський народ, бо саме йому належить велика заслуга в цій боротьбі. Тому можна сказати що він зазнав успіхів у зовнішній політиці, але мав багато прорахунків у внутрішній, і він несе пряму чи опосередковану відповідальність за допущені помилки, які негативно позначилися на його управлінні, а також на політичному і економічному розвиткові. І найбільше цих помилок він допустив після війни з Наполеоном, і з 1814 р. починається поступове падіння Олександра І. Він почав їздити за кордон і повертаючись звідти мовчазним і незадоволеним був ще більше незадоволений управлінням, зокрема комітетом міністрів, бо розкрилися великі зловживання, управляючих справами комітету було піддано суду.

Одним із негативних явищ політики була "аркачеєвщина", це пов'язано з тим, що Олександр доручив Аракчеєву впровадити в життя військові посилення.. Регламентація праці і самого життя обурювало всіх, хто стикався з військовими посиленнями, особливо тих, хто терпів від влади Аркачеєва. Він був людиною на перший погляд безумовно чесною, і цим виділявся серед моря тодішніх хабарників, але жорстоко і вчинено бездушно дивився на людей як на автоматів, його система була страшна і пам'ять про неї надовго збереглася в російському народі. Не вдалося Олександру поліпшити і становище поміщицьких селян, він обговорював селянське питання часом вельми ретельно, але питання як звільнити селян із землею або без землі, і як досягти того, щоб не відновити проти себе дворянство, не піддавалися рішенню і примушували його зволікати.

Отож це не всі факти, які можна навести про діяльність Олександра, бо їх безліч, і їх можна безкінечно порівнювати як у хорошому, так і в негативному відношенні. На сьогоднішній час лишилося чимало спогадів і пам'яток тих далеких часів. Пам'ятники вірші, пісні, назви вулиць, парків і скверів - це те за допомогою чого ми можемо увіковічнити у людських душах цих воістину Великих діячів історії.

Список літератури
1. Богданович М. И. История царствования императора Александра I и Россия в его время. СПб., 1869-71. Т. 1-6.

2. Вандаль А. Наполеон и Александр I. Ростов-на-Дону, 1995. Т. 1-3.

3. Кудряшов К.В. Александр І и тайна Федора Козьмича. Петербург: Время, 1923.

4. Мироненко С. В. Самодержавие и реформы: Политическая борьба в России в начале XIX в. М., 1989.

5. Николай Михайлович, великий князь. Император Александр I. СПб., 1912. Т. 1-2.

6. Предтеченский А. В. Очерки общественно-политической истории России в первой четверти XIX в. М.; Л., 1957.

7. Сафонов М. М. Проблема реформ в правительственной политике России на рубеже XVIII и XIX вв. Л., 1988.

8. Сахаров А. Н. Александр I // Российские самодержцы (1801-1917). М., 1993.

9. Троицкий Н. А. Александр I и Наполеон. М., 1994.

10. Шильдер Н. К. Император Александр I. Его жизнь и царствование. СПб., 1904-05. Т. 1-4.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6