Археологічними старожитностями, що лишилися від названих народів, є скіфські кургани. VI--IV ст. до н. е. (південні райони України), пам'ятки підгірцівського типу (Київське Подніпров'я), величезні городища лісостепових племен на Київщині, Черкащині, Полтавщині.
Наприкінці VI ст. до н. е. в причорноморських степах формується могутнє державне об'єднання на чолі зі скіфами, до складу якого увійшло місцеве населення степових і лісостепових регіонів. Верховна влада в Скіфії належала царям і заможній племінній верхівці; столиця знаходилася на Нижньому Дніпрі (поблизу сучасного м. Кам'янка Дніпровська).
За своїм характером скіфська держава була великою мірою експлуататорсько-паразитарною, оскільки за основний метод одержання додаткового продукту мала експлуатацію сусідніх землеробських племен та грабіжницькі військові походи. В "Історії" Геродота є розповіді про насильства, що їх скіфи чинили на загарбаних місцевостях, зокрема протягом 28 років -- у Передній Азії. Так само вони поводилися і на території нинішньої України. З визиску місцевого землеробського населення Лісостепу вони мали величезні багатства, економіка ж самих землеробів під тягарем зовнішньої експлуатації занепадала. Так, уже з кінця V ст. до н. е. припиняється життя на поселеннях басейну Тясмина.
Причорноморська Скіфія, за Геродотом, поділялася на три царства -- басілеї; одне з них очолював головний цар, а два інших--молодші царі (ймовірно, сини головного). Спадкова влада передавалася за традиціями мінорату від батька до молодшого сипа. Суспільство (без найвищої аристократії) складалося з трьох станово-кастових груп -- общинників, воїнів, жерців. На думку фахівців, ці соціальні відмінності могли зумовлюватися відмінностями етнічними,-- адже в етнографії відомі випадки, коли владні або якісь інші функції в багатоетнічному суспільстві цілком зосереджував у своїх руках один з етносів
Розквіт скіфської державності припадає на VI--IV ст. до н. е. і виявляється, зокрема, у феномені царських курганів. Однак шлях до завершення процесу класоутворення заступав принцип колективного користування землею, що консервував родоплемінні відносини. Ряд дослідників пропонують кваліфікувати кочівницьке суспільство як таке, в котрому співіснували тенденції двох формацій -- первинної первіснообщинної та вторинної класової.
Скіфи створили високу матеріальну культуру. Вона увібрала в себе досягнення місцевих племен, передових цивілізацій Сходу, Кавказу і особливо Греції, а пізніше -- і Риму. В свою чергу, Скіфія справляла істотний вплив на економіку, суспільний устрій, матеріальну культуру, ідеологію землеробського населення лісостепової України. Л проте, як ми вже наголошували, тривала експлуатація з боку кочовиків врешті-решт виснажила господарські ресурси Лісостепу, і це стало однією з головних причин загибелі Скіфії.
З кінця III ст. до н. е. розпочався заключний період її історії. Під натиском сарматів основна частина скіфів відійшла в Нижнє Подніпров'я й у Степовий Крим. Була заснована нова столиця із грецькою назвою Неаполь, тобто Нове місто. Залишки цього міста можна тепер побачити на околиці сучасного Сімферополя. Нове державне об'єднання відоме в літературі як Мала Скіфія.
Заключний період історії скіфів характеризувався дальшим розвитком державності й етнічної консолідації, зародженням міських форм життя, пожвавленням торговельних і культурних зв'язків з грецькими містами Північного Причорномор'я. Найвищого розквіту Мала Скіфія досягла у II ст. до н. е. В перших століттях нової ери спостерігається ще одне піднесення економічної й політичної могутності Малої Скіфії, після чого під ударами сарматів з півночі та римських міст-держав з півдня вона у III ст. н. є, фактично припиняє своє існування.
Отже, розвиток скіфської кочівницької державності не був безперервним й поступально висхідним. її піднесення та занепад визначалися переважно масштабами і характером зовнішньо-експлуататорської діяльності скіфів.
У III ст. до н. е. в Північне Причорномор'я зі сходу почали проникати іраномовні сарматські племена. У II ст. до н. е. вони зайняли межиріччя Дону й Дніпра, на рубежі пової ери -- Дніпра і Дністра. Частина сарматів зайшла у лісостепове Правобережжя, на територію місцевих землеробських племен, у тому числі слов'янських.
Із сарматами пов'язаний великий період в історії Україна. Протягом шести століть вони панували в степах Північною Причорномор'я. Давні автори відзначали спорідненість сарматів і скіфів, мова яких належала до північно-східної групи іранських мов. Економічні й культурні зв'язки з грецькими та римськими містами Північного Причорномор'я сприяли поглибленню у сарматів процесу формування станово-класового суспільства, посиленню племінної знаті. Проникнення їх у причорноморські міста і навіть входження в правлячі династії Боспорського царства призвело до сарматизації античної культури.
Від середини III ст. н. є. сармати втрачають провідне становище в причорноморських степах. У цей час тут з'явились вихідці з Прибалтики -- готи. Вступивши в спілку з місцевими племенами, серед яких були й алани (одне з сарматських угруповань), готи здійснювали спустошливі напади на римські міста Північного Причорномор'я. А в IV ст. н. е. у степовій Україні з'явилися нові кочівники -- гуни.
Античні міста-держави Північного Причорномор'я
Велику роль в історії України відіграли античні міста-держави Північного Причорномор'я. Як органічна частина античної цивілізації, вони жили і розвивались у тісній взаємодії з місцевим причорноморським населенням. Останнє, як ми вже наголошували, впродовж цілого тисячоліття відчувало на собі вплив високої античної культури, що знайшло свій вияв у прискоренні їхнього соціально-економічного та культурного розвитку.
Заселення греками Північного Причорномор'я відбувалося в умовах формування рабовласницького ладу і відносного перенаселення в Греції. Колонії засновувалися, як правило, організовано. їхали сюди в основному безземельні селяни, ремісники, торговці. Уже в перші століття колонізаційних процесів (VII--VI ст. до н. е.) визначилися грецькі центри, особливо активні у заснуванні колоній. Це насамперед міста малоазійського узбережжя Іонії (зокрема Мілет), а також дорійська колонія Гераклея Понтійська.
В історії античних міст-держав Північного Причорномор'я вирізняються два основні періоди. Перший охоплює час з VI по середину І ст. до н. е. й характеризується відносно самостійним життям на базі еллінських традицій і мирними відносинами зі скіфськими племенами. Другий припадає на середину І ст. до н. е.-- 70-ті роки IV ст. н. е., коли міста-держави поступово потрапляли у сферу інтересів Риму й до того ж зазнавали постійних руйнівних нападів готів і гунів.
У процесі античної колонізації у Північному Причорномор'ї утворилися чотири основних осередки. Перший -- це побережжя Дні про-Бузького та Березанського лиманів. У другій половині VII ст. до н, є. греки заснували на о. Березань (тоді півострів) поселення Борисфеніду. В першій половині VI ст. до н. е. на правому березі Бузького лиману, неподалік від місця впадіння його в Дніпровський лиман (поблизу сучасного с. Парутіно Очаківського району Миколаївської області), вихідці з Мілета заклали Ольвію-- згодом одне з трьох найбільших давньогрецьких міст Північного Причорномор'я. її зручне географічне положення сприяло налагодженню тісних торговельних зв'язків із землеробами Лісостепу та кочовиками Степу.
Другий центр античної цивілізації Півдня України склався в районі Дністровського лиману, де розташовувалися міста Ніконій (поблизу сучасного с. Роксолани Одеської області) і Тіра -- на західному березі Дністровського лиману, в північній частині нинішнього Білгород-Дністровського (за середньовіччя тут була зведена фортеця). Географічне положення й особливості господарства Тіри обумовлювали її тісні економічні, політичні й культурні зв'язки з Ольвією та Істрією.
Третій центр сформувався в Південно-Західному Криму. Головне місто тут -- Херсонес Таврійський (на західній околиці нинішнього Севастополя). Заснували його у 422--421 рр. до н. е. вихідці з Гераклеї Понтійської. Протягом усієї античної історії Херсонес був великим економічним, політичним, культурним центром, що справляв помітний вплив на розвиток місцевого тавро-скіфського населення. Крім Херсонесу, в цьому районі Криму розташовувалися також міста Керкинітіда (сучасна Євпаторія) і Калос-Лімен.
Четвертий центр античної культури в Північному Причорномор'ї виник на Керченському й Таманському півостровах. Тут були побудовані міста Пантікапей (нинішня Керч), Феодосія, Фапагорія (поблизу сучасної станиці Сінна на Таманському півострові), Гермоиаса (нині станиця Тамапська), Горгіппія (тепер Анапа). Всі вони засновані переважно в VI ст. до н. е. вихідцями з іонійських міст. У V ст. до н. е. ці міста об'єдналися в Боспорську державу, до складу якої увійшли й місцеві племена.
За формою політичного устрою та адміністративно-територіальною структурою античні міста-держави Південної України були тотожними з грецькими полісами і являли собою (за винятком Боспору) рабовласницькі демократичні республіки. Політичним, економічним і культурним центром держави було місто, навколо якого знаходилась хора (сільськогосподарська округа).
Протягом усієї своєї історії міста-держави Північного Причорномор'я підтримували тісні культурні, економічні й політичні копіями з Грецією та Римом. Залежність від метрополії спричинювалася до суперечностей, які подеколи переростали в справлені воєнні конфлікти. Так, причорноморські міста-держави у V ст. до н. е. входили до складу Афінського морського союзу, а згодом брали участь у війнах понтінського царя Мітрідата VI Євпатора з Римом. Мали місце й зіткнення колоній зі своїми північними сусідами. Відомі, зокрема, війни Херсонеса проти Скіфської держави в Криму. Наприкінці II ст. до н. е. Херсонес змушений був звернутися по допомогу до Мітрідата. Направлене ним військо на чолі з полководцем Діофантем розбило скіфів та оволоділо їхньою столицею Неаполем.
Натиск північних племен на узбережні міста в останні століття до н. е. й перші століття н. є. штовхав їх під протекторат Риму. Тож у ряді пунктів Північного Причорномор'я римляни розташували свої гарнізони, а Ольвія, Херсонес і Тіра увійшли до складу римської провінції Нижня Мезія.
Таким чином, стародавнє різно-етнічне населення території нинішньої України пройшло в своєму розвитку всі основні формаційні етапи: кам'яний (палеоліт, мезоліт, неоліт), мідно-кам'яний, бронзовий, ранній залізний віки. Були створені відповідні цим етапам типи суспільно-господарської організації життя; первісна палеолітична та родова общини, племінна структура, станово-класове суспільство. Особливе значення для історичного прогресу на наших землях мала тисячолітня епоха античної цивілізації Північного Причорномор'я. Давньогрецькі міста-держави справили великий вплив на соціально-економічний, політичний, культурний розвиток не лише сусідніх з ними скіфів, сарматів та ін., а й більш віддалених племен, у тому числі слов'янських. Давні традиції зв'язків з культурою Південно-східної Європи перейняла згодом Київська Русь.
Страницы: 1, 2
