Реферат на тему:
Політичний та соціально-економічний розвиток Сербії у 1990 - 2005 рр.
План
1. Суспільно-політичний розвиток Сербії у 1990 - 2005 рр.
2. Соціально-економічний розвиток Сербії у 1990 - 2005 рр.
3. Основні вектори зовнішньої політики Сербії у 1990 - 2005 рр. Сербсько-українські відносини
Висновки
Список літератури
1900 р. - це рік фактичного розпаду СФРЮ. У країні швидко розповсюджувались ідеї національного суверенітету й антикомунізму. Правлячий СКЮ перебував у глибокій кризі.
Весною-влітку 1990 р. федеральний уряд А. Марковича намагався продовжити економічні реформи. З метою організації політичної підтримки свого курсу реформ А. Маркович спробував організувати новий суспільно-політичний рух -- Союз реформаторських сил Югославії.
Проте прагнення прем'єр-міністра зберегти реформовану Федерацію викликало критику в Словенії, Хорватії та Сербії. Лідери трьох республік уже мали власні програми перетворень. У липні 1990 р. Союз комуністів Сербії заявив про свій саморозпуск і на його основі виникла Соціалістична партія Сербії.
Наприкінці вересня 1990 р. сербська Скупщина прийняла нову конституцію, яка проголосила Сербію унітарною державою: за краями Воєводина і Косово зберігались лише права територіальної автономії. На виборах до республіканської Скупщини перемогла Соціалістична партія, а її лідер С. Мілошевич став главою держави.
Парламентські вибори в республіках виявили нову розстановку політичних сил, між якими загострилась боротьба щодо питань про майбутній устрій країни. Водночас виявилася неподоланна відмінність поглядів між прибічниками збереження Федерації (Сербія і Чорногорія) та утворення Конфедерації (Словенія і Хорватія). Сербія більше за інші республіки втрачала від розпаду Федерації: позбавлялася безпосереднього виходу на захід, Белград -- статусу єдиної столиці, а серби -- домінуючої ролі серед інших народів. Особливої гостроти набула проблема національної єдності всіх сербів, у т. ч. й тих, які проживали на території Хорватії, Боснії та Герцеговини.
Федерація опинилася на грані остаточного краху. Свідченням цього були незавершені економічні реформи, розрив господарських, фінансових і транспортних зв'язків між республіками, збройні конфлікти. Діяльність уряду А. Марковича була паралізована. Фактично не діяли Скупщина і Президія СФРЮ. Офіційно факт розпаду Югославської федерації зафіксувала Гаазька міжнародна конференція (18--23 жовтня 1991 р.).
Як спадкоємиця колишньої Югославії, 27 квітня 1992 р. була утворена СРЮ. Провідні позиції у ній зайняла Сербія -- республіка зі значно більшим економічним і людським потенціалом. Утворення нової югославської федерації вимагало оновлення структур влади, сформованих після травневих виборів 1992 р. У Скупщині СРЮ більшість депутатських місць отримали представники Сербської соціалістичної партії, Сербської радикальної партії та Демократичної партії соціалістів Чорногорії.
Першим президентом об'єднаної держави став Д. Чосич (обраний Скупщиною 15 червня 1992 р.). Союзний уряд очолив М. Панич (серб американського походження, багатий підприємець; союзна Скупщина затвердила його кандидатуру, сподіваючись на поліпшення відносин зі США та скасування санкцій ООН. -- М.К.). Обидва керівники намагалися проводити конструктивну політику, спрямовану на встановлення співробітництва з різними країнами й міжнародними організаціями, досягнення компромісу з урегулювання проблем балканських народів. Однак заява Д. Чосича про готовність СРЮ визнати повну незалежність колишніх югославських республік, інші сміливі ініціативи призвели до звільнення його з посади. Новим главою союзної держави став 3. Лілич. Проте фактично ці функції перебрав президент Сербії С. Мілошевич, який опинився на верхівці влади ще в 1987 р. Він проводив усі важливі міжнародні переговори, представляв СРЮ за кордоном.
Восени 1992 р. чітко визначилося протистояння політичних сил, що об'єднались навколо С. Мілошевича і лібералів (лідери -- Д. Чосич і М. Панич). У ході підготовки дочасних загальних федеральних і республіканських виборів, намічених на грудень 1992 р., опозиція об'єдналася в демократичний блок (Демократичний рух Сербії), проте не змогла домовитися про єдиного кандидата на посаду президента. Передвиборчий штаб демократів фактично очолив федеральний прем'єр-міністр.
Водночас завершилося організаційне оформлення різних політичних течій, що призвело до поляризації сил, між якими розпочалася запекла боротьба за владу. Сербський рух оновлення стрижневими визначив національні гасла і закликав сербів усіма можливими засобами боротися за так звану Велику Сербію (об'єднання всіх територій, заселених сербами), обіцяв відродити демократію, культурні традиції сербів, православну релігію, приватну власність і підприємництво. Лідер сербських радикалів Воїслав Шешель також виступав за Велику Сербію, закликав до встановлення міцної влади на всіх рівнях, проведення жорсткої політики щодо Заходу, розпуску всіх "зрадницьких партій" у країні. Д. Чосич пропагував демократичні реформи, помірковану політику в сфері міжнаціональних відносин, обережну зовнішню політику.
На грудневих виборах до сербської Скупщини (1992) перемогла Соціалістична партія (101 мандат). Потужними парламентськими силами стали Сербська радикальна партія (73 мандати) і Сербський рух оновлення (50 мандатів). На президентських виборах кандидатуру С. Мілошевича підтримали 58 %, а М. Панича -- 34 % виборців. Це засвідчило, що населення СРЮ підтримало політичних діячів, які виступали з національних і антизахідних позицій.
У червні 1993 р. Скупщина СРЮ замінила главу держави -- ним став соціаліст 3. Лілич, підтриманий коаліцією сербських соціалістів і радикалів. Однак фактична влада концентрувалася в руках С. Мілошевича і правлячої Соціалістичної партії Сербії, які посилили тиск на опозицію уособлену Сербським рухом оновлення.
Чергові парламентські вибори в Сербії (20 грудня 1993 р.) в котре принесли перемогу соціалістам, які здобули половину місць (123 мандати). Президентом Сербії знову став С. Мілошевич. На цей раз у внутрішньополітичному житті відбувався процес консолідації суспільства під гаслами націоналізму і сильної, майже диктаторської влади С. Мілошевича. Він зумів організувати міцну управлінську ієрархію в державі, згуртувати довкола себе дійових і впливових у сербському суспільстві постатей (політичних осіб, військових, керівників бізнес-структур тощо). Водночас у країні не було жодних проявів демократії: всі ключові важелі впливу контролювала команда С. Мілошевича, діяла загальна цензура, влада нав'язувала свою волюнтаристичну політику.
Було внесено істотні зміни до зовнішньої політики. Сербське керівництво почало проводити більш реалістичний курс, відмовилося від негайної реалізації гасла "Всі серби -- в одній державі", почало налагоджувати контакти з лідерами Хорватії, Хорвато-мусульманської федерації в Боснії та Герцеговині, представниками міжнародних організацій для розв'язання мирного питання про статус сербського населення в сусідніх державах. За таких умов Соціалістична партія змогла утримувати ключові позиції на всіх рівнях (перша політична поразка соціалістів сталася лише у 1996 р. на виборах до міських представництв у кількох великих містах).
У першій половині 1996 р. на політичній сцені СРЮ відбулося деяке перегрупування сил. Соціалісти сформували ліву коаліцію за участю партій Югославські ліві та Нова демократія. Опозиційні демократичні, реформістські партії (Демократична партія Орбії, Сербський рух оновлення, Громадянський союз) об'єдналися У блок "Єдність". Крайні праві позиції посіла Сербська радикальна партія.
На листопадових виборах 1996 р. до союзної Скупщини балотувались 32 політичні партії та сім коаліцій. Найбільше голосів зібрала правляча коаліція лівих партій (64 мандати з 138). До парламенту потрапили також блок "Єдність" (22 мандати), і позаблокова Сербська радикальна партія (16 мандатів). На виборах до місцевих органів влади правляча коаліція перемогла в 75 % виборчих округів у провінції, але зазнала фіаско в Белграді та великих містах країни.
Невдовзі після виборів сербський Верховний суд з мотивів порушення виборчого законодавства анулював результати голосування в округах, де перемогла опозиція. У відповідь опозиція звинуватила уряд у зловживанні владою і вивела своїх прибічників на вулиці. Антиурядові демонстрації в Белграді та кількох містах тривали до січня 1997 р. Демонстранти вимагали визнання підсумків листопадових виборів, демократизації країни, економічних реформ, компромісної угоди з албанцями Косово. Країна переживала гостру політичну кризу. Від правлячої Соціалістичної партії Сербії дистанціювалася частина керівництва Чорногорії разом з прем'єр-міністром М. Джукановичом, армії і Сербської православної церкви. Влада була змушена поступитись, а лідер Демократичної партії Сербії 3. Джіндич став мером столиці.
Скупщина СРЮ на спільному засіданні обох палат 15 липня 1997 р. обрала С. Мілошевича союзним президентом СРЮ. Водночас був прийнятий пакет виборчих законів, на підставі яких восени цього ж року в Сербії відбулися парламентські та президентські вибори. До того часу блок "Єдність" практично розпався. За результатами виборів (21 вересня 1997р.) до сербської Скупщини потрапили коаліція лівих сил, яку склали Соціалістична партія Сербії, Югославські ліві і Нова демократія (44 %, 110 мандатів з 250), Сербська радикальна партія (32,8%, 82 мандати), Сербський рух оновлення (18 %, 45 мандатів) та ще п'ять партій (разом 13 мандатів). Радикальна партія отримала 14 урядових портфелів (з 35), а її лідер В. Шешель став віце-прем'єром.
Перший тур президентських виборів відбувся 21 вересня 1997 р. за участю семи кандидатів. За відсутності єдності серед демократичних сил найбільше голосів отримали кандидат правлячої коаліції 3. Лілич (37,7 %) та лідери Сербської радикальної партії В. Шешель (27,3%) і Сербського руху оновлення В. Драшкович (20,1 %). Другий тур (5 жовтня 1997 р.) 12 опозиційних партій бойкотували, голосувало лише 49 % виборців.
На повторних президентських виборах, які відбулися в грудні 1997 р., перемога дісталася соціалісту М. Мі-лутіновичу (60 % голосів), одному з найближчих соратників С. Мілошевича. Як міністр закордонних справ СРЮ він виступав за послідовне виконання Дейтонських угод, нормалізацію відносин із колишніми югославськими республіками та всіма суміжними з СРЮ державами.
Вже невдовзі незадоволення урядом набуло в суспільстві масового характеру, активізувала свою діяльність опозиція. На дочасних президентських виборах СРЮ 24 вересня 2000 р. фактично переміг кандидат блоку "Демократичнаопозиція Сербії" (18 партій) В. Коштуніца. Намагання влади сфальсифікувати результати на свою користь призвело до революційного вибуху. Перерахунок голосів, зроблений під тиском опозиції, показав, що В. Коштуніца набрав 50,24%. Попередньому "переможцю" С. Мілошевичу дісталося лише 37,15 % (згодом він постав перед Гаазьким міжнародним судом; за його видачу сербська влада отримала 1,3 млрд. дол., що мало суттєво покращити економіку країни).
В. Коштуніца став президентом у час складної політичної ситуації. Адже всі ключові посади займали соціалісти, прихильники і ставленики С. Мілошевича. Президентом Сербії надалі залишався М. Мілутінович. За таких умов розпочалися переговори про створення нового сербського уряду. Сторони досягли компромісу і в жовтні парламент затвердив склад перехідного кабінету міністрів з представників Демократичної опозиції Сербії, Сербського руху оновлення і Соціалістичної партії. Одночасно було ухвалено проведення у грудні 2000 р. дочасні вибори сербського президента (вони не проводилися).
Страницы: 1, 2
