Процес перетворення української народності в націю - рефераты, скачать рефераты, бесплатно рефераты

Рефераты. Процес перетворення української народності в націю

тже, можна вважати кінець XVIII ст. важливим етапом формування української нації. Підстави для цього висновку дають такі фактори. По-перше, приєднання величезних південних просторів (усунення загрози татаро-турецьких нападів) в основному визначили межі розселення українського етносу. По-друге, почалося продуктивне (з розрахунком на тривалу перспективу) освоєння власної території, оскільки масштабні міграційні процеси уже майже припинилися. Вони в окремих регіонах мали свої особливості. На Лівобережжі, Слобожанщині й частково Правобережжі найінтенсивніше заселення відбувалось у другій пол. XVII - першій пол. XVIII ст., в Новоросії - у другій пол. XVIII ст. Для західноукраїнських земель були характерні імпульсивні міграції, що мали час від часу і зворотний колонізаційний рух.

Першорядне місце в освоєнні незаселених земель належало українському народові. Поряд із ним активну участь брали вихідці з Росії, а також Білорусії, Литви, Молдавії, Грузії тощо. Певну частину населення Правобережжя у вказаний період становили польські селяни і міщани, а на західноукраїнських землях - німецькі та угорські колоністи) Заселення неосвоєних або запустілих земель проходило, як правило, двома шляхами: по-перше, у вигляді стихійної народної колонізації і, по-друге, спрямовувалось та визначалось царським урядом і місцевою владою. На характер і розвиток народної колонізації сильно впливала кріпосна політика, суть якої полягала в утрудненні переселення, у бюрократичній опіці переселенців.

Формування української національної території супроводжувалось появою нових великих економічних, політичних і культурних осередків - міст. Вони ставали центрами консолідації українського населення,

2. Економіка, соціальні відносини і український етнос
Зрушення в усіх галузях народного господарства, розростання старих і поява нових населених пунктів (особливо міст), динаміка товарно-грошових відносин готували саме той грунт, на якому й відбувалися зародження й розвиток народності українців, перманентне перетворення її у вищу суспільну форму - буржуазну націю (приблизно з XVII ст.).

Еволюція соціальних засад і зміни в економіці України в період пізнього феодалізму відбувалися у складних, неоднозначних суспільно-політичних умовах. З одного боку, входження у 1654 р. новоствореної Української національної держави у величезний господарський організм позначилось на розвитку продуктивних сил у сільському господарстві, ремеслі й промислах, на розгортанні мануфактурного виробництва та народженні міст - великих адміністративних і культурних осередків. З іншого боку, не можна не вказати і на негативну роль політики царизму стосовно українців (безпосередньо на тих етнічних землях, що ввійшли до складу єдиного державного утворення). Протягом другої пол. XVII - XVIII ст. самодержавство посилювало національно-колоніальні акції з метою зробити їх звичайними і провінціями без будь-яких ознак самостійності

Протягом другої пол. XVII-XVIII ст. на Україні відбувалося дальше поглиблення спеціалізації окремих галузей промисловості, відокремлення з традиційних професій ряду нових. Так, продукція рудень в основному задовольняла потреби сільського населення. . Зокрема, Палузька рудня (Новгород-Сіверське намісництво) спеціалізувалась на виготовленні залізних знарядь праці для землеробства, а на території Чернігівського намісництва у великій кількості виковувалися смуги заліза, сошники.

Одним із наслідків динаміки економічних процесів на Україні стало дальше відокремлення промисловості від землеробства. Джерела другої пол. XVIII ст. зафіксували, що значна частина міських, містечкових і навіть сільських трударів існувала частково або й виключно за рахунок прибутків зі свого ремесла чи промислу. Відхід від землеробства, праця у наймах на підприємстві чи підробітки "в людях", - перетворювали найбіднішу частину населення у спролетаризовану масу. Розвиток промисловості на Україні призвів не тільки до кількісного зростання передпролетаріату, а й до значної його концентрації в містах, містечках і навіть селах із досить великими підприємствами. Таке явище, безумовно, означало початок етапу зародження робітничого класу. Причому в різних галузях промисловості відбувалося формування кадрів "потомственних" робітничих людей. Про це, зокрема, свідчать набуті ними прізвища: Шуляр, Шкляр, Шкляренюк (пов'язані з виробництвом), Котляр тощо.

У другій пол. XVII ст., а особливо в XVIII ст. на українських землях економічний розвиток, зокрема в промисловості, зумовлював усе ширше застосування праці наймитів. У містах, містечках, а-. також селах внаслідок розшарування у середовищі селян, козаків і міщан з'явилися значні групи найманих робітників, для певної частини яких заробітки стають єдиним засобом існування використання найманої праці у промисловому виробництві свідчило про розклад традиційних форм ведення господарства й зародження нових капіталістичних відносин. Утворюється ціла система експлуатації найманих робітників, феодальний спосіб виробництва поступово витісняється капіталістичним. Цьому процесові значно сприяло первісне нагромадження капіталу. Шляхів для швидкого збагачення, насамперед для панівного класу, існувало чимало. Це пожалування їм земель, млинів, мануфактур тощо царським урядом і гетьманським управлінням, посилення експлуатації безпосередніх виробників, а також торгівля, лихварство, чумакування, відкупи. Найбільші капітали в другій пол. XVII-XVIII ст. зосередили у своїх руках шляхетські та старшинські родини Апостолів, Ґалаґанів, Маркевичів, Миклашевських, Скоропадських, Ханенків - на Лівобережжі; Кондратьєвих, Голуховичів, Квіток, Ковалевських,. Данилевських - на Слобожанщині; Браницьких, Жевуських, Любомирських, Понятовських, Потоцьких, Чарторийських - на Правобережжі. Більшість з них стають справжніми промисловими підприємцями.

Отже, зміни у сільському господарстві і промисловості, на Україні в досліджуваний період неспростовно засвідчували про визрівання у надрах натурального господарства капіталістичного укладу. Поступово він охоплював усі галузі феодального виробництва, впливаючи і визначаючи економічну структуру Української спільності.

Розвиток внутрішньої торгівлі, залучення до орбіти товарно-грошових відносин дедалі більшої частини населення позитивно позначилися на усій системі господарства. Зокрема, зростання попиту на хліб призвело до розширення посівів площ пшениці. З метою задоволення потреб ринку випасалися на степових просторах табуни коней, гурти великої рогатої худоби, збільшувалися отари звичайних та тонкорунних порід овець. Процес товаризації особливо вплину" на розвиток тваринництва в південних районах. Деякі з місцевих поміщиків (Шидловський, Прозоровський та інші) мали по тисячу і більше овець. Неозорі масиви земель, дешева робоча сила, зростаючий попит давали їм можливість у значних. масштабах розводити худобу для збуту на ринку. Товарно-грошові відносини проникали і в господарства селян, що зумовило появу товарного городництва. . Найбільшого свого поширення воно набуло поблизу великих міст і містечок.

На українських землях здавна влаштовувалися великі й малі ярмарки, торги й базари, їх кількість помітно збільшилася з середини XVII до кінця XVIII ст., що засвідчує про нарощування економічного потенціалу. Так, якщо 1665 р. відбулося лише40 ярмарок, то десь через сто років тільки на Лівобережжі їх щороку діяло уже 350. "У другій пол. XVIII ст. ярмарки збиралися щороку на Слобожанщині більш як 200 разів, а на Закарпатті - понад 70. Та чи не найбільшої слави зажили на цій ниві Полтавська і Чернігівська губернії, де тільки 1802 р. відбулося 394 ярмарки.

Дальше, поглиблення поділу праці, елементи спеціалізації в промисловості й частково землеробств сприяли зміцненню економічних зв'язків між окремими районами України. Таким чином утворився своєрідний "торговий" ланцюг від південних районів далеко на захід, охоплюючи Лівобережжя, Слобожанщину і Правобережжя. Через розгалужену систему ярмарків, торгів і базарів товари розходились по містах і селах, незважаючи на державні кордони, економічну політику урядів, природні рубежі, мита тощо. Ведучи торговельні операції, населення різних українських земель, як правило, не визнавало її політичної розчленованості, що свідчило про прагнення до економічної та національної спільності.

І які ж процеси відбувалися і в південних украінських землях, звідки значна частина товарів надходила до центральних районів Російської держави. ' Документи тих років засвідчують збільшення торгових операцій казни і окремих купців-підрядчиків, кількісне зростання ярмарків тощо. Зокрема, вироби з Новомиргорода (Єлисаветградський повіт) можна було придбати навіть у Москві.

Потрапляли російські товари, зокрема з найбільшого в Росії Макар'ївського ярмарку, який збирався біля Нижнього Новгорода, навіть на території західноукраїнських земель. На місцевих торгах і ярмарках можна було зустріти різноманітні вироби. Поти їх розвозили скупники по дрібних базарах у поміщицьких і казенних містах, містечках і селах. Зви чайно, роздрібна ціна на сільськогосподарську і промислову продукцію набагато зростала. Більшість і них перед цим побувала на харківських, роменських київських, бердичевських ярмарках. Зокрема, на Пів нічну Буковину з Росії, крім традиційної продукції тваринництва і хліба, привозилась солона риба, заячі, козячі шкіри, смушки, ікра тощо. Вони збувалися на ярмарках і торгах, а також вивозилися до іншої провінцій Австрії. Торговельні зв'язки західноукраїнські міста мали насамперед з Москвою, Києвом, НІ жином, Путивлем і Севськом.

У зворотному напрямку відправлялися текстильні й металеві вироби, предмети міського ремесла і селянського промислу, хутро, смушки, овчини, юхт папір. Товари, перш ніж потрапити до покупця, про ходили через митниці на кордонах між Польської) і Російською державами (Васильківську, Станківську, Сорокашитську, Кам'янські й ін).

Темпи розширення і навіть перспективи російсько-українського економічного взаємообміну, зал жали багато в чому і від транспортних зручності та безпечності перевезення виробів, прокладання нових доріг. Таким чином з'явилися ноі маршрути руху товарів, а старі, колись жваві й велюдні, забувалися.

Інтенсивність розвитку внутрішньої й зовнішньо торгівлі продуктивно позначилася на динаміці п> ступу всіх галузей господарства, спричинили значні, хоча й неоднозначні зміни етносоціального харатеру.

3. Українська державність
Державоутворення для населення українських земель хронологічно не збіглося з формуванням їх. нації. І формально, і об'єктивно це незалежні процеси. Більше того, зникнення (а фактично ліквідація) основних елементів середньовічної етнічної державності на Україні як наслідок централізаторської політики царизму, особливо Петра І й Катерини II, відбувається водночас з появою у надрах народності первісних ознак буржуазної нації. Та, як це не парадоксально на перший погляд, без розгляду феодальної держави (хоча б у загальних рисах) не можна в усій повноті усвідомити потенційні можливості українців при збереженні своєї національної самобутності, забезпеченні власного існування як. етносу. В період виникнення нації традиції усього попереднього розвитку продовжували позначатись на багатьох сферах духовного життя місцевого населення, навіки відкладалися у людській пам'яті. .

І все ж історичні реалії були такими, щоб українська феодальна державність з яскраво вираженими етнічними рисами у середині XVII ст. існувала уже в завершеному вигляді (це не суперечить тому факту, що окремі органи управління ще формувалися або не були законодавче закріплені) *. Народна ініціатива в один із найскладніших і переломних етапів історії створила життєздатний суспільно-політичний організм, який став важливим засобом у справі мобілізації всіх сил для відсічі польсько-шляхетської експансії та об'єднання (як передбачалося) України з Росією. Разом із тим не можна ігнорувати соціальний характер Української держави, яка стала надійним інструментом проведення політики козацької старшини і придушення антифеодальних виступів селянсько-козацьких мас.

Страницы: 1, 2, 3