Головним обов'язком шляхти була військова служба за власний кошт і сплата невеликого грошового збору. Натомість їй надавалися широкі політичні та економічні права й привілеї, які різко відділяли шляхту від решти населення. Поступово шляхта завоювала собі право свободи, недоторканості особи й окремого суду. Фактично з цього й почалася побудова правової держави. Шляхтич входив до шляхетських корпорацій, так званого лицарського кола, що вирішувало різні питання життя повіту, міг обирати й бути обраним до складу повітових органів управління, а також послів на загальнодержавний (польний) сейм. Його життя цінувалося дорожче за будь-чиє. Винному в образі шляхтича дією міщанину чи селянину просто відрубували руку. Шляхта дістала право вільно розпоряджатися своїми землями, мала великі привілеї в торгівлі. Виробився своєрідний кодекс шляхетської честі. Слово шляхтича вважалося таким правдивим і твердим, що у суді прирівнювалося до незаперечного

доказу. І горе було тому, хто його порушував. Якщо шляхтич починав займатися ремеслом чи крамарювати або був причетний до крадіжки, його позбавляли «честі» й «привілею шляхетського». Те ж саме загрожувало й шляхтянкам, які виходили заміж за простолюдинів. Великі неприємності чекали на шляхтича, котрий втік з поля бою. Виняткові політичні й особисті права виробили у шляхти високе почуття власної гідності й разом з тим зневажливе ставлення до нижчих за себе. Стосовно селян, міщан чи купців з вуст шляхти дедалі частіше зривалися зневажливі слова «хлоп» і «хам».

При всьому цьому шляхетство було аж ніяк не однорідним за своїм матеріальним становищем. Умовно його можна поділити на три основні соціальні групи - дрібна шляхта, середня й магнати. На Брацлавщині їхнє співвідношення в 1629 р. мало такий вигляд:

Приблизно таке ж співвідношення шляхти було й в інших місцевостях. Якщо дрібні шляхтичі мали у власності від одного до п'ятдесяти селянських дворів, то магнати - значно більше. На початку 40-х років XVII ст. гетьману Станіславу Конєцпольському в різних воєводствах належало 18,5, Галині Калиновській - 2,8, Томашу Замойському - 3,9, Яремі Вишневецькому - понад 7 тис. селянських дворів. Українські магнати не тільки багатіли, а й поступово окатоличувалися та ополячувалися. Найдовше трималася родина найкрупніших українських князів Острозьких, її найвпливовіший представник Костянтин Іванович у різний час обіймав посади литовського гетьмана, воєводи Троцького, старости Луцького, Брацлавського, Вінницького та ін. До самої смерті в 1530 р. він захищав православну церкву від наступу католицизму, організовував захист українських земель системою міст і замків, водив свої війська на татар. Його син Костянтин наполегливо відстоював православ'я, намагався спрямувати виступи народних мас проти польського шляхетства і войовничого католицького духовенства. Йому належить заслуга у заснуванні перших антиуніатських гуртків, а також у відкритті шкіл і друкарні в Острозі. Тільки останній з Острозьких - Януш Костянтинович - відступився від батьківської віри й на початку XVII ст. покатоличився.

Досить впливовим станом українського суспільства було духовенство. Його становище протягом XVI - першої половини XVII ст. змінювалося залежно від ставлення правлячих кіл до українського питання. Православне духовенство у складі Великого князівства Литовського підтримувалося великокнязівською владою й справляло значний вплив на консолідацію українського народу навколо православної церкви. Після Брестської церковної унії 1596 р. панівною ідеологічною силою стало католицьке й уніатське духовенство, яке відіграло далеко не однозначну роль у житті українського суспільства. З одного боку, воно сприяло денаціоналізації українського народу, насаджуючи католицизм, з іншого - зробило помітний внесок у національну культуру України, збагативши її кращими досягненнями європейської науки та суспільно-політичної думки. Духовенство кожної конфесії мало свою матеріальну базу у вигляді феодальних маєтностей. Але перерозподіл матеріальних благ на користь католиків і уніатів, що активізувався на початку XVII ст., до краю загострив конфесійну обстановку в Україні.

Абсолютну більшість українського народу становило селянство. У XV-XVI ст. в його середовищі відбувалися кардинальні зміни. Насамперед, ліквідовувалися залишки напіврабського становища дворової челяді князів і бояр. «Раби», «челядь дворова», «челядь невольна» та інші дворові холопи мешкали у дворах панів, працювали під наглядом панських слуг, фактично безправні й беззахисні. Власник мав право продавати, дарувати, закладати й карати їх. Єдине, чого феодал не міг зробити з холопом, так це безкарно вбити. Дістати свободу холоп міг або втечею, або тоді, коли в голодну пору поміщик, щоб не годувати зайвого рота, виганяв його з двору. Той, хто не вмирав з голоду, не замерзав на морозі або уникав пазурів звірів, ставав вільною людиною. Праця позбавлених найпростіших знарядь людей ставала невигідною для феодалів, і вони почали поступово дозволяти, а то й допомагати їм заводити майно, реманент, халупи, сім'ї. Спочатку все це залежало від підприємливості та доброї волі пана. Тільки третій Литовський статут 1588 р. у масштабах всієї країни узаконив наділення холопів землею й перетворення їх на розряд залежних селян під назвою отчичів. Матеріальне становище й соціальний статус колишніх напіврабів поліпшилися.

По-іншому складалася доля вільних селян-общинників. Вони жили окремими господарствами - димами. Кілька таких «димів» родичів або сторонніх людей утворювали дворища, а ті, в свою чергу, - волосну общину, їй належало верховенство у розпорядженні угіддями общинної території. Вільні общинники мали право на успадковані або наділені общиною землі. В общині існувала кругова порука при виплаті данини й відбутті загальних повинностей, що робило общинників зацікавленими в успішному веденні господарства й збереженні сталої кількості «димів». Поряд з волосними общинами існували й інші общинні об'єднання. На Волині - це сотні й десятки навколо центрів волостей, міст і містечок, а на Київщині - неділі, що складалися з кількох сіл.

Волосні общини поступово розпадалися на сільські на чолі з виборними старостами, отаманами, війтами, тівунами. Але дедалі частіше феодали на власний розсуд самі призначали сільську адміністрацію, ставлячи її таким чином у подвійне підпорядкування. Община жила за звичаєвими нормами, що складалися віками і широко використовувались у судовій практиці. Майже в незмінному вигляді вони перекочували в Литовські статути й стали основою їхніх правових норм. На початку XVI ст. общинні суди дістали назву копних (від «копи» - сход сільської громади). Правосуддя вершили на спільному засіданні голови дворогосподарств. До їхніх послуг вдавалися не тільки селяни, а й міщани, бояри, зем'яни й князі.

Особисто вільні й економічно незалежні селяни-общинники називалися данниками. Велика кількість «пустошей» (вільних земель) давала змогу умілому й працьовитому хліборобу розширити ріллю й успішно господарювати. Коли ж він через якісь причини не міг вносити у сплату податків свій пай чи відбувати повинності, то община виганяла його зі свого складу. При цьому звільнений наділ передавався іншому общиннику. Винуватцеві залишалося право переселитися в іншу місцину й там з дозволу сільського сходу та волосного старости завести нове господарство. Переселенець на кілька років звільнявся від податків і повинностей, що давало йому змогу стати на ноги. Після закінчення пільгових років селянин мусив брати участь у сплаті общиною державі данини натурою чи грошима. Внаслідок роздачі феодалам сіл кількість «даних» селян скорочувалася, погіршувалося й їхнє становище. За своїм соціальним статусом від них відрізнялися тяглі селяни. Вони були приписані до королівських чи великокнязівських фільварків і виконували на їхню користь «тяглу» повинність. Вона зводилася до оранки землі, засіву зерна й збирання врожаю на панських ланах, а також ремонту доріг, мостів, насипання гребель та інших робіт, яких чимало є у сільському житті. Великі князі литовські й польські королі захоплювали самі й передавали «тяглих» селян у підданство іншим землевласникам. Внаслідок цього їхня чисельність зменшувалася, і в другій половині XVI ст. вони практично зникли.

В напівзалежному становищі перебували так звані похожі селяни. Вони вже втратили землі, але ще користувалися особистою свободою. Щоб звести кінці з кінцями, «похожі» селяни йшли в кабалу до пана, беручи в борг зерно, гроші, реманент, і так втрачали особисту свободу. Таким самим шляхом потрапляли у панську залежність «від сусідки», «городники», «загородники», «коморники» тощо.

Феодальна залежність селянства поступово переростала на залежність кріпосну. Вона проявлялася в дедалі більшому обмеженні особистої свободи хлібороба й прикріпленні його до землі. Ці процеси почались ще в першій половині XV ст. насамперед у Галичині, захопленій Польщею. Радомський сейм 1505 р. позбавив галицького селянина права залишати свого пана без його згоди. І таких селян ставало чимдалі більше. Аналогічні процеси, правда, дещо повільніше відбувалися й на українських землях у складі Литовської держави.