Процес становлення української бібліограф - рефераты, скачать рефераты, бесплатно рефераты

Рефераты. Процес становлення української бібліограф

b>

2.3 Історико-бібліографічні дослідження української еміграції

Визначальну роль у проведенні історико-бібліографічних досліджень відігравало Українське товариство прихильників книги (УТПК) (1926) в Празі, яке очолював професор С.Сірополко. При товаристві працювала бібліотечно-бібліографічна комісія. Друкованим органом УТПК був часопис “Книголюб” (1927-1932). На сторінках журналу активно популяризувались покажчики і огляди історичної літератури українських та чеських бібліографів, публікувались статті з питань історії і теорії бібліографії (В.Біднова, Ю.Меженка, В.Сімовича та ін.).

Вагомий внесок у розвиток історичної бібліографії зробили С.Наріжний, П.Зленко, Д.Дорошенко, С.Сірополко, Л.Биковський, П.Богацький та інші вчені, більшість з яких, рятуючись від арештів і репресій в радянській Україні, змушена була емігрувати за кордон. С.Наріжний вважав бібліографію спеціальною історичною дисципліною, яка допомагає у дослідженні минулого України. У бібліографічному доробку С.Наріжного були огляди змісту українських та закордонних періодичних видань (“Чеський історичний часопис”, “Слов'янський огляд”), дослідження наукової спадщини учених і діячів культури (В.Антоновича, В.Біднова, Я.Шульгіна, Я.Голлого).

Наукові зацікавлення С.Сірополка мали різноплановий характер (дослідження питань історії, теорії, методики бібліографії та книгознавства, огляди літератури, біобібліографія). Величезна наукова спадщина вченого, аналіз його праць дають підстави вважати С.Сірополка одним з творців української історичної бібліографії і бібліографознавства.

Розвитку історичної бібліографії сприяли студії П.Зленка (загальні та галузеві покажчики, огляди змісту української періодики, біобібліографія, дослідження історії книги та маловідомих книжкових колекцій), зокрема: “Бібліографічний покажчик праць української еміграції, 1920-1930” (1932), “Приватні бібліотеки на Україні” (1937), “Симон Петлюра” (1939).

Л.Биковський залишив по собі велику рукописну і друковану спадщину (понад 500 праць). Він був фундатором двох історико-книгознавчих серій, до яких ввійшло понад 20 книжок, редагував та друкував бібліографічні періодичні та неперіодичні видання в еміграції (“Українське книгознавство” (1922), бібліотечний журнал Варшавської міської публічної бібліотеки (1929-1938), публікував статті про досягнення української і чеської бібліографії (“Українська бібліографія на еміграції” (1922), “Замітки про чеську бібліографію” (1927) тощо.

Бібліографія була невід'ємною складовою частиною історіографічних досліджень Д.Дорошенка. Його бібліографічна спадщина (покажчики, списки, огляди, науково-допоміжна бібліографія), як змістовне джерело досліджень минулого України, й сьогодні впливає на розвиток історичної думки.

Таким чином, на відміну від своїх співвітчизників, не боячись арештів і репресій, українські вчені в еміграції вільно популяризували власне бачення перспектив розвитку історичної бібліографії. Саме тому їх бібліографічна спадщина стала вагомим джерелом вивчення вітчизняної історії та діяльності української діаспори зокрема.

2.4 Розвиток видавничої бібліографії в 60-80-ті рр. XX ст.

У 60-80-ті роки було сформовано систему видавничих та видавничих бібліографічних посібників, в якій визначились три основні напрями бібліографічного інформування: перспективний, асортиментний та обліково-видавничий. Однак дана система не задовольняла повною мірою інформаційні потреби користувачів. У зв'язку з цим постійно ведеться пошук шляхів поліпшення видавничої бібліографічної інформації, удосконалюється її структура. Продовжується реорганізація видавничої та поліграфічної галузей. В той же час посилюється заідеологізованість книговидавничої справи. Характерним для даного періоду є поширення централізації у видавничій та видавничій діяльності.

Створення Книжкової палати пов'язане з Законом, ухваленим Радою Народних Міністрів і затвердженим Головою Директорії В. Винниченком 24 січня 1919 року «Про утворення Головної Книжної Палати в м. Києві ... для регістрації всієї друкарської продукції на Україні, наукового її систематизування та для обміну книжками з иншими книжними інституціями». 26 січня 1919 року було затверджено Закон «Про обов'язкову надсилку друкарнями, літографіями, металографіями та ин-шими подібними закладами до Повітових Комісарів примірників всіх видань» [20; 17].

На початку лютого 1919 року в Києві утворився Тимчасовий робітничо-селянський уряд. Згідно з наказом Народного комісара освіти В. Затонського за № 4 від 11 лютого 1919 року «... усі асигнування і намічені видачі по Міністерству Народної Освіти, затверджені попереднім урядом, залишені в повній силі і підлягають виконанню».

З 1920 року державний центр України переходить до Харкова. У березні місяці 1921 року в Харкові оголошено нову постанову «Про обов'язкову реєстрацію та збереження зразків творів друку».

Проте головні зміни постають у 1922 році, коли була видана постанова Ради Народних Комісарів «Про організацію Української Книжкової Палати і про забезпечення головних книгосхованок всіма виданнями республіки». За цією постановою з 27 червня 1922 року Центральний Бібліографічний відділ у Харкові перетворився в Українську Книжкову Палату, яка організовується при Державному видавництві УСРР [20; 18].

Діючи у Харкові з 1922 по 1989 роки, Книжкова палата була головною науково-бібліографічною й інформаційною установою України, центром національної бібліографії. У ній збирали і зберігали всю друковану продукцію, що виходила на терені України. Видавалися державні покажчики «Літопис книг» з 1924 року, «Літопис журнальних статей» з 1936 року, «Літопис газетних статей» з 1937 року, «Літопис образотворчих видань» (1937- 1990), «Літопис нот» (1954-1990), «Літопис рецензій» (1936-1990); ретроспективні покажчики: «Преса Укр.РСР», «Літопис періодичних видань УРСР» (щорічник), «Періодичні видання УРСР» (останній за 1976-1980 роки), «Друковані видання УРСР» (1947-1989), «Українська РСР у пресі СРСР і зарубіжних соціалістичних країн» (1956-1989); друковані анотовані картки на книги та журнальні статті. Всі ці бібліографічні покажчики були дуже популярними в усьому світі і незамінними у повсякденній праці для науковців, працівників освіти і культури.

2.5 Концептуальний розвиток видавничої бібліографії на сучасному етапі

Після переїзду до Києва (1989-1990) Книжкова палата об'єднується з видавництвом «Реклама» і перетворюється в республіканське бібліографічно-видавниче об'єднання «Книжкова палата ім. І. Федорова», а з 1993 року у Національне науково-виробниче об'єднання «Книжкова палата України».

Проте висококваліфіковані кадри залишились у Харкові, і виникли значні труднощі, пов'язані з організацією роботи Книжкової палати України в нових умовах. За короткий термін потрібно було сформувати професійний колектив Палати при величезному дефіциті професійних бібліографів і у час економічної кризи. Це позначилося на роботі Книжкової палати -- припинено видання літописів нот, рецензій, образотворчих і періодичних видань України, всі ретроспективні покажчики, а також друкованих анотованих карток [42; 22].

Для вирішення проблем державної бібліографії наказом Міністра у справах преси та інформації від 25 березня 1996 року було реорганізовано Національне науково-виробниче об'єднання «Книжкова палата України» у державну наукову установу з назвою «Книжкова палата України».

Упродовж 1996-2001 років до Києва з Харкова було перевезено 7 800 495 одиниць зберігання друкованої продукції. Відновлено випуск усіх літописів і започатковано видання нових літописів і довідників, які раніше видавала Всесоюзна книжкова палата у Москві, започатковано й здійснюється випуск періодичного журналу «Вісник Книжкової палати».

Із 1996 року Книжкова палата зробила перехід на нові інформаційні технології, створивши локальну комп'ютерну мережу і впровадивши нову технологію обробки бібліографічної інформації.

У 1997-2008 роках Книжкова палата України готувала і видавала серію бібліографічних покажчиків, довідників, каталогів, журналів. Серед них: Літопис книг (щомісяця); Літопис журнальних статей (двічі на місяць); Літопис газетних статей (двічі на місяць); Літопис картографічних видань (щороку); Літопис нот (щороку); Літопис образотворчих видань (двічі на рік); Літопис періодичних видань України,1997 (щороку); Літопис рецензій (щороку); Нові видання України (тричі на місяць); Вісник Книжкової палати. -- Науково-практичний журнал (щомісяця); Політика. Політичні науки. Економіка. Економічні науки. -- Реферативні журнали (щомісяця); Друк України. Щорічник (1997-2000 рр.) -- Статистичний збірник; Каталог видань України. 1997.-- Довідково-інформаційне видання; Королевич Н. Ф. Українські бібліографи ХХ століття. -- Навчальний посібник; Татари в Україні (1917-1941), Турки в Україні (1917-1941), Німці в України (1917-1941 роки), Євреї в Україні, (1917-1941 роки) 2 томи; Серія «Етноси України»; Термінологічний словник з бібліографознавства та соціальної інформатики; Календар знаменних і пам'ятних дат (щоквартальник); Видавництва, видавничі та книгорозповсюджуючі організації. 1997. -- Довідник; Друковані бібліографічні картки на журнальні статті та рецензії (двічі на місяць): повний комплект; Друковані бібліографічні картки на книги -- неанотовані (тричі на місяць): повний комплект.

Фонди друкованої продукції і бази даних Книжкової палати України перебувають під охороною держави та є її власністю.

Документальна пам'ять України, що зберігається в архіві Книжкової палати України ім. І. Федорова на 1 січня 2004 року налічувала 12,7 мільйонів одиниць зберігання. Це найповніше зібрання книг, газет, журналів і аркушевої продукції в Україні з 1917 року, яке повністю збережено і перебуває в доброму стані у м. Києві [49; 418].

Виникнення книгодрукування в Україні довгий час пов'язували з іменем першодрукаря Росії Івана Федорова. Стверджували, що перший російський друкар прибув до м. Львова, заснував там друкарню і 1574 року видав книгу «Апостол». Цю дату і вважали офіційною у визначенні заснування українського книгодрукування. 1974 року виповнювалося 400 років українського друку і Книжкова палата вийшла з пропозицією про присвоєння їй звання першодрукаря Івана Федорова. У січні 1974 року вийшла постанова.

3. АНАЛІЗ ОСНОВНИХ НАПРЯМІВ ДІЯЛЬНОСТІ НАУКОВО-ДОСЛІДНА КОМІСІЯ БІБЛІОТЕКОЗНАВСТВА ТА БІБЛІОГРАФІЇ ВСЕНАРОДНОЇ БІБЛІОТЕКИ УКРАЇНИ

Досвід перших років організаційної діяльності Бібліотеки (1918-1923) збирання фондів, їхнього первинного опрацювання довів необхідність створення центру, що координував би бібліотечну та бібліографічну роботу наукових бібліотек України, сприяв розв'язанню спільних проблем.

Після детального обговорення, співробітники ВБУ дійшли висновку, що його організація можлива лише на базі Всенародної бібліотеки України як визнаної національної бібліотеки, яка мала великий універсальний науковий фонд, розвинену структуру, акумулювала у своєму складі міцний колектив фахівців. Науково-дослідний інститут на базі Бібліотеки, будучи новою організаційною формою, повинен був поєднати усі переваги великої наукової бібліотеки і дослідної установи.

На нараді ініціативної групи у березні 1925 р. було ухвалено організувати на громадських засадах об'єднання під назвою “Науково-дослідний інститут бібліотекознавства при ВБУ” для колективного проведення наукових досліджень з проблем бібліотекознавства [32; 17].

Одним з перших наслідків діяльності новоствореного Інституту була організація за ініціативою ВБУ і діячів НДІБ Першої конференції наукових бібліотек України та її проведення в грудні 1925 р. у приміщенні Бібліотеки. Обговоривши основні проблеми діяльності наукових бібліотек, учасники конференції підтримали загальні підходи і підтвердили провідну позицію ВБУ у розвитку наукової діяльності та організації НДІБ як головного осередку бібліотечної науки в Україні.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5