Рефераты. Приватне право країн античного світу

Приватне право країн античного світу

Зміст

Вступ
1. Особливості приватного права в Давньогрецькій державі

1.1 Право власності
1.2 Сімейне і спадкове право

2. Сутнісні характеристики приватного права Давнього Риму

2.1 Право приватної власності за Законами XII таблиць
2.2 Договір позики
2.3 Преторське право
2.4 Квіритська та боні тарна форма власності

Висновки
Список використаної літератури

Вступ

Велике значення в давньоримській культурі мало право, вивчення, коментування і розробка якого вважалися справою, гідною всілякої поваги.

Про найдавніше римське право практично не відомо нічого, тому що від „царських законів” до нашого часу дійшли лише мізерні уривки, які трактують сакральне право. Основою подальшого розвитку права були Закони XII таблиць, складені в 451--450 рр. до н. е. Повага римлян до цих законів почасти зумовлювалася їхнім загальним консерватизмом, культом звичаїв предків, почасти тією обставиною, що деякі закони римської общини, на базі яках вони складалися, попри всі модифікації, жили до повного розкладу античного світу та його культури. Закони XII таблиць містили й інші елементи повсякденного звичаєвого права: положення щодо аграрних відносин, згідно з якими цивільна община залишалася верховним власником землі й контролювала порядкування на ній; устрою римської родини; прав римських громадян.

Велике значення в давньоримській культурі мало право, вивчення, коментування і розробка якого вважалися справою, гідною всілякої поваги.
Про найдавніше римське право практично не відомо нічого, тому що від „царських законів” до нашого часу дійшли лише мізерні уривки, які трактують сакральне право. Основою подальшого розвитку права були Закони XII таблиць, складені в 451--450 рр. до н. е. Повага римлян до цих законів почасти зумовлювалася їхнім загальним консерватизмом, культом звичаїв предків, почасти тією обставиною, що деякі закони римської общини, на базі яках вони складалися, попри всі модифікації, жили до повного розкладу античного світу та його культури. Закони XII таблиць містили й інші елементи повсякденного звичаєвого права: положення щодо аграрних відносин, згідно з якими цивільна община залишалася верховним власником землі й контролювала порядкування на ній; устрою римської родини; прав римських громадян.

1. Особливості приватного права в давньогрецькій державі

1.1 Право власності

У афінському праві розрізнялися володіння (як фактичне володіння майном) і власність (як володіння з правом розпорядження). Самого ж поняття права власності як абсолютного права особи ще не було. На відміну від Спарти колективна власність панівного класу мала обмежене поширення. До неї належали державні маєтки і копальні, храмове майно тощо. Крім державної землі, яка здавалася переважно в оренду, існували громадські землі філ та демів. Майно, яке перебувало у приватній власності, поділялося на «видиме» (земля, будинок, раби тощо) і «невидиме» (здатне «ухилятися» від оподаткування і конфіскації -- гроші, коштовності).

Між державною і приватною земельною власністю існував органічний зв'язок. Земельна власність мала подвійну форму -- приватна власність на землю вважалася такою, що походить від державної, а державна існувала і у формі приватної власності Тому незважаючи на остаточне утвердження з часів Солона приватної власності, вона ще мала відбитки попередніх колективістських уявлень про спільність майна і вважалася такою, що надана державою. Так, архонти, вступаючи на посаду, щорічно оголошували про збереження за громадянами належного їм майна. Сама назва земельних ділянок походила від слова «жереб» (клерос), тобто ділянка, отримана від общини в результаті жеребкування. Істотним обтяженням, яке лежало на приватній власності, був обов'язок заможних громадян влаштовувати за свій рахунок пишні святкування (літургії) для афінян. Розмір витрат на літургію визначався багатством зобов'язаної особи. ПІД час війни на багатих покладалася і триєрархія -- обов'язок споряджати за свій рахунок військовий корабель.

1.2 Сімейне і спадкове право

Дружина для афінянина була (крім народження дітей) старшою служанкою. Афіняни зазвичай вихвалялися тим, що їхні дружини виходять на вулицю не інакше як по великих святах (тобто ідучи до храму), що їх дружини так добре виховані, що соромляться дивитися на будь-кого стороннього, у тому числі родичів. Дружина жила в особливій половині будинку. За словами Платона, вона була господинею човника і прялки. Недарма прялку їй кладуть у могилу. Думка жінки так мало важить, що її можуть не питати ні тоді, коли видають заміж, ні тоді, коли вона є дівчиною, ні тоді, коли вона стає вдовою.

Шлюбний договір був справою батька нареченої. Після весілля законним представником дружини стає чоловік. Щоб розлучитися з дружиною, йому достатньо було взяти свідків.

Закон суворо вимагав від дружини доброчесності, але не перешкоджав чоловікові мати коханок. Невірну дружину дозволялося просто вигнати з дому, а придане присвоїти. У своєму подальшому житті ця жінка не могла ні прикрашатися, ні входити до храмів. Інакше будь-хто міг порвати на ній одяг, зняти прикраси, побити.

Право на спадщину мали лише сини, вони ділили майно у рівних частках. Вільне розпорядження спадкоємця майном мог-3 мати місце в чітко обумовлених випадках. За наявності законних дітей чоловічої статі свобода заповіту, як правило, не допускалася. Якщо не було синів, спадкували дочки, яких так і звали: «дочки-спадкоємниці». Держава брала на себе турботи, пов'язані з їх заміжжям. Щоб їхнє майно не перейшло у власність іншого роду, чоловіком дочки-спадкоємниці ставав, певно, найближчий родич з боку батька.

2. Сутнісні характеристики приватного права Давнього Риму

2.1 Право приватної власності за Законами XII таблиць

Вже в найдавніший період у Римі велика увага приділялас способам набуття речових прав і класифікації самих речей. Речі, які перебували в загальному користуванні (повітря, море), а також ряд інших господарське важливих речей (зокрема, громадська земля) розглядалися як такі, що перебувають поза майновим, торговим обігом. Однак державні землі розкрадалися патриціанською знаттю, ш° призводило до появи великого рабовласницького землеволодіння, а тому щодо питань про виділення ділянок землі із громадського фонду протягом майже всього республіканського періоду йшла гостра боротьба між плебеями і патриціями. Ця боротьба була дещо пом'якшена законом Ліцинія (близько 367 р. до н. е.), який передбачав рівні права плебеїв і патриціїв на користування державною землею і встановлював максимальний розмір ділянки, що виділялася із громадського фонду -500 югерів (близько 125 га).

В цивільному праві найбільш значним поділом речей, що перебували в господарському обігу і могли бути об'єктом права власності, був їх поділ на манциповані і неманциповані. До першої групи належали землі в Італії, раби, велика домашня худоба, земельні сервітути, тобто економічно найважливіші об'єкти речового права, до другої - всі інші речі.

Відчуження речей, що становили першу групу, могло здійснюватися лише шляхом манципації - особливо складної й урочистої процедури. Манципація була суто формальним обрядом, здійснюваним «за посередництвом міді і ваг». Вона вимагала наявності п'яти свідків і ваго держателя. Покупець торкався рукою речі, що придбавалася ним, тримаючи в руках шматок міді, і промовляв урочисту формулу: «Стверджую, що цей раб за правом квіритів належить мені і що він повинен вважатися купленим мною за цей метал і за допомогою цих мідних ваг». Потім він ударяв цим металом об ваги (цей обряд виник, коли ще не було карбованої монети) і передавав його як купівельну суму тому, від кого придбавав річ шляхом манципації. Неманциповані речі продавалися шляхом простої їх передачі (традиції) за мідь або за гроші без будь-яких особливих формальностей.

Найдавнішому праву був відомий ще один формальний спосіб передачі права власності шляхом складного обряду, що міг застосовуватися як до манципованих, так і до неманципованих. Ця процедура становила собою фіктивний спір, що розігрувався в присутності претора.

Вже в найдавніший період у Римі склався порядок, відповідно до якого річ могла набуватися у власність в силу тривалого володіння нею. Закони XII таблиць забороняли набуття права власності за давністю лише стосовно крадених речей. Для рухомих речей термін набувальної давності встановлювався в один рік, для нерухомих -- у два роки. Цим способом користувався набувач речі в тих випадках, коли, наприклад, під час здійснення манципації допускалися неточності у формальностях, а тому з огляду на строгість квіритського права покупець не набував права власності на річ, і квіритський власник міг навіть вимагати повернення останньої через суд.

Сервітути. Особливим видом речового права, що виникло вже в найдавніший період, були сервітути -- фіксоване в звичаях або законі і строго обмежене право користування чужою річчю. Сервітути з'являлися разом із приватною власністю на землю і необхідністю чіткого юридичного врегулювання взаємовідносин власників (чи володільців) сусідніх ділянок. З огляду на їх господарську важливість сервітути належали до категорії манципованих речей. Найдавнішими і найістотнішими з них були такі: право проходу через сусідню ділянку, право прогону худоби, право провезення навантажених візків, право відведення води з ділянки сусіда. Окремі сервітути передбачалися і Законами XII таблиць. Так, передбачалося, щоб дерева на висоті 15 футів обрізались колом, для того щоб їхня тінь не завдавала шкоди сусідній ділянці (VII, 9а); дозволялося збирати жолуді, що падають із сусідньої ділянки (Табл., VII, 10. Пліній. Природна історія. XVI, 5, 15).

2.2 Договір позики

Боргове рабство, узаконене ХТІ таблицями, відзначалося надзвичайною суворістю. Договір позики, за яким засобом забезпечення були «м'ясо і кров» боржника, називався в Римі пехит (нексум) -- кабала. За способом укладення нексум схожий на манципацію (свідки, мідь, формула). У разі прострочення платежу кредитор, користуючись дозволом суду, «накладав на боржника руку», що означало закувати в кайдани. Поміщений у підвал будинку кредитора боржник тричі виводився на міську площу молити про допомогу друзів і родичів. «Третього базарного дня боржники підлягали страті або надходили у продаж за кордон», що означало рабство (Табл., III, 5. Авл Геллій. Аттичні ночі. XX, 1, 46). Тим часом (тобто поки боржник знаходився в ув'язненні) він мав право помиритися (з позивачем), але якщо (сторони) не мирилися, то (такі боржники) залишалися в ув'язненні 60 днів. Протягом цього терміну їх три рази підряд у базарні дні приводили до претора на коміціум і (при цьому) оголошувалася присуджена з них сума грошей. Третього базарного дня вони підлягали страті або надходили в продаж за кордон, за Тибр. Коли в боржника виявлялося кілька кредиторів, закон встановлював: «Нехай розрубають боржника на частини» (Табл., III, 6. Третього базарного дня нехай розрубають боржника на частини. Якщо відітнуть більше або менше, то нехай це не ставиться їм у провину). За деякими свідченнями, цей припис не застосовувався буквально. Економічна вигода стимулювала кредиторів до продажу боржника в рабство. Визнавалося, що виплативши борг, громадянин повертав собі волю.

Боргове рабство найбільше загрожувало плебеям, позбавленим того захисту і допомоги, що надавали патриціям рід і курія. Ліквідація боргового рабства стала питанням гострої боротьби.

Правляча верхівка Риму пішла на поступки. У 326 р. до н. е. (через 250 років після закону Солона) боргове рабство було скасоване й у Римі (закон Петелія). Ніхто не міг більше, ніж злочинці, утримуватися в ув'язненні чи бути закованим у кайдани; за борги належало відповідати майном, а не тілом; закабалені були звільнені і було заборонено на майбутнє брати боржників у кабалу.

Страницы: 1, 2