Не дивлячись на свою поразку, революція 1848 - 1849 рр. в Італії мала велике значення в справі об'єднання країни. В полум'ї революції виховувались народні верстви. Гарібальді показав себе в цій революції одним із найкращих керівників в боротьбі за об'єднання Італії «знизу», за встановлення демократичної республіки.
За чотири роки вигнань Гарібальді побував в багатьох містах і країнах світу - в Тунісі і Гібралтарі, в Нью - Йорку, плавав на кораблях у побережжі Австралії і Китаю. Не одноразово доводилось працювати на різноманітних роботах. Вигнання Гарібальді відбулось за таких умов, що в серпні 1849 р. Венеціанська республіка була пригноблена. Австрійці знову господарювали в Південній і Центральній Італії, всюди процвітала реакція. Гарібальді бачив, що йому не уникнути гонінь, але при цьому сподівався, як тільки почує голос знову повсталої Італії, повернеться [5, с. 82 - 88].
Венеція фактично після наступу на Римську республіку залишилась одним бастіоном революції - вільним. Майже рік з невеликими переривами народні верстви Венеції мужньо боролись проти австрійських військ. На оборону Венеції повстало все населення міста.
Знаходячись майже в повній блокаді з суші і з моря, - місто переживало важкі труднощі: фінансові, економічні, продовольчі. Але коли командуючий австрійською армією у Венеціанській області повідомив Маніна про підписане в Новарі перемир'я і запропонував Венеції капітулювати, Асамблея Венеціанської республіки постановила, що «Венеція буде чинити опір австрійцям до останньої краплі крові».
Великого опору набула боротьба венеціанських патріотів починаючи з травня 1849 р., коли ворог закінчивши воєнні дії проти П'ємонту сконцентрував всі сили навколо Венеції. Кожного дня австрійці здійснювали обстріл міста. Було зруйновано 2/3 території Венеції. На початку серпня Венеція переживала трагічні дні. Закінчилися майже всі запаси продуктів, в місті панував голод, епідемія, холера. 5 серпня була скликана асамблея. Манін виступив з повідомленням про становище в місті. «Наше становище жахливе, - говорив Манін. Ми близькі до того, що споживатимемо останній кусочок хліба... Не вистачить людей, щоб перевозити і заховувати трупи. Полум'я від бомб і гранат примножуються з кожним днем, кожною годиною... Виходять воєнні запаси. Цивільна гвардія дезорганізована в результаті відступу з одної частини міста в іншу» [12, с. 107 - 108].
Після бурхливої дискусії асамблея доручила Маніну вступити в переговори про капітуляцію. 22 серпня 1849 р. героїчне місто капітулювало. Останнє вогнище італійської революції було знищено.
Ще за два тижні до того - 6 серпня в Мілані був підписаний мирний договір між Сардинським королівством (П'ємонтом) і Австрією. Згідно цього договору П'ємонт повинен був сплатити Австрії 75 млн. франків контрибуції; кордони П'ємонту визначались в рамках існуючих до початку війни і встановлених Віденським конгресом. Австрійське панування знову було встановлено по всій Ломбардо - Венеціанській області. Буржуазна революція 1848 - 1849 рр. в Італії не виконала своїх основних завдань: вона не принесла національного об'єднання і не визволила країну від іноземного гніту. На відміну від попередніх революційних виступів в Італії, які охоплювали лише окремі місцевості або області, ця революція носила всезагальний характер, але була придушена за допомогою інтервенції. Головна проблема італійської революції полягала в тому, що вона досягла свого кульмінаційного пункту лише тоді, коли європейська революція відбувала останню фазу розвитку. Революційний уряд в Римі і Тоскані був утворений після перемоги липневої контрреволюції в Франції. Замість допомоги від європейської революції італійський національно-визвольний рух очікував розгрому європейськими реакційними силами [8, с. 54-56].
Однак перемога контрреволюції в Італії зумовлювалась не тільки внутрішніми, але й зовнішніми чинниками. Італійська буржуазія, яка очолила революцію, не взмозі була довести її до переможного кінця. Буржуазія не була однорідною, і у відношенні з своїми інтересами різні її верстви виношували різну мету і завдання. Пролетарі міст, хоча й приймали участь у революції, але не змогли стати керуючою силою. Робітники не мали і не могли тоді мати своєї власної партії і не відігравали самостійної ролі. [14, с. 82-85]
Партія поміркованих лібералів, яка відображала інтереси великої буржуазії яка очолила революцію на першому етапі, до серпня 1848 р. була залякана розмахом революції. Охоплена страхом перед повсталим на боротьбу народом, партія протягом революції пішла на згоду з монархією. Говорячи про причини поразки італійської революції 1848 р., Антоніо Грамші відзначав, що «невизначена, боязка, двухзначна... політика, яка проводилась правими п'ємонтськими партіями, була головною причиною поразки». Грамші дальше підкреслював, що ці партії прагнули не до об'єднання Італії, а до п'ємонтської експансії. Серед італійських лібералів була значна частина землевласників, які здавали селянам землю в оренду. Ця верства більш за все боялась аграрної революції [5, с. 199 - 200]. Після серпня 1848 р. в деяких італійських областях (в Папській області, в Тоскані) революція прийняла буржуазно - демократичний характер. Керівництво взяли в свої руки революційні демократи, дрібно - буржуазні елементи. Але і це найбільш революційне крило буржуазії не пов'язало національний рух з аграрною революцією. Революційна буржуазія відносилась до селянства з недовірою, недооцінювала його одну із рушійних сил революції. Тому в більшості італійських областей селянство не підтримувало революцію.
Досвід цієї революції видався досить корисним при підготовці до наступних етапів боротьби за національне об'єднання. Важливе значення мав той факт, що революція розхитала устрій феодально - абсолютистської системи і тим самим створила передумови для розвитку Італії по капіталістичному шляху.
Революцію 1848 - 1849 рр., Бальбо, вважав «революцією реформ» для втілення яких об'єднались народи і області півострова. Згідно твердження Бальбо, вибрання Пія IX на папський престіл являлось початком революції, а головними ініціаторами її були В. Джоберті і Карл Альберт. Бальбо, як і інші історики і мемуаристи ліберального напрямку історіографії, всяко виголошують реформи Пія IX і відводять основну роль в революції партії поміркованих лібералів. Після придушення революції відомі демократичні діячі - Дж. Мадзіні, Ф. Орсіні, К. Пізакане, К. Катансо, Дж. Феррарі, Дж. Монтанеллі - опублікували спогади, статті і нариси.
Один з відомих демократичних діячів Ф. Орсіні, який приймав активну участь в революції 1848 - 1849 рр. в своїх спогадах розвіяв легенду про лібералізм папи. Він відзначав, що Пій IX не поспішав з проведенням реформ, але йому був відкритий лише один шлях: суспільна думка спонукала його дати реформи і робити поступки.
Буржуазна революція в Італії була придушена іноземними інтервентами, які виконували свої далекоглядні плани. Однак революційна ситуація доказала і те, що демократичні сили висловлювали свої певні прагнення, і прокладали шлях до незалежності. Революційна хвиля пройшла по багатьох областях Італії: Венеції, Генуї, острові Сицилія, Ломбардія. Однак в ці дні важкі сили визвольного руху були дезорганізовані і не було такої партії, яка могла би об'єднати народні маси і готувати їх до нових битв. Навіть після придушення революції табір поміркованих лібералів і демократичні сили переживали глибоку кризу. Багато хто з поміркованих лібералів перейшов в табір реакції, разом з тим відбувалась внутрішня консолідація лібералів. Частина демократичних діячів стала схилятись до політики п'ємонтських поміркованих лібералів.
Окрім того, після придушення революції у всіх італійських областях, за виключенням Сардинії, були відмінені конституції. Реакція панувала всюди. Тисячі патріотів були кинуті в тюрми, сотні було страчено. Іноземний гніт ще більше посилювався. Австрійські війська, крім Ломбардо - Венеціанської області були розміщені в північній частині Папської області і в Тоскані. В Римі знаходився французький гарнізон.
Погіршилось матеріальне становище широких народних верств. Італійські області відчували фінансові труднощі. Це викликало тимчасове поступове економічне піднесення. Поганий урожай на початку 50-х рр. викликав збільшення цін на продукти і голод. Повільні темпи економічного розвитку в першій половині 50-х рр. призвели до збільшення безробіття.
Ці обставини викликали глибоке невдоволення і бунти народних верств. Об'єднання Італії, скинення іноземного гніту і після поразки революції залишилось першочерговою історичною задачею.
В об'єднанні країни була заінтересована не тільки буржуазія, але і частина дворянства, земельна власність якого все більше втягувалась в систему капіталістичного господарства. Велику роль, окрім того, відіграв Джузеппе Мадзіні, який прагнув об'єднати різні групи демократів, всі національні сили довкола прапору боротьби за об'єднання країни і звільнення від іноземного гніту. Більше того, велику роль в революції відіграв Гарібальді, який тримав протягом цілого 30 квітня оборону Риму, визволив Неаполітанське королівство. Саме такий характер носила революція в Італії 1848 - 1849 рр. і мала ряд, як негативних так і позитивних наслідків, показуючи при цьому свої прагнення до незалежності, свободи, об'єднання.
Висновки
Революція 1848--49 рр. в Італії - буржуазна революція, в завдання якої входили ліквідація феодально-абсолютистських порядків, знищення державної роздробленості і гніту іноземця (австрійського), створення єдиної національної італійської держави. На першому етапі революції (січень -- серпень 1848 р.) на чолі антифеодального національного табору стояла ліберальна буржуазія. Вона виступала під гаслами звільнення і об'єднання країни «зверху» довкола Савойської династії або римського папи Пія IX.
Початок революції поклало народне повстання 12 січня 1848 р. в Палермо (Сицилія). У лютому -- березні 1848 р. в Королівстві обидвох Сицилій, Сардінському королівстві, Великому герцогстві тосканському і Папській державі були проголошені помірні буржуазні конституції; у ряді держав утворилися конституційні уряди. У березні 1848 р., в результаті народних повстань, скинули австрійське іго Ломбардія і Венеція (у Венеції 22 березня була проголошена республіка), в герцогствах Парма і Модена була повалена влада проавстрійських правителів. У обстановці стрімкого зростання патріотичного руху почалася війна за незалежність. Проте пораженська тактика верховного головнокомандуючого італійськими військами Карла Альберта і його оточення, викликана корисливими династичними цілями, а також страхом перед назріваючою народною війною, ослабила табір революції, що у свою чергу дало можливість підняти голову внутрішньої феодально-монархічної контрреволюції. 29 квітня Пій IX виступив із закликом про припинення війни з Австрією. 15 травня був здійснений контрреволюційний переворот в Неаполі. Після поразки під Кустоцой (25 липня) Карл Альберт уклав ганебне перемир'я, що повернуло Ломбардію і Венецію під владу австрійських Габсбургів.
Восени 1848 р. розвернувся другий етап революції, що ознаменував вищий рівень її розвитку. Його очолили буржуазні революціонери-демократи (Дж. Мадзіні, Дж. Гарібальді і ін.). Вони висунули програму демократичного перетворення і об'єднання країни «знизу», що передбачала розгортання народної війни проти Австрії і скликання Всеіталійських засновницьких зборів для вирішення питання про майбутній державний устрій Італії; мадзіністи вимагали проголошення єдиної Італійської республіки.
Опорними центрами революційної боротьби, що поновилася, стали Венеція і Тоскана, де в результаті народних виступів до влади прийшли представники демократичного національно-революційного руху, а з листопада 1848 р. -- Папська держава. 16 листопада 1848 р. в Римі спалахнуло народне повстання, в результаті якого утворився світський уряд. 9 лютого 1849 р. була проголошена Римська республіка. На чолі неї встав Тріумвірат (з березня ним керував Дж. Мадзіні).
Соціально-економічне законодавство Тріумвірату (найбільш прогресивне часів революції) відображало в певній мірі вимоги соціальних прошарків, що були надійною опорою республіки. Враховуючи інтереси міської дрібної буржуазії, воно було направлене на розвиток торгівлі і ремесла, чому повинні були сприяти відміна податків, що сковували їх, і звільнення крамарів від сплати заборгованості казні. З метою поліпшення життєвих умов бідноти були встановлені тверді ціни на сіль, прийняті заходи по організації суспільних робіт (щоб зменшити безробіття), а бідняки були переселені в реквізовані церковні будівлі. Найбільш важливим був закон, що передбачав націоналізацію церковних земель і передачу значної її частини у вічну оренду бідному селянству. Це була єдина спроба впродовж всієї революції відгукнутися хоч би декретом на потреби селян. Нарешті, особливим законом було забезпечено озброєння народу для боротьби з інтервентами . Проте прагнення буржуазних демократів до компромісу з помірним крилом буржуазії, нерішучість в боротьбі з контрреволюцією підірвали сили Римської республіки. Обмеженість демократичного руху ще різкіше виявилася в Тоскані і Венеціанській республіці. Тосканський тріумвір (Ф. Гверрацци і ін.) не зважився офіційно проголосити республіку в Тоскані. Вони чинили опір також об'єднанню Тоскани з республіканським Римом, аналогічну позицію зайняв венеціанський Тріумвірат (Д. Манін і ін.).
20 березня знов почалася війна проти Австрії. Але три дні опісля армія Карла Альберта потерпіла поразку при Новаре. Військовою катастрофою скористалася зовнішня і внутрішня контрреволюція. У травні 1849 р. австрійська армія зайняла Флоренцію, де ще до того стався монархічний переворот, а війська неаполітанських Бурбонів, вигнані в 1848 р. з острова Сицилія, знов опанували острів. З липня 1849 р. об'єднаними силами європейської контрреволюції (Франції, Австрії, Іспанії, Королівства обидвох Сицилій) була розгромлена Римська республіка, в героїчній обороні якої величезну роль зіграв Дж. Гарібальді. Останньою (22 серпня) лягла затиснута в кільце облоги Венеція.
Революційна боротьба італійського народу зустрічала підтримку прогресивних сил у всіх європейських країнах. К. Маркс і Ф. Енгельс виявив глибоку цікавість до подій на Апеннінському півострові, розглядаючи їх як важливу складову частину загального фронту боротьби пригноблюваних народів проти феодально-абсолютистської реакції і чужоземного гніту, головним носієм якого в Європі була Габсбургськая Австрія.
Поразка революції викликана рядом причин. Найвищий її підйом збігся періодом спаду революційного руху в Європі, що сприяло створенню інтервенціоністського блоку держав. Ослабило революцію також відсутністю єдності між окремими її вогнищами. Проте одна з основних причин поразки революції полягала в тому, що буржуазія, у тому числі і найбільш прогресивні її шари, не виявилася здатною здійснити до кінця свою роль гегемона, здійснити поставлені історією завдання. Так, передове її політичне крило - буржуазні демократи не зуміли створити міцного союзу з народними масами, перш за все з селянством, не зважившись пов'язати антифеодальний, національно-визвольний рух з селянською боротьбою за землю.
Не дивлячись на поразку, революція 1848--49 рр. в Італії, що прийняла в періоди найвищого підйому буржуазно-демократичний характер, зробила значний вплив на подальший розвиток визвольного руху італійського народу. Це була перша буржуазна революція, що розвернулася в Італії в загальнонаціональному масштабі. Виявивши революційну самодіяльність мас, вона збагатила італійський народ бойовим досвідом і укріпила традиції боротьби за незалежність, демократію і свободу Італії.
Список використаних джерел і літератури
1. Авербух Р.А. Революция и национально-освободительная война в Венгрии. 1848-1849 гг.- М., 1965.
2. Авербух Р.А. Революция в Австрии (1848-1849 гг.). - М., 1970.
3. Берти Д. Демократи и социалисты в итальянском Рисорджименто. - Новая и новейшая история. - 1965. - № 4. - С. 53 - 62.
4. Бондарчук В. С. Крестьянство.: Аграр. отношения и социал. движение в Сардинском королевстве. - М.: Изд- во МГУ. - 1980. -236 с.
5. Виллари Р. Движение за реформи и зволюция итальянской деревни в XVIII в. В свете последних исследований. - В кн.: Проблеми советско - итальянской историографии. - М. - 1966. - С. 105 - 132.
6. Жаботинський В. Мракобіс: Італія Гарібальді // Жаботинський В. Вибрані статті з національного питання. - Сучасність. - 1983. - С. 80 -88.
7. Зак Л. А. Венский конгрес и итальянский вопрос. В кн..: Європа в новое и новейшее время. - М. - 1964. - С. 175 - 205.
8. Итенберг Б. С. Завершаючий етап воссоединения Италии в оценке легальной и подпольной печати России. - В кн.: Розсип и Италия. -М, 1968.-С. 211 -216.
9. Канс С.Б. Революция 1848 г в Австрии и Германии. - М.,1948.
10. Кин Ц. И. Италия конца XIX века. - М: Наука. - 1971. - 200 с.
11. Кирова К. 3. Джузеппе Мадзини и утопический социализм (1830 -1840). - В кн.: История социалистических учений. - М. - 1964. - С. 58 -74.
12. Ковальская Н. И., Веселовский А. Н. Итальянское Рисорджименто // Проблема итальянской истории. - М. - 1987. - С. 229 - 249.
13. Ковальская Н. И. Италия в борьбе за национальную независимость и единство: От революции 1831 г. к революции 1848 - 1849 гг. - М.: Наука.-1981.-272с.
14. Лишила А. К. Русский гарибальдиец Мечнико Лев Илич. - В кн. Россия и Италия. - М. - 1968. - С. 167 - 186.
15. Мижано К. Ф. Итальянское Рисорджименто и передовое общественное движение в России XIX века . - В кн. Россия и Италия.-М.-1968.-С. 95- 133.
16. Моронцева О. В. Жизнь и деятельность Джузеппе Гарибальди. Современный взгляд // Новая и новейшая история.- 2002. - № 1. - С.152-172.
17. Невлер В. Е. Народные движения и восстания в Сицилии в 1859 - 1860 гг. - В кн.: Невлер В. Е. Демократические силы в борьбе за обьединение Италии. 1831 - 1860. - М. - 1982. - С. 224 - 282.
18. Невлер В. Е. Демократические сили в борьбе за обьединение Италии. 1831-1860.-М.-1982.-С. 154-210.
19. Невлер В. Е Даниэле Манин и Венецианская республика 1848 - 1849 гг. - М: Наука. - 1971.
20. Невлер В. Е. Мартовское восстание 1848 г. в Венеции. // Новая и новейшая история.- 1976. - № 2. - С. 105 - 119.
21. Невлер В. Е. Поход гарибальдиискои тисячи и массовые движения в Южной Италии. - В кн.: Проблеми итальянской истории. - М.- 1975. -С. 192-220.
22. Невлер В. Е. Новейшие роботи итальянских историков об обьединении Италии. // Вопросы истории. - 1964. - № 4. - С. 173 - 181.
23. Невлер В. Е. Джузеппе Мадзини и создание первых организаций итальянских робочих. // Новая и новейшая история. - 1980. - № 6. - С. 25-31.
24. Невлер В.Е. Джузеппе Гарибальди и его век. - В кн.: Дж. Гарибальди. Мемуары. - М. - 1978.
25. Степанова Е.А. и Левиова С.З. Борьба за единую демократическую Германию в период революции 1848-1849 годов. - М., 1955.
26. Революции 1848-1849 гг. Т.1-2. Под редакцией Ф.В.Потемкина и А.И.Молока. - М., 1952.
Удальцов И.И. Очерки по истории национально-политической борьбы в Чехии в 1848 г. - М., 1951.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5
