Представники верхівки старшої дружини з часом стали називатися боярами. У договорі Олега з Візантією 911 р. говориться, що він підписаний від імені "бояр його світлих". Боярами іменували у першу чергу членів старшої дружини, які дістали не тільки велику суспільну увагу, але й певну самостійність. З поглибленням та розширенням феодального процесу вони осідали на землі, відривалися від князівського двору, перетворювалися у землевласників. Бояри створювали свої дружини. Відносини між ними і князем з часом переростали у васальні. Отже, колишні дружинники князя, перетворюючись у феодалів-васалів приводили на війну свої дружини, феодальні ополчення, що складалися з міського населення, слуг, холопів і залежних селян.
Слід зазначити, що більше чисельною частиною війська було ополчення - «вої» - земське військо, головно із смердів, почасти призначуваних вічем, почасти - добровольців, що йшли з власною зброю, на власних конях. На рубежі IX-X століть ополчення було племінним. На відтинку від дружини, вої часто вирушали в похід пішо.
Із середини IX століття, коли княгиня Ольга організувала збір данини на російській Півночі через систему погостів (пізніше бачимо в Новгороді київського намісника, що переправляє 2/3 новгородських данин у Київ), племінні ополчення втрачають своє значення.
Набори воїв на початку правління Святослава Ігоровича або при формуванні Володимиром Святославичем гарнізонів побудованих їм на границі зі степом фортець носять разовий характер, немає відомостей про те, що ця служба мала якийсь строк або що воїн повинен був бути на службу з яким-небудь спорядженням.
З XI століття старша дружина починає відігравати ключову роль на віче. Навпроти, у більш чисельній частині віче - у молодших - історики бачать не молодшу дружину князя, а народне ополчення міста (купці, ремісники). Що стосується сільського народного ополчення, то, за різними версіями, смерди брали участь у походах як обслуга обозу, поставляли коней для міського ополчення (6) або самі служили в кіннотах (5).
Також у війнах Древньої Русі приймали участь іноземні наймані загони, яких залучали князі. Спочатку це були варяги, що пов'язане із дружніми відносинами між Руссю й Скандинавією. Вони брали участь не тільки як найманці. Варяги зустрічаються і серед числа найближчих сподвижників перших київських князів. У деяких походах X століття російські князі наймали печенігів й угорців. Пізніше, у період феодальної роздробленості, в міжусобних війнах також нерідко брали участь найманці. Серед народів, що входили до числа найманців, крім варягів і печенігів були половці, угорці, західні й південні слов'яни, фінно-угри й прибалти, німці й деякі інші. Всі вони озброювалися у своєму стилі.[6] Загальна чисельність війська могла бути більше 10 000 чоловік.[5]
Літописи, розповідаючи про похід князя Олега в 907 р. на Візантію, повідомляють, що він взяв з собою «множество варяг, и словен, и чудь, и кривичи, и мерю, и древляны, и радимичи, и поляни, и север, и вятичи, и хорвати, и дулебы, и тиверци».
Військо ділилося на тисячі, сотні, десятки. Пізніше його стали ділити на полки.
Ранні релігії класового суспільства були досить різноманітними, що пов'язано з особливостями розвитку тих чи інших народів. Кожна з релігій була взаємопов'язана із певною етнічною спільністю і становила невід'ємну частину її культури. Всі вони були політеїстичними. І хоча один бог вважався найголовнішим, жодна з цих релігій не являла собою чітко вираженої структурної системи.[7] Таким було й східнослов'янське язичництво кінця І тис. н. е.
За часів правління перших київських князів на Русі існували не тільки примітивна забобонність села, а й державна язичницька релігія міста й соціальних верхів з розробленим космологічним епосом, з уявленнями про божественне походження великокнязівської влади, різноманітним ритуалом і розгалуженим станом жерців, які володіли таїнствами витончено розробленої символіки, а також різноманітних магічних дій. За усіма ознаками язичництво IX--X ст. стало державною релігією Київської Русі.[8]
Перша релігійна реформа була проведена у 980 р. князем Володимиром Святославичем, суть якої полягала в модернізації язичництва, запровадженні на Русі культу єдиного бога - громовержця Перуна. У "Повісті минулих літ" повідомляється, що київський князь: "поставив він кумири на пагорбі, поза двором теремним: Перуна дерев'яного, -- а голова його [була] срібна, а вус -- золотий, і Хорса, і Дажбога, і Стрибога, і Симаргла, і Мокош. І приносили їм [люди] жертви, називаючи їх богами".
Ієрархія новоствореного пантеону відповідала розкладу політичних сил у країні, адже верховним божеством було визнано не полянського Даждьбога, а новгородського Перуна. Очевидно, Володимир мав зважати як на новгородську еліту, завдяки грошам якої прийшов до влади, так і на норманських найманців, на мечі яких спирався (громовержець Одін - брат-близнюк литовсько-словянського Перуна - був покровителем скандинавської дружини). Проте навіть модернізована стара релігія не відповідала потребам часу: вона гальмувала процес державотворення; не захищала багатств і привілеїв феодальної верхівки, що набирала сили; ускладнювала розвиток зв'язків з християнськими країнами. Старі язичницькі вірування та ідеї, сформовані за часів панування первіснообщинних відносин, вже не відповідали новим державним структурам. Тому запровадження нової державної монотеїстичної релігії стало життєвою необхідністю. Так, у системі заходів, спрямованих на зміцнення Давньоруської держави, велике значення мала релігійна реформа князя Володимира Святославича, який запровадив (близько 988 р.) на Русі християнство як державну релігію.
Внаслідок всебічної оцінки різних релігійних систем вибір верхівки давньоруського суспільства було зупинено на християнстві візантійського зразка за православною обрядовістю як найвигіднішу ідеологічну доктрину.
У народі християнство поширилося не зразу. Введення нової релігії з самого початку зустріло опір простого люду і вимагало примусових заходів з боку держави. Спочатку християнство прийняло князівське оточення, а вже потім -- народ.(2)
Безсумнівно, князю та його оточенню імпонувала ідея божественної влади візантійських василевсів та богообраності християнської імперії. Крім того, православні ієрархи, за певним винятком, не претендували на панування в суспільстві, на верховенство над світською владою. Тобто, відповідно до візантійської моделі християнства світська влада домінувала над релігійною, що цілком влаштовувало великого князя. Такі взаємовідносини держави і церкви відповідали особливостям давньоруського суспільства на рубежі І--II тис. н. е., тому візантійське православ'я знайшло підтримку соціальної верхівки Київської Русі.
Найважливішим внеском давньоруської церкви у становлення і укріплення ранньофеодальної державної організації було перенесення в Східну Європу пристосування та примирення в нових умовах класичних ідей давньосхідного та візантійського суспільства і держави щодо закономірності панування і покори серед людей, про божественне походження влади, про працю як прокляття, що лежить на людині з часів її вигнання з раю. [9] Християнство сприяло розвиткові духовності (норови, мораль тощо), знайомству з досягненнями культури інших європейських держав і народів, а також з античною спадщиною.
Введення християнства на Русі сприяло виникненню в країні могутньої і розгалуженої церковної організації.
Досить швидко давньоруська православна церква також стала великим феодалом. Під патронатом церкви опинилася значна кількість людей, що в кінцевому рахунку призвело до встановлення феодальної залежності. До них, крім служителів церкви, належали деякі категорії мирського населення --"задушні люди", тобто селяни маєтків, відданих церкві на спомин душі, персонал, який обслуговував церковні та монастирські богадільні, разом з людьми, котрі жили в них, і, нарешті, ізгої, що віддавалися церкві цілими селами. На користь церкви ще за князя Володимира Святославича була встановлена десятина -- десята частина з доходів князя. Великі прибутки церковники одержували також з монастирських вотчин. Важливими були церковні права, що надавалися церкві князівською владою. Очолював церкву київський митрополит. У великих містах знаходились єпископи, що відали всіма церковними справами єпархій. Єпископам доручався нагляд за точністю торговельних мір і вагів -- контроль, який став джерелом значних доходів церкви. Митрополит і єпископи володіли землями, селами і містами. Церква мала своє військо, власний суд і законодавство.
Руська церква з часу введення християнства прагнула забезпечити захист своїх інтересів від посягань зі сторони світської влади. З цією метою вона домоглася отримання спеціальних актів великокняжої влади - церковних статутів, які визначали її правовий статус. Такими статутами були давньоруські церковні статути Володимира Святославича та Ярослава Мудрого. Церковні статути визначали становище християнської церкви в державі, закріплювали привілеї служителів церкви, фіксували позиції церкви як феодала щодо беспосередніх виробників, за рахунок яких вона існувала. Статути узаконювали право церкви на “десятину” - своєрідну форму податку, який повсюду одержували церковні організації.
Князь Володимир у своєму статуті заклинає своїх спадкоємців дотримуватися нерушимо постанов, складених їм на підставі правил всесвітніх соборів і законів царів Греції, тобто на підставі грецького Номоканона. Статут визначає повноваження церкви у новій для неї державі.
Церква на Русі відала тоді не одну тільки справу порятунку душ: на неї покладено було багато чисто земних турбот, що близько підходять до завдань держави. Вона є співробітницею й нерідко навіть керівницею мирської державної влади в улаштуванні суспільства й підтримці державного порядку. З одного боку, церкві була надана широка юрисдикція над всіма християнами, до складу якої входили справи сімейні, справи по порушенню святості й недоторканності християнських храмів і символів, справи про віровідступництво, про образу морального почуття, про протиприродні гріхи, про замахи на жіночу честь, про образи словом. Так церкві надано було влаштовувати і дотримувати порядок сімейний, релігійний і моральний. З іншого боку, під її особливе піклування було поставлено особливе суспільство, що виділилося із християнської пастви й одержало назву церковних або богадільних людей. Зазначене суспільство у всіх справах церковних і нецерковних відала й судила церковна влада. Воно складалося: 1) з духівництва білого й чорного із сімействами першого; 2) з мирян, що служили церкви або задовольняли різним мирським її потребам, якими були, наприклад, лікарі, сповитухи, проскурниці й взагалі нижчі служителі церкви, також задушні люди й прикладні, тобто раби, відпущені на волю за заповітом або заповідані церкви на спомин душі, що силилися звичайно на церковних землях у якості напіввільних селян; 3) із людей безпритульних й убогих, призрені церквою, якими були мандрівники, злиденні, сліпі, взагалі нездатні до роботи. Зрозуміло, у відомстві церкви перебували й ті духовні й благодійні установи, у яких знаходили притулок церковні люди: монастирі, лікарні, богадільні. Весь цей різноманітний склад церковного відомства визначений в статуті Володимира лише загальними рисами, часто одними натяками; церковні справи й люди позначені короткими й сухими переліками.
Практичний розвиток основ церковної юрисдикції, що намічені в статуті Володимира, просліджується в церковному статуті його сина Ярослава. Це вже досить великий і стрункий церковний судебник. Він повторює майже ті ж підсудні церкви справи й особи, які зазначені в статуті Володимира, але сухі переліки останнього тут розроблені вже в казуально розчленовані й чітко сформульовані статті зі складною системою покарань і місцями з позначенням самого порядку судочинства. Ця система й цей порядок побудовані на розрізненні й співвідношенні понять гріха й злочину. Гріх відає церква, злочин - держава. Усякий злочин церква вважає гріхом, але не всякий гріх держава вважає злочином. На комбінації цих основних понять і побудований церковно-судний порядок в статуті Ярослава. Це моральний (нравственній) катехізис, перекладений у дисциплінарно-юридичні приписання. Церкви підсудні гріхи всіх християн і протизаконні діяння людей особливого церковного відомства. На цей подвійний склад церковної юрисдикції й вказує статут, говорячи від імені князя-законодавця: «...помыслих греховные вещи и духовные (т. е. духовно-сословные) отдати церкви». Згідно із цією комбінацією, всі судні справи, що віднесені статутом до відомства церкви, можна звести до трьох розрядів:
1. Справи тільки гріховні, без елемента злочинності, судилися винятково церковною владою, розбиралися святительським, тобто єпископським судом без участі судді князівського, за церковними законами.
II. Справи гріховно-злочинні, у яких гріховний елемент, порушення церковного правила, з'єднується з насильством, з фізичною або моральною шкодою для іншого, або з порушенням громадського порядку, - такі справи як порушуючи і державний закон розбиралися князівським суддею за участю судді церковного.
III. Нарешті, справи духовні, що стосувалися осіб духовного відомства, були звичайні протизаконні діяння, здійснені церковними людьми, як духовними, так і мирянами.
Із цієї класифікації справ, нормованих церковним статутом Ярослава, можна бачити, що головна його ціль - розмежування двох підсудностей, князівської й святительської, виділення в складі церковного суду справ, що вирішуються сумісно представниками обох сторін.
Прийняття християнства значно вплинуло на подальший розвиток Київської Русі:
1. Нова віра сприяла остаточному розкладу родового ладу й формуванню та зміцненню нових феодальних відносин у східних словян.
2. Православя стало надійним грунтом для створення могутньої, централізованої самодержавної країни.
3. Прийняття християнства сприяло зростанню міжнародного авторитету держави.
4. Під впливом християнства поступово відбулася докорінна зміна світобачення та світосприйняття населення Давньоруської держави.
5. Нова віра заклала якісно нові підвалини в культурній сфері, сприяла розвитку писемності, літератури, архітектури та мистецтва.
Водночас прийняття християнства візантійського зразка спричинило появу низки негативних явищ, тенденцій та процесів:
1. Православна церква не стала справжнім гарантом захисту різних соціальних верств, вагомою противагою самодержавній владі. Це зумовлено насамперед візантійською моделлю християнства. Саме вона дала змогу руським самодержцям підім'яти під себе духовну владу.
2. Прилучення до багатств світової культури було обмежене. На противагу Західної Європи, а також словянським державам Польщі та Чехії, де утвердився західний католицький варіант християнства і мовою богослужіння та церковної літератури була латина, на Русі церковна служба правилася словянською мовою. Усунення на тривалий час з поля зору еліти цілих пластів латиномовної літератури суттєво перешкоджало процесам накопичення знань та обміну інформацією, тим самим зумовлюючи наростання культурної замкненості країни.
3. Цивілізуючий вплив Візантії на Русь був затухаючим. Потенціал візантійського цивілізуючого впливу поступово згасав, продукуючи замість енергії та новаторства традиціоналізм та консерватизм. Наслідком цього стали занепад шкільної та гальмування університетської освіти, обмеження духовної свободи, що зумовило стійку тенденцію відставання від Заходу в багатьох сферах суспільного життя.
Отже, запровадження в Київській Русі християнства як державної релігії було подією неоднозначною. Органічно поєднавшись з феодальною державою, християнство, наприклад, сприяло розвитку державності, зростанню міжнародного авторитету, розвитку культури, писемності. Боротьба за утвердження християнства супроводжувалася розпадом дохристиянської культури. Християнство плідно вплинуло на мораль ранньофеодального суспільства Давньоруської держави. Церква активно і наполегливо добивалася пом'якшення стосунків між людьми, засуджувала звичаї родової помсти, рабство, сороміцькі слова, багатоженство.
Як носій ідеї єдиної держави і церкви на Русі, виразник патріотичних традицій, християнський клір об'єктивно створював грунт, на якому визрівала національна самосвідомість, що за середньоріччя знаходилась завжди у синкретичній єдності з релігійними поглядами.
Однак візантійська модель християнства згодом стала підґрунтям не тільки позитивних, а й низки негативних зрушень, процесів і тенденцій.(1)
Висновок
Створення Давньоруської держави -- єдиної держави східних слов'ян -- мало велике значення для їх подальшого державно-правового розвитку. Велику історичну роль відіграла Київська Русь і для більш ніж двадцяти неслов'янських народів Прибалтики, Півночі, Поволжя, Північного Кавказу, Причорномор'я, які робили в межах Давньоруської держави перші кроки в суспільно-політичному розвитку.
За своєю класовою сутністю Давньоруська держава була феодальною, а за формою - це відносно єдина держава, на чолі якої стояв монарх - великий київський князь. Найдавнішою системою управління в Київській Русі була десятирічна система управління, що сформувалася в міру розвитку військової демократії і виросла із дружинної організації. Зміцнення феодалізму на Русі призвело до появи нової системи управління -- двірсько-вотчинної.
Слід зазначити, що князь виступав не тільки верховним правителем країни, землі або волості, а й законодавчим розпорядником усього місцевого життя. Відсутність князя у місті чи землі порушувала нормальне функціонування всіх адміністративно-управлінських служб. Зміна князів, як правило, вела і до зміни попередньої адміністрації, яка не тільки не мала імунітету стосовно князівської влади, а й перебувала у повній залежності від неї.
Князівська влада на Русі -- такою ж мірою одвічний і місцевий інститут, як і віче, і нема потреби протиставляти їх у цьому плані. Князівсько-династичні зміни в кінці ІХ -- на початку Х ст. не внесли до державного розвитку Русі принципово нових елементів, яких би не знало східнослов'янське суспільство раніше, можливо, вони тільки дещо прискорили процес відриву князівської влади від народу.
Отже, основними інститутами державної влади на Русі були -- князь, собор, рада, снем, ряд, князівські з'їзди тощо, які визначилися ще на ранньофеодальному етапі, продовжували функціонувати і в період феодальної роздробленості. Вони становили собою адміністративні структури загальноруського устрою політичної влади, заснованого на принципах ранньофеодального монархізму і федералізму. Проте боярська рада і віче не стали постійними органами влади з чітко окресленими функціями. Найважливішим інститутом державного правління Русі була князівська влада.
Список використаної літератури
1. Бойко О.Д. Історія України. Навчальний посібник. - К., 2006 р.
2. Історія держави і права України / За ред. академіка Академії правових наук України А.Й. Рогожина, К., Ін Юре. 1996 р. - Т.1. .
3.Навчальний посібник КИЇВСЬКА РУСЬ: державність, культура, право
Автори: В.А.Греченко, О.А.Гавриленко, О.О.Гавриленко, С.Д.Колесніков,
І.А.Логвиненко, В.А.Режко Харків, 2000
4. Разин Е.А. История военного искусства. Том 2 С.-Пб.: ООО «Издательство Полигон»; 1999. -- 560 с.
5. Рыбаков Б.А. Рождение Руси. М.: "АиФ Принт", 2003. -- 447 с.: ил. -- (Серия "Русь многоликая").
6. Пресняков А. Е. Княжое право в Древній Русі. Лекції по російської історії. Київська Русь. - М.: Наука, 1993.
7. Семенов Ю.И. Эволюция религии: смена общественно-экономических формаций и культурная преемственность // Этнографические исследования развития культуры. -- Москва, 1985, с. 226.
8. Рыбаков Б.А. Язычество Древней Руси, с. 767, 773.
9. Щапов Я.Н. Государство и церков Древней Руси Х-ХІІІ вв. - М.: Наука, 1989.
10. Толочко П. Київська Русь. К., 1996.
11. Греков Б.Д. Киевская Русь. - М.: Государственное издательство политической литературы, 1953 г.-568 с.
Страницы: 1, 2, 3, 4
