Поки комуністи розбиралися один з одним, прийшла осінь, а разом з нею стала зникати надія на багатий урожай. В цьому випадку, як відомо, директиви і укази безсилі. Одним словом, що посіяли, те і отримали. Вже в кінці серпня 1931 р. ніжинці відчули на собі результати “більшовицької сівби” - в Ніжині почалися великі перебої з поставками хліба. Міське керівництво приймає наступне рішення:”…Сохранить очередную норму хлеба для служащих и военнослужащих. Полностью снять с пайкового довольствия кустарей, одиночек, рабочих, которые имеют свои приусадебные хозяйства…” важкості з перебоями влада пояснила, в котрий раз, просіками куркулів. А там, де куркулів не находили, то каралися цілі колгоспи і села. Туди припинялася доставка товарів першої необхідності, а голів колгоспів віддавали під суд. Хліб викачували будь-якою ціною і таким чином був виконаний першопочатковий план хлібозаготівлі, але в останню мить він був знову збільшений в декілька разів. Аби його виконати, на села Чернігівщини було направлено додаткові допоміжні загони уповноважених, які діяли дуже жорстоко. При цьому була відкинута соціалістична законність, навіть у тому куцому стані, в якому вона існувала. Як і в роки громадянської війни, її змінила “революційна необхідність”, а точніше, за висловом Ємельянова В.Н. - комуністичний “беспредел”. Так із заяви жительки села Березанки Грицай Є.І. до Ніжинську прокуратури дізнаємося про діяльність уповноважених: “…Явились уполномоченные, искали кулацкую одежду…Сделали обыск, во время которого рубили топором печку… Потом избили моего мужа”. Інший приклад - заява Сірика Я.М. жителя с. Володькова Дівиця:”…Весь мой хлеб забрали, не оставив даже на пропитание. Такая моя судьба. Мне 70 лет, и больше 35 лет я был батраком…, а теперь обречен на голодную смерть и не знаю, что мне делать”.
Завдяки прямому пограбуванню і ця хлібозаготівля 1931 року була виконана, однак це не означало кінець селянських страждань. Вперше план хлібозаготівель був автоматично перенесено на новий 1932 р., і це стало початком великої трагедії народу України - голоду 1933 року.
В села були направлені додаткові загони уповноважених, які забирали хліб у селян будь-якою ціною. Це були карателі в повному значенні цього слова. Перші ознаки голоду на Чернігівщині, які почали проявлятися в 1931 р., ще мало турбували місцеве керівництво, а ось відмова селян, вірніше, їх байдужість, викликало цілий переполох в коридорах влади. На сільських сходах уповноваженим прямо заявлялось: “Хліб відібрали - сіяти не будем”. Всі ці виступи не були пустими фразами, і в цьому місцеве керівництво досить скоро переконалось, провівши чергову перевірку колгоспів на їх готовність до весняної сівби. Наприклад, в Талалаївці з п'яти колгоспів два були мало-мальськи підготовлені до посівної. І вже перед початком весняної посівної на Ніжинщину приходить директива ЦК КП(б)У - “…Нежинский район должен сдать дополнительно по 500 пудов хлеба с каждого села”. Нескладно здогадатися, з якими настроями зустрічали селяни весну 1932 р.
Посівна почалася досить туго. За станом на 21 квітня 1932 р. колгоспами Ніжинщини було засіяно всього 643 га орної землі, а радгоспами ще менше - 23 га. Не допомогло і те, що на НІжинщину була направлена велика партія посівного зерна, селяни відмовлялися сіяти. На 10 травня 1932 р. план по посівній був виконаний лише на 14%, а в деяких колгоспах і того менше - на 10%.
Спеціальним рішенням бюро РПК було створено 15 оперативних участків, в сферу яких потрапило 45 сіл Ніжинщини. Уповноважені на місцях формували спеціальні загони, які силою виводили людей у поле, заставляли їх сіяти.
На початку липня 1932 р. уряд СРСР і ЦК партії прийняли рішення, згідно якого хлібозаготівельний план для України визначався в розмірі 356 млн. пудів хліба. Тривожним набатом біди пролунали цифри плану хлібозаготівлі на Ніжинщині - 3674, 8 тисяч пудів хліба. Всі прекрасно розуміли, що на справі це означає повне витягнення хліба у місцевого селянства. Необхідно відмітити, що деякі секретарі сільських парторганізацій в останній момент намагалися відвести біду від своїх односельчан шляхом заниження плану хлібозаготівель для своїх сіл. Звучали протести і в колгоспному середовищі. Про те, що почалося творитися по селах Чернігівщини, свідчить лист колгоспниці своєму чоловіку - солдату 19 піхотного полку в Ніжині, перехопленого ГПУ: “…Если бы ты знал, что творится в селе. Уже 20 семей выгнали из своих домов. Все забирают до последней нитки и придется пропадать с ребенком на морозе и под забором…”. На окраїні міста Ніжина виставлялися спеціальні комсомольські загороджувальні загони, які не пускали до міст голодних селян, да й самі городяни невдовзі відчули на собі гостру недостатність продуктів харчування і перш за все - хліба. Зате партійне і міське керівництво таких проблем не мали. Для них був відкритий спеціальний, закритий продовольчий розподільник, в якому регулярно отримували продукти 84 чоловіка.
Селяни Ніжинщини, намагаючись врятуватися від голодної смерті, почали красти колгоспний хліб. У відповідь на це - відкриті судові процеси. В грудні 1932 р., коли голод вже у всю гуляв на Ніжинщині, прибув оперуповноважений ЦК КП(б)У Зайцев, який на закритому зібранні партійного активу району цинічно запропонував:”Есть колхозники, которые совсем не работали в колхозах, а хлеб имеют. Они его украли, и этот хлеб надо забрать силой…Нужно навалиться на крестьянина, … применить решительные меры, бьющие по мозгам, иначе хлебозаготовки нам не выполнить”.
Це було сказано тоді, коли люди на Чернігівщині вже сотнями вмирали від голоду. Ось деякі свідчення страшного комуністичного злочину в нашому краї перед своїм власним народом: “Во время голода мешок картофеля на Нежинском базаре стоил 200 рублей, а буханка хлеба - 30 рублей. Служащие получали зарплату примерно 42 - 43 рубля.”
По Ніжину почали розповсюджуватися чутки про людоїдство в селах. Так, Шевченко Василій Дмитрієвич згадував через 30 років після тих подій: “В конце 1932 года меня включили в состав специальной комиссии по расследованию фактов людоедства в селе Куриловка. Там местный милиционер зашел в один из домов. За столом сидели хозяева, а в печі что-то варилось в чугунах. В них оказалось человеческое мясо. Во время допроса хозяева признались, что совершили несколько убийств, а потом варили человеческое мясо, ели его сами и продавали на рынке в Нежине. Когда старший сын хотел заявить о преступлениях своих родителей, то они его зарубили топором, а потом тоже сварили. В подібних умовах судових розборок не було. Людоїдів тайно розстрілювали, а їх будівлі люди палили самі”.
Голодна смерть косила на Чернігівщині усіх підряд, а на сторінках місцевої преси на початку 1933 р. друкувались “переможні рапорти” про виконання плану хлібозаготівель на 100%.
3. Трагічна статистика голоду
Мільйони людей, які загинули у 1933 р. голодною смертю, не могли безслідно розчинитися у часі і просторі. Про них пам'ятають ті, хто вижив, їх діти та онуки. Пам'ять про загиблих зберігає вікова піраміда народонаселення, яка складається із сукупності людей, народжених у кожному році. Великі вищербини у віковій піраміді існуватимуть, доки житимуть люди, народжені у 1933 році і раніше. На чисельність сільських\ жителів, народжених до 1934 р., голодомор позначився сильніше, ніж втрати пі час Великої Вітчизняної війни.
.Доцільно буде проаналізувати попередні оцінки втрат. Здебільшого це не розрахунки, а гіпотези, в яких похибка у кількості жертв голоду вимірюється мільйонами. Проте й такі припущення мають увагу, бо найбільш поширені судження про голод спиралися саме на них.
Одна з перших оцінок належить московському кореспонденту газет “Манчестер гардіан” та “Крісчен сайєнс монітор” Вільяму Чемберліну. Йому у складі групи іноземних журналістів вдалося відвідати Україну й Північний Кавказ. Невдовзі журналіст видав у Бостоні книгу, в якій повідомляв, що голод охопив територію, де проживало 60 млн. чоловік, а число жертв навряд чи може бути меншим, ніж 3 - 4 млн. чоловік.
Англійський журналіст Уолтер Дюранті, кореспондент американської газети “Нью-Йорк таймс”, був обережніший у висловлюваннях та оцінках. Своїх\ гіпотез Дюранті не публікував, але в бесіді з керівником посольства Великобританії заявив, що населення Північного Кавказу і Нижньої Волги зменшилось в результаті голоду на 3 млн., України - на 4 - 5 млн., а загальна кількість померлих прямо чи посередньо через відсутність їжі навряд чи менша від 10 млн. чоловік.
Очевидно, можна обмежитися наведеними гіпотезами, бо всі наступні оцінки здебільшого коливаються в названому діапазоні цифр. Доцільно назвати для повноти картини опубліковані на Заході в різний час свідчення, приписувані радянським політичним діячам або відповідальним службовим особам. Звичайно, слід пам'ятати, що гіпотетичність оцінок у даному разі накладається на гипотетичність самої інформації.
Американець російського походження Адам Тавдул, який був знайомий з М. Скрипником з дореволюційних часів, після поїздки по Україні опублікував у газеті “Нью Йорк амерікен” велику статтю, де, зокрема, писав, що шеф ДПУ УСРР В. Балицький повідомив Скрипнику : у 1933 р. у країні загинуло від голоду 8 - 9 млн. чоловік, і цю цифру як приблизну оцінку доповіли Сталіну. Скрипник у розмові з Тавдулом нібито заявив, що кількість померлих від голоду на Україні і Північному Кавказі перевищує 8 млн. чоловік.
Окремої уваги вимагають результати досліджень американського демографа Сергія Максудова. Вчений аналізував розрізнені дані про народонаселення між переписами 1926 і 1939 рр. І прийшов до висновку, що викликаний голодом і репресіями демографічний дефіцит на Україні становив 4,5 млн., а в межах СРСР - близько 9 млн. чоловік ( у тому числі 5,4 млн. дорослих і 3,6 млн. дітей). Однак дослідник не був переконаний у правильності висновків через низьку якість використаного первинного матеріалу, і вважав їх наймінімальнішими.
Інформаціями з радянських видань на цю тему вичерпується такими фактами. В 1988 р. один із сучасних дослідників історії радянського села В. Данілов опублікував свої судження щодо дискусії про голод 1933 р. у західній пресі, в тому числі - про чисельність жертв. Він негативно поставився до оцінок щодо 7 млн. чоловік і заявив, що більш об'єктивними йому здаються висновки істориків Роберта Девіса і Стівена Уїткрофта - 3 - 4 млн., демографів Барбари Андерсен та Брайана Сілвера - 2 - 3 млн.
Не можна не зупинитися на припущеннях західних спеціалістів, переважно українського походження, про загальні втрати українського населення в УСРР та поза її межами від голоду 1933 р. вони грунтуються на опублікованих даних Всесоюзних переписів населення 1926 і 1933 рр. Так, В. Гришко пише так: “У Росії колективізація та ліквідація куркуля… не вели до катастрофи й голоду. Спостерігалися випадки голодування в окремих районах Волги та Уралу серед селян, розорених колективізацією, але ці випадки далекі від катастрофічних. Голод 1933 р. на Україні - наслідок особливої політики щодо України та українців у інших частинах СРСР. За найбільш обережними оцінками, заснованими на аналізі радянської статистики, жертви голоду в Українській РСР становлять 7,5 млн. українців, з яких 4,8 млн. вмерли від голоду в один рік (1932 - 1933), а кількість , що залишилася, становить втрату природного приросту українського населення за цей період. Загальні втрати українського населення по СРСР в цілому становлять для цього періоду 8,1 млн. чоловік.
Іншої позиції дотримувався Р.Конквест. хоч Конквест спирається на дані перепису 1939 р., він підходить до них критично і замість офіційної узагальнюючої цифри - 170, млн. чоловік - користується зменшеною - 167,2 млн., яку розрахували деякі західні демографи. Чисельність українців у складі населення країни за переписом становить 28070 тис. (проти 31195 тис. за переписом 1926 р.), відповідно зменшується. Для такої корекції обрано принцип пропорційності національних груп, хоча Конквест визнає, що події 1933 р. найтяжче позначилися на території, заселеній переважно українцями. Згідно з питомою вагою українців у всьому населенні країни чисельність українського населення на початок 1939 р. зменшено до 27540 тис. чоловік. Далі прогнозується гіпотетичне зростання чисельності українців у нормальних умовах за 1926 - 1938 рр. - близько 38 млн. чоловік. Дефіцит населення визначається як різниця між скоригованою кількістю українців за переписом 1939 р. і розрахунковою прогнозованою оцінкою - близько 10,5 млн. чоловік. Конквест допускає, що в цьому дефіциті 1,5 млн. припадає на ненароджених дітей, отож дійсний дефіцит становить 9 млн. чоловік.
Одержана таким чином цифра не трактується ним як фактична кількість смертей від голоду. Дослідник вважає: під час проведення перепису 1939 р. на українців, котрі проживали поза межами своєї республіки, здійснювався тиск, щоб вони реєструвалися як росіяни. Посилаючись на радянського етнодемографа В. Козлова, він твердить, що багато колишніх українців так і вчинили. Щоправда В.Козлов у своїх працях говорить про природну, а не примусову асиміляцію.
Якщо припустити, пише далі Коонквест, що 2,5 млн. українців за межами УСРР зареєструвалися як росіяни, то з 9 млн. залишається 6,5 млн. чоловік дійсно померлих. Якщо вважати, що 0,5 млн. померлих під час розкуркулення 1929 - 1932 рр., то на 1933 р. припадає 6 млн. чоловік: на Україні 5 млн., на Північному Кавказі - - млн. Нарешті, заключний висновок Конквеста теж грунтується на припущенні: оскільки число неукраїнців, що померли від голоду, сягає щонайменше мільйона, загальна кількість голодних смертей серед українців у СРСР дорівнює, за мінімальними оцінками, семи мільйонам.
З усього сказаного випливає, що демографічні наслідки голоду можуть бути визначені з високим ступенем точності тільки на матеріалах Всесоюзного перепису населення у січні 1937 р. Зрозумівши це, Сталін застосував свою безмежну владу, щоб стерти цей перепис з людської пам'яті. Однак в архівах статистичних органів деякі сліди репресованого перепису залишалися. Вони тепер стали доступні для дослідників і дають змогу привідкрити завісу над найстрахітливішим злочином сталінщини - голодомором 1933 р.
Висновки
Важко знайти ті слова, щоб описати глибину трагедії Великого Голоду, який залишив невигойну рану на тілі нації, деформувавши навіть її генофонд.
Не підлягає сумніву, що Україна була важко уражена голодом у 1932 - 1933 рр. українська та радянська влада знали про страшну нестачу продуктів для населення. Знаючи про драматичне становище на Україні, радянська влада утрималась від будь-якої допомоги до літа 1933 року. Вона дозволила голоду охопити Україну, що вело до усе більших і більших спустошень протягом десяти місяців, не проводились дії задля усунення важких наслідків.
Радянська влада вживала різних заходів юридичного характеру, які збільшували страшні наслідки голоду, перекриваючи будь-який доступ людей до продовольства і забороняючи залишати регіон, уражений голодом.
Додамо також, що радянська влада на той час заперечувала існування голоду на Україні і що, не дивлячись на усі докази протилежного, продовжувала заперечувати голод протягом п'ятдесяти років. Ніхто не сказав стільки слів про інтернаціоналізм, братство народів і загальнолюдське щастя, як більшовики, лідери комуністичної партії. Це - загальновизнаний факт. Проте ніхто і не знищив більше людей, ніж більшовицький режим, з вини якого у тридцять третьому матері їли своїх дітей.
Список використаної літератури
Голод 1932 - 1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів. - К., 1990.
Емельянов В.Н. Коллективизация на Нежинщине (Хроника событий). - Нежин, 2001.
Іоффе С.Н. З історії колективізації сільського господарства в районах українського Полісся //Український історичний журнал. - 1965. - №2. - С. 94 - 96.
Кульчицький С. Колективізація на Україні //Золоті ворота. - 1993. - №4. - С. 33 - 40.
Социалистическое строительство на Черниговщине, 1921 - 1941. Сборник документов и материалов. - К., 1983.
Страницы: 1, 2
