Дніпропетровський національний університет ім. О. Гончара
Фізико-технічний факультет
Реферат
по курсу «Історія України»
на тему: Особливості виявились у розвитку десиденського руху в Україні в 60-ті 80-ті рр. ХХ ст
Виконав: ст. гр. ТП-10-1
Гавриленко Владислав Сергійович
Перевірив: доц. Яценко Віталій Якович
Дніпропетровськ
2010
План
Вступ
1 Зародження дисидентського руху
2 Шістдесятники
3 Прояви дисидентства
4 Етапи розвитку руху
5 Культурне життя періоду "застою"
6 Опозиція в 1960-70-х роках
7 Українська Гельсінкська група
8 Релігійне дисидентство
9 Придушення дисидентства
10 Значення руху
Висновок
Додаток
У даному аналітичному огляді я поставив за мету ознайомитися та відобразити становище в Україні під час розвитку дисидентського руху в другій половині ХХ ст. Адже саме в цей час відбувалося зародження і поширення національно-визвольного руху на території нашої країни. Найбільш проявленим серед суспільства був саме дисидентський рух, який був спрямований на демократизацію суспільно-політичного життя, дотримання прав та свобод людей, вільний розвиток української мови та культури, реалізацію прав українського народу на власну державність. Серед представників дисидентського руху були найвідоміші представники українського мистецтва. Діяльність цих людей була напрямлена на те, щоб донести народові правду та відкрити Україну для всього світу. Принципи дій цих людей стали базовими для розбудови державності в сучасній незалежній Україні.
Проте саме керівництво країною було не задоволене діяльністю цього руху і вело постійну боротьбу з його представниками. Наприклад в 1965р. в УРСР за вільнодумство були заарештовані понад 20 осіб. Звичайно такі дії викликали масове обурення серед представників і прихильників руху. Люди робили різні виступи та демонстрації, щоб захистити представників руху. Але, натомість, багатьох з них було звільнено з робочих місць, дескредето - вано та позбавлено певних прав.
Дисидентським рухом була спроба вести боротьбу з режимом значно сильнішим за звичайну народну думку чи бажання жити у демократичній країні. Але через дії радянської системи дисидентський рух так і не став масовим і з перебігом часом зазнав придушення. Незважаючи на тимчасове придушення, український визвольний рух готував свідомість людей та все суспільство до майбутніх суспільних змін. 1
У 1960--70-х роках у Радянському Союзі виникло примітне явище, коли політику уряду стала відкрито критикувати невелика, але дедалі більша кількість людей, яких звичайно називали дисидентами й які вимагали ширших громадянських, релігійних і національних прав.
Як після десятиліть терору, в атмосфері жорсткого контролю й при всіх наявних засобах ідеологічної обробки міг зародитися цей гідний подиву виклик режимові? Дисидентство великою мірою виросло з десталінізації, з послаблення “ паралічу страху ”, що було зроблено Хрущовим. Але обмежені викриття страхітливих злочинів сталінської доби викликали розчарування та скептицизм відносно й інших сторін режиму. Тому спроба Брежнєва обмежити лібералізацію викликала протести й опозицію, особливо серед інтелігенції.
Помітний вплив на формування інакодумства справляли зовнішні фактори. Передусім це стосується антикомуністичних виступів у країнах "соціалістичного табору", зокрема 1956 р. в Угорщині, потім Польщі, НДР, Чехословаччині, розгортання світового правозахисного руху, стимульованого прийнятою ООН у 1948 та розповсюдженою в Україні з 1963 року "Загальною декларацією прав людини" (СРСР не голосував за неї).І
Діяльність руху можна було розділяти на певні галузі. Увесь вплив руху відбувався трьома потоками, які іноді об'єднувалися і створювали єдину потужну течію, проти якої державі було важче боротися. Зв'язки представників руху із західними журналістами допомогли стати найбільш відомим московському, правозахисному або демократичному рухам, що переважно складалися з представників російської інтелігенції. 1
Серед західних аналітиків українського дисидентського руху існує розбіжність щодо умов, котрі спонукали українців до відкритого протесту. Олександр Мотиль доводить, що до зародження дисидентства в Україні, як і в Радянському Союзі взагалі, спричинився насамперед політичний курс радянського керівництва, особливо хрущовська “ відлига ” й намагання Брежнєва покласти їй край. І
Відверто проукраїнська лінія Шелеста, поза всяким сумнівом, давала українській інтелігенції додаткову спонуку висловлювати невдоволення Москвою. Всеволод Ісаєв та Богдан Кравченко підкреслюють, що дисидентство було тісно пов'язане насамперед із соціально-економічною напруженістю. З огляду на організований Москвою величезний наплив на Україну росіян вони вважають, що конкуренція за вигідну роботу між привілейованими російськими прибульцями та амбіціозними українцями часто схиляла останніх до підтримки вимог дисидентів надати Україні більшої самостійності.
Першими організаціями інакодумців України стали:
· Українська робітничо-селянська спілка(УРСС) Створена у Львові у 1958р., арештована - 1961р.
· Об'єднана партія визволення України
· Український національний фронт (УНФ) Створена З.Красівським та М.Дяком у 1964 р.
· Український національний комітет (УНК)
· Демократичний союз соціалістів
· Партія боротьби за реалізацію ленінських ідей
· Реалістичний робітничий гурток демократів - створений на Донбасі у 1956р. 1
Спочатку осередок українських дисидентів складали “шестидесятники” -- нове плідне покоління письменників, що здобувало собі визнання. До нього належали Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Юлій Шелест, Микола Вінграновський, Алла Горська та Іван Дзюба. Пізніше до них приєдналися Василь Стус, Михайло Осадчий, Ігор та Ірина Калинці, Іван Гель та брати Горині.
Вражаючою рисою цієї групи було те, що її члени являли собою зразковий продукт радянської системи освіти й швидко робили собі багатообіцяючу кар'єру. Деякі були переконаними комуністами. Хоча дисиденти діяли переважно в Києві та Львові, вони походили з різних частин України. І
Більшість складали східні українці, проте багато з них мали ті чи інші зв'язки із Західною Україною, де свого часу навчалися чи працювали. Інша варта уваги риса полягала в тому, що чимало інтелігентів були в своїх сім'ях першими, хто залишив село й приєднався до лав міської інтелігенції. Звідси й той наївний ідеалізм та складна аргументація, часто притаманні їхнім заявам. Загалом вони становили дуже аморфний і неорганізований конгломерат людей. На Україні налічувалося не більше тисячі активних дисидентів. Проте їх підтримувало й співчувало їм, напевне, багато тисяч.
Євген Сверстюк писав у 1993 році: "...Серед ознак шестидесятників я б поставив на перше місце юний ідеалізм, який просвітлює, підносить і єднає...Другою ознакою я б назвав шукання правди і чесної позиції...Поетів тоді називали формалістами за шукання своєї індивідуальності. Насправді за шукання істини -- замість ідеї спущеної зверху для оспівування. Як третю ознаку я б виділив неприйняття, опір, протистояння офіціальній літературі та всьому апаратові будівничих казарм."
На останній хвилі відлиги встигло розквітнути багато талантів, які потім страждали за це. У 1962 році побачила світ перша поетична збірка Василя Симоненка, одного з найяскравіших поетів "українського відродження". 1965 та 1973 років у Мюнхені були опубліковані інші його твори, але автор цих видань не побачив. У 1963 році невідомі злочинці жорстоко побили його і того ж року він помер.
Однією з найобдарованіших представниць шестидесятників стала Ліна Костенко. У своїй творчості вона звертається до історичного минулого, одвічних проблем духовності українського народу.
Характеризуючи найяскравіших представників літератури того часу Є.Сверстюк писав, що незважаючи на спільні риси, кожен з них відрізнявся своєю творчою індивідуальністю: "Іван Світличний виводив соцреалізм на загальнолюдський простір та демонтував теорію партійної літератури. 1
Іван Драч приніс перші вірші незвичайні та незрозумілі так, наче його й не вчили, про що і як треба писати. Василь Симоненко заговорив з Україною в тоні надзвичайної щирості та відвертості. Микола Вінграновський тривожно заговорив про свій народ, і метафори його звучали апокаліптично. Ліна Костенко зрідка виступала зі своїми віршами, але то були вірші такої сили звучання, наче вся радянська поезія для неї неістотна." 1
Українські дисиденти були дуже різноманітні у своїх поглядах та цілях. Іван Дзюба, літературний критик і один з найвидатніших дисидентів, однаково прагнув здобути як громадянські свободи, так і національні права. Він чітко висловив свою мету: “Я пропоную... одну-єдину річ: свободу -- свободу чесного публічного обговорення національного питання, свободу національного вибору, свободу національного самопізнання і саморозвитку. Але спочатку і насамперед має бути свобода на дискусію і незгоду”. Націонал-комуніста Дзюбу непокоїла велика розбіжність між радянською теорією та дійсністю, особливо в галузі національних прав, тому він закликав власті усунути її для блага як радянської системи, так і українського народу.
На відміну від нього історик Валентин Мороз продовжував інтелектуальні традиції українського націоналізму, відкрито виражаючи свою відразу до радянської системи та надію на її крах.
Проте взагалі українські дисиденти закликали до проведення в СРСР реформ, а не до революції чи відокремлення, й виступали проти національних репресій в Україні та за громадянські права в СРСР.
Перші прояви цього руху мали місце наприкінці 1950-х та на початку 60-х років, коли на Західній Україні було організовано кілька невеликих таємних груп. Виділялася серед них так звана “Група юристів” на чолі з адвокатом Левком Лук'яненком. Вона закликала до здійснення законного права України на вихід із Радянського Союзу. Після виявлення цих груп їхніх учасників на закритих процесах було засуджено до тривалих термінів ув'язнення.
У 1962 та 1963 роках Хрущов провів широко розрекламовані зустрічі з діячами культури та мистецтва. І
На них він роздратовано засудив "відступи від соціалістичного реалізму" та "прояви формалізму і абстракціонізму". 1
Інерція десталінізації продовжувала розбурхувати неспокій серед інтелігенції. Проведена у 1963 р. в Київському університеті офіційна конференція з питань культури та мови, участь у якій взяли більше тисячі чоловік, перетворилася на відкриту демонстрацію проти русифікації.
Приблизно в цей час студенти та інтелігенція стали постійно сходитися до пам'ятника Тарасові Шевченку в Києві не тільки для публічних читань творів поета, а й також для того, щоб критикувати культурну політику режиму. Підозріла пожежа 1964 р., що знищила фонд українських рукописів бібліотеки Академії наук України, викликала бурю протестів провідних діячів літератури.
Страницы: 1, 2, 3, 4
