Найважливішою пам'яткою давньоруського права вважається “Руська Правда”. Вона закріплює давні норми звичаєвого права та “княжі устави”. Однак останні за змістом, формою та способом формулювання (стилем) наближені до звичаєвого права, оскільки лише доповнюють, розвивають та змінюють норми, що попередньо існували в усній формі. Через це “Руська Правда” вважається збірником лише звичаєвого права.
“Руська Правда” має три редакції: коротку, розширену, скорочену, в кожній з яких відображені певні періоди розвитку феодалізму в Київській Русі.
Із середини ХІІ ст. Русь вступила в період розвиненого феодалізму, який характеризувався відцентровими (сепаратистськими) тенденціями. У наступному столітті влада великого князя київського стає цілком номінальною. Доба розвитку імперії завершується. Політично консолідована країна перетворюється у своєрідну “державу держав” із певними відносинами васальної залежності від Києва. На політичній арені з'являються понад півтора десятка суверенних держав-князівств, в тому числі шість на території сучасної України - Київське, Чернігівське, Переяславське, Турово-Пінське, Володимир-Волинське та Галицьке.
Державно-правові традиції Київської Русі продовжила Галицько-Волинська держава. З ослабленням Давньоруської держави в першій половині ХІІ ст. тут виникає два сильних князівства, які в 1199 р. оформились у Галицько-Волинську державу, де протягом 1199-1340 рр. правила династія Романовичів.
Засноване внуком Ярослава Мудрого, князем Ростиславом, Галицьке князівство після його смерті пережило роздрібненість, але вже в середині ХІІ ст. знову об'єдналось і стало сильною державою. Давнє суперництво між Галичем і Волинєм завершилось наприкінці ХІІ ст., коли династія галицьких князів Ростиславичів обірвалася зі смертю князя Володимира. Скориставшись цим, волинський князь Роман у 1199 р. оволодів Галичем, і об'єднавши князівства, заснував Галицько-Волинську державу. Столицею держави спершу був Галич, потім Холм, а з 1272 р. - Львів.
Ставши правителем великої держави, Роман розпочав процес централізації влади, спрямувавши свої зусилля на приборкання галицької боярської верхівки, яка постійно намагалася утвердити свій вплив у сфері управління.
Зовнішня політика князя Романа зводилась до спроб розширити свої володіння шляхом експансії на захід та схід. На початку ХІІІ ст. у боротьбі з київським князем Рюриком він здобув перемогу, підпорядкувавши собі Київ та все Подніпров'я. Відтоді до другої половини ХІV ст. Галицько-Волинське князівство відігравало роль державної основи майже всіх етнічних українських земель.
Після загибелі Романа у 1205 р. західноукраїнські землі опинились у смузі князівсько-боярських міжусобиць. У них була зацікавлена стара земельна аристократія, яка завжди намагалась обмежити владу князя настільки, щоб ним можливо було маніпулювати у власних інтересах. Така позиція Галицького боярства згубно позначалась на державотворчому процесі у князівстві, у кінцевому рахунку зігравши вирішальну роль у припиненні галицько-волинської державності.
Місцева земельна аристократія поступово зосередила у своїх руках головні важелі управління в центрі і на місцях. Вона фактично розпоряджалася князівським престолом, запрошуючи й усуваючи князів. У 1213 р. боярство формально проголосило князем малолітнього Данила (лише як вимушений захід під тиском волинських бояр, які опікувались державними інтересами, на відміну від галицьких бояр), але фактично на галицькому престолі утвердився один із найзаможніших місцевих феодалів - боярин Владислав Кормильчич. Деякий час Данило, остерігаючись галицького боярства, перебував при дворі угорського короля (політика галицького боярства призвела до загарбання Галичини угорцями в 1214 р.), а пізніше князював у дрібних волинських князівствах. Утвердившись на Волині і знайшовши підтримку частини волинського боярства, зацікавленого у відновленні великої і сильної держави, Данило зумів у 1238 р. оволодіти Галичем, а в 1239 р. - Києвом. Ще п'ять років тривала війна Данила з угорцями за Галичину. І лише вирішальна перемога під Ярославом 1245 р. над коаліцією угорців, поляків та військами союзних із ними галицьких бояр завершила процес відновлення галицько-волинської державності в попередньому обсязі. Хоча розвиток подій сприяв зростанню могутності Галицько-Волинської держави, реформаторська діяльність Данила Галицького була призупинена монголо-татарським завоюванням.
Воєнні та дипломатичні успіхи Данила викликали занепокоєння Орди. Данило був викликаний і в 1245-1246 рр. відвідав Сарай, де зумів підтвердити свої права на князівство, визнавши себе васалом Батия. Галицько-Волинська держава навіть у ці важкі часи, використовуючи своє вигідне географічне та стратегічне положення на шляху між Чорним і Балтійським морями, продовжувала боротьбу з монголо-татарами, організовувалась і посилювалась союзами з сусідами, в результаті чого ще майже сто років зберігала державотворчі і правові традиції Київської Русі.
Спадкоємці Данила продовжували його політичні починання і зберігали політичну цілісність князівства, однак суперничали за першість у ньому. Син Данила Лев, підтримуючи лояльні стосунки з Ордою та скориставшись тимчасовим ослабленням Польщі й Угорщини, приєднав до князівства Люблінщину та частину Закарпаття з етнічним українським населенням.
Однак, у ХІV cт. розпочався період стрімкого занепаду Галицько-Волинської держави, яку охопила важка внутрішня криза, спричинена боротьбою за престол між князями та галицькими боярами.
Складною внутрішньополітичною ситуацією князівства скористались сусідні держави, які в цей період перебували у стані військово-політичного піднесення. Угорщина відвойовує Закарпаття, Литва розпочинає військову експансію на Волинь. Заручившись підтримкою папи римського, польський король Казимир у 1344-1345 рр. розв'язав проти Галичини воєнні дії та захопив деякі території. У результаті нового походу 1349 р. Галицько-Волинське князівство було завойоване польськими феодалами, згодом його землі переходять під юрисдикцію угорського короля, а з 1387 р. Галицька земля була остаточно приєднана до Польської Корони. На Волині у 60-х рр. ХІV ст. утвердився протекторат литовських князів. Це означало фактичне припинення державності Галицько-Волинської Русі.
Право Київської Русі
Джерела права. В умовах первіснообщинного ладу у схід-*них слов'ян існували звичаї, що регулювали поведінку | людей. Згадку про такі звичаї до утворення Давньорусь-, кої держави можна знайти у літописах і повідомленнях зарубіжних авторів. Так, розповідаючи про східнослов'янські племена, літописець у «Повісті временних літ» зазначав, що ці племена «имяху обычаи свои, и закон отец своих, и преданья, каждо свой нрав»*
У міру становлення феодалізму окремі звичаї родового ладу, котрі можна було використовувати в інтересах панівного класу, що формувався, поступово трансформувалися у норми звичаєвого права. На них покладався захист феодальної приватної власності і соціальної нерівності. Феодальний тип права у східних слов'ян став, за своєю суттю, історично першим типом правової організації класового суспільства.
Звичайно, розвиток звичаєвого права був органічно пов'язаний з державою, що формувалася. Право було системою правових норм, що складалися з санкціонованих, тобто визнаних державою, звичаїв. Держава забезпечувала їх дотримання і захищала від порушень. До найдавніших норм звичаєвого права східних слов'ян, зокрема, належали норми, що регулювали порядок здійснення кровної помсти, проведення деяких процесуальних дій (присяга, ордалії, оцінки показань свідків). Все це було відомо слов'янам ще в перехідний період від первіснообщинного ладу до феодального.
У IX--X ст. на Русі, певно, існувала система норм усного звичаєвого права. Частина цих норм, на жаль, не зафіксована у збірниках права й літописах, котрі були складені ще у XI--XII ст., і тому не дійшла до нас. Деякі норми звичаєвого права збереглися у так званій Правді Ярослава -- давній частині Короткої редакції Руської Правди. Окремі норми цієї пам'ятки використовувалися ще у VIII--IX ст. Проте соціальне призначення Правди Ярослава, складеної після повстання у Новгороді 1015 p., завадило включенню до неї більшості норм усного звичаєвого права, що існували на той час. Про них лише згадується в деяких літературних пам'ятках і договорах Русі з Візантією X ст.
Русько-візантійські договори 911, 944 і 971 pp., які свідчать про високий міжнародний авторитет Давньоруської держави, є цінним джерелом для усвідомлення історії розвитку права Київської Русі. Це міжнародно-правові акти, в яких відбиті норми візантійського й давньоруського права. Значна увага в них приділялася регулюванню торговельних відносин, визначенню прав, якими користувалися руські купці у Візантії. Водночас русько-візантійські договори чітко фіксують правове становище і привілеї феодалів.
У них можна знайти і норми, запозичені від давнього усного звичаєвого права. Пізніше деякі з них потрапили у Правду Яросла-вичів, а потім -- у Поширену редакцію Руської Правди (наприклад про убивство господарем злочинця, котрого спіймали на місці злочину і котрий чинив опір -- статті 21, 38 К П.; ст. 40 П. П.), або тільки у Поширену редакцію (статті 90--109 -- правила про спадщину, значна частина яких заснована на звичаєвому праві та своїм корінням сягає в глибочінь століть).
Питання про законодавчу діяльність великих князів кінця IX--X ст. досить спірне. Одні вчені вважають, що в період княжіння Олега діяло тільки звичаєве право («законы») і лише за часів князя Ігоря воно доповнюється новими князівськими законами -- «статутами» і «поконами». При цьому, на думку О. О. Зиміна, князівські узаконення першої половини X ст., ймовірно, складалися з окремих «казусів», що не мали правил і докорінно руйнували правові підвалини общини. Для цього князівська влада ще не відчувала себе досить сильною. І тільки княгиня Ольга в «статутах» і «уроках» підвела юридичну основу під князівське господарство і ввела закон, котрий визначав особливий порядок охорони князівських дружинників. Законодавство з питань князівського господарства, розпочате Ольгою, продовжив Володимир Святославич в «Уставе земленом». Інші вчені вважають досить сумнівною законодавчу практику Ольги й Володимира. Правотворчість цих князів, на їхню думку, не йшла далі прийняття рішень з окремих «казусів» і лише доповнювала звичаєве право.
Принципово інша й аргументованіша позиція групи дослідників, які вважають, що законодавча діяльність великих князів була досить активною і що на початку X ст. на Русі вже існував правовий кодекс («Закон русский» або «Устав и закон русский») -- прототип пізнішого збірника права -- Руської Правди. Зокрема, на думку Л. В. Черепніна, «Устав и закон русский» -- це збірник права ранньофеодального суспільства, яке перебувало на нижчому ступені процесу феодалізації, ніж той, за якого виникла Коротка редакція Руської Правди.
На основі аналізу Руської Правди і змісту русько-візантійських договорів Л.В. Черепній визначив сферу дії норм цього збірника права, який уже виходив із принципу поділу людей на вільних і челядинів. Серед вільних він розрізняв заможних («имови-тых») і бідняків («неимовитых»). «Устав и закон русский» стояв на сторожі феодальної приватної власності та інтересів «имовитых» людей, охороняв право власника розпоряджатися своїм майном і визначав порядок його переходу у спадщину. Закон піклувався про те, щоб члени сім'ї померлого «имовитого» не позбавлялися того, що йому належало за життя, якщо відсутній заповіт. «Устав и закон русский» був готовий навіть виправдати убивство «имовитою» людиною того, хто хотів її пограбувати.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5
