На середину XIX ст. у національному відродженні східнослов'янських народів визначилось два основних напрями. У Росії сформувалася те^ орія слов'янофільства, яка відстоювала самобутній шлях розвитку країни, визначальне місце росіян у житті слов'янства. Фактично вона відповідала офіційній політиці уряду й підтримувалася ним. Своєрідною реакцією на теорію російського месіанства став національний рух тих слов'янських народів, що перебували у складі Російської імперії й зазнавали національних утисків. Це була природна реакція народів, спрямована на захист від національно-культурного поглинання панівною нацією через відповідні дії урядових структур. Національний рух польської інтелігенції та панства порівняно з іншими перебував на досить високому рівні, відзначався рішучістю й прагненням силою повернути Польщі втрачену державну незалежність. Причому він базувався на ідеї панівної ролі польського населення й польської культури в житті народів майбутньої держави.
Свої особливості мав національний рух і в Україні. Це досить рельєфно виявилося в діяльності таємного Кирило-Мефодіївського товариств а у Києві. Його організували у січні 1846 р. чиновник канцелярії генерал-губернатора Микола Гулак, ад'юнкт Київського університету Микола Костомаров і студент того ж самого навчального закладу, а згодом учитель Полтавського кадетського корпусу Василь Білозерський. Символом товариства організатори обрали перстень з написом «Св. Кирило і Мефодій» на честь видатних слов'янських просвітителів. До товариства були причетні також студенти місцевого університету Георгій Андрузький, Опанас Маркович, Олександр Навроцький, Іван Посяда і Олександр Тулуб, полтавський поміщик Микола Савич, учитель однієї з санкт-петербурзьких гімназій Пантелеймон Куліш, художник Тарас Шевченко та ін. За деякими даними, до товариства належало близько 12 чоловік, які тільки зрідка збиралися разом. Інтелектуальним постійним ядром шпариста були фактично Гулак, Костомаров і Ширпцький. Відчутний вплив на їхню національно-політичну свідомість справляла поезія Шевченка, добре знана братчиками.
Програмні завдання товариства викладені у двох документах -- «Статуті...» і «Книзі буття українського народу» («Закон божий»). У них досить помітні впливи як поперед національно-визвольного, так і декабристського рухів. У першому з них визначальною лінією в подальшому житті слов'ян визнавалось їхнє національне й духовне об'єднання при збереженні незалежності, а також гарантування своїм громадянам соціальної та конфесійної рівності. Окремим Пунктом ставилась мета ліквідації кріпацтва, нерівноправного становища «нижчих класів» і разом з тим поширення грамоти. Вищим керівним органом слов'янської федерації мав стати представницький Слов'янський собор. Досягнення стратегічних завдань планувалося через відповідне виховання молоді, поширення літератури й залучення до своїх рядів нових членів. Поряд з програмними цілями у статуті визначались І організаційні принципи діяльності товариства.
Програмні положення товариства знайшли подальший розвиток у «Книзі буття українського народу» («Законі бо-Жому»), написаній Костомаровим українською та російською мовами. Вона була подібною до аналогічних польських документів. Твір складено з позицій християнського ідеалізму, любові до ближнього, соціальної рівності людей, необхідності добровільного звільнення кріпаків з неволі. Наголошувалось на мирному характері таких перетворень і одночасно засуджувалося кровопролиття Французької буржуазної революції. З цього видно прагнення братчиків врахувати уроки історії.
У програмному документі простежені історичні корені Тогочасного становища України, визначались відмінності в Історії та соціально-політичному устрої різних народів, а також причини соціальної нерівності серед слов'ян. Початок соціальної рівності в Україні пов'язувався з виникненням Козацтва. Об'єднання України з Росією розглядалось як добровільний акт, який через політику російського царизму
перетворився для неї в неволю. Засуджувалися територіальний поділ України між Росією та Польщею, ліквідація козацького устрою та перетворення одних українців на панів, а інших на кріпаків. Негативно оцінювалася самодержавна форма управління як один з видів деспотизму. Підтримувалися національно-визвольна боротьба поляків, виступ декабристів, їхнє прагнення ліквідувати самодержавство й створити федерацію слов'янських народів. У цих перетвореннях Україні відводилась роль державного лідера. Вона мала закликати Слов'янщину до повалення самодержавства й ініціювати встановлення соціальної справедливості в майбутньому вільному суспільстві. У федерації слов'янських народів Україна мала стати на чолі незалежних держав.
У скороченому варіанті основні програмні положення «були викладені в прокламаціях «Брати українці» і «Брати великоросіяни і поляки», які призначалися для тиражування в списках і поширення серед східнослов'янських народів.
Члени товариства збиралися на квартирах Гулака або Костомарова, де вели наукові дискусії, обговорювали програмні документи. Вони були також предметом приватних розмов з людьми, яким братчики довіряли. Серед них найбільше було студентської і військової молоді, творчої інтелігенції й дрібного чиновництва.
Тривалий час кирило-мефодіївцям вдавалось діяти таємно від властей. Тільки в березні 1847 р. від донощика-студента вони дізналися про існування товариства, провели арешти й слідство. Найбільше занепокоєння правлячих кіл країни викликали антицаристська спрямованість програмних документів, прагнення членів товариства повалити панівний режим, а також плани національного розчленування Російської імперії, відновлення незалежності України й порядків у ній часів Гетьманщини. Царизм по-різному розправився з кирило-мефодіївцями. Найсуворішої кари зазнав Шевченко. Його було віддано в солдати й відправлено на десять років у заслання із забороною писати й малювати. Для Шевченка це було те саме, що заборонити дихати. Тяжка фізична праця, моральні муки вкоротили життя Шевченкові, і він у 1861 р. передчасно помер. Легших покарань зазнали Костомаров, Куліш, Гулак та інші члени товариства.
Вплив революції 1848 р. на суспільну думку центральних українських земель. Ідеї революції 1848 р. проникали в середовище української інтелігенції й пробуджували її уми. Прогресивні сили суспільства поділяли основні вимоги революційних змагань народів Західної Європи, виступали проти царизму. Навіть серед певної частини офіцерства відчувались опозиційні настрої до каральних задумів царського уряду.
Політизація західноукраїнського національно-визвольного руху під час революції 1848 р.
Революційні події 1848 р. політизували національно-духовне життя Галичини. Львівські українці від імені всього українського населення краю 19 квітня надіслали австрійському цісарю петицію з вимогами кардинальних перетворень у культурній сфері. Наголошуючи на автохтонності й давній державності українського населення Галичини, вони вимагали запровадження в школах української мови, видання законів українською мо-пою та її знання всіма чиновниками, зрівняння в правах духовенства всіх віросповідань, надання українцям права доступу до всіх державних установ. Тобто всі надії покладалися на добру волю австрійського уряду. Але поступово галицька інтелігенція приходила до розуміння необхідності й власної активної участі в національно-культурних та політичних перетвореннях.
Світська та нижча духовна інтелігенція 2 травня 1848 р. створила національно-політи4ну організацію Руська рада. Вона мала представляти й відстоювати в Австрійській імперії інтереси українського населення Галичини. У виробленій програмі обґрунтовувалася належність українського населення Галичини до єдиного українського народу, наголошувалось на колишній державності краю. Програма закликала українців до національного пробудження, активної діяльності щодо поліпшення становища народу в межах австрійської конституції.
Революційне піднесення охопило й провінцію. За прикладом Львова створюється близько 50 місцевих рад, у тому числі 12 окружних. У їх організації важливу роль відіграли літератори, громадсько-політичні та освітні діячі. Посилився тиск на центральні органи влади. Під впливом масового політичного і національно-культурного руху галичан австрійський уряд 9 травня 1848 р. пообіцяв задовольнити вимоги. Це була значна перемога патріотичних українських сил.
До національно-визвольної спрямованості діяльності Руської ради неприхильне поставилася польська Рада народова. Вона виступала проти її самостійності, прагнення виділити національний рух української громади із загальногалицького, в якому брали участь і поляки. У своїх діях Рада народова спиралась на ту ополячену українську шляхту, яка не бажала відокремлюватися від вищої верстви польського суспільства й протестувала проти положень петиції 19 квітня. 23 квітня вона утворила власну організацію «Руський собор», яка була покликана обстоювати ідею незалежності Польщі під егідою Габсбургів. До складу Польщі мала входити й Східна Галичина. Національне протистояння в краї загострилося й загрожувало перерости на збройну боротьбу представників українського і польського народів. Воно стало особливо загрозливим, коли пропольські настроєні сили почали створювати власну гвардію, а проукраїнські -- загони руських стрільців. Небезпека національного конфлікту виявилася відром холодної води на розпалені голови патріотів як одного, так і іншого таборів.
З метою зняття конфронтації на початку червня у Празі відбувся Слов'янський з'їзд, у роботі якого брали участь представники Руської ради, Ради народової та «Руського собору». З'їзд ухвалив рішення про рівноправність української мови у школах і державних установах, рівність всіх національностей і віросповідань, створення спільної українсько-польської гвардії та керівних органів. Гостру дискусію викликала пропозиція української депутації поділити Галичину на українську й польську адміністративні одиниці. Дискутувалися й інші питання, але під впливом загострення революційних подій з'їзд припинив свою роботу. Місцеві органи влади ігнорували його рішення.
У результаті активних дій українське населення здобуло право на своє представництво в першому австрійському парламенті, що почав роботу 10 липня. Пожвавилася практична діяльність Руської ради. Влітку 1848 р. було стверджене рішення про створення «Галицькоруської митні», яка мала відати організацією видання шкільних підручників українською мовою. Під тиском національних сил власті наприкінці року відкрили у Львівському університеті кафедру української мови й літератури. Першим її завідувачем став Головацький.
Висновок
Таким чином, суспільний рух у першій половині XIX ст розгортався у руслі боротьби за соціальне та національне визволення. Динаміка селянського руху відзіркалює зростання активності народних мас. Проте ця активність не набула організованих форм, була локальною, не мала чіткого анти самодержавного спрямування. За цих обставин поява на українському грунті масонства стала з одного боку посвідченням поширення новітніх європейських ідей, з іншого - показником зростаючої опозиційності пануючому режимові ліберальної еліти. Головною вадою масонства на той час була його замкненість, концентрація зусиль переважно в межах лож, що не дало змоги вітчизняному масонству стати стрижнем суспільного руху. Радикальнішими були декабристи які не тільки створили таємні товариства але і виробили теоретичні моделі майбутнього суспільного устрою. Але вузька соціальна база, недостатня рішучість у у вирішальні моменти, ідейні суперечки, неорганізованість дій не дали змоги їм реалізувати свої задуми. Польських рух розвивався переважно в національному руслі і вони мали на увазі відновлення національної незалежності Польщі, на практиці вони не дотримувалися свого лозунгу “За вашу і нашу свободу”, не йшли на поступки в соціальному питанні - скасуванні кріпосного права для українських селян, і в національному - наданні автономії Правобережній Україні.
Література
1. Субтельний О. Україна:Історія. - К.:Либідь, 1994. - 736с.
2. Борисенко В. Й.Курс української історії: 3 найдавніших часів до XX століття. 2-ге вид.: Навч. посібник. -- К * Либідь 1998.- 616 с.
Страницы: 1, 2, 3
