Другою метою реформи був перерозподіл влади, але при збереженні ведучої ролі партії. Саме з цією метою були організовані вибори з участю великого числа конкуруючих між собою кандидатів, з розрахунком тим самим повернути законність партійному керівництву, зганьбленому сталінізмом і «брежнєвським застоєм», і перетворити партію на силу, здатну виступати з пропозиціями перетворень і проводити їх в життя.
Реформа почалася з різного роду політичних та організаційних заходів, прийнятих на пленумі ЦК партії в січні 1987 р.: альтернативні вибори; таємне голосування при обранні відповідальних партійних працівників; вибори кандидатів на самому підприємстві; введення нових форм і механізмів участі трудящих в управлінні підприємствами. Практичні результати цих заходів залишалися дуже скромними аж до весни 1989 р. Так, під час місцевих виборів 21 червня 1987 р. альтернативні кандидатури були представлені тільки у 0,4% виборчих округів; всі вони, по суті, пройшли попередній відбір у партійних інстанціях. Місцеві власті, за рідким винятком, поводилися відносно нововведень пасивно або влаштовували обструкцію; що ж до «маси», то вона виявила глибокий скептицизм.
Висунення XIX партійною конференцією (28 червня - 1 липня 1988 р.) важливого проекту конституційної реформи (прийнятого Верховною Радою СРСР в жовтні 1988 р.) стало другим етапом політичних перетворень, який нове керівництво розглядало як вирішальний.
Ця реформа, зрештою, привела до встановлення дворівневої представницької системи - З'їзд народних депутатів СРСР і Верховну Раду СРСР, обрану з депутатів з'їзду, і заснування поста президента СРСР, наділеного широкими повноваженнями.
Колишня Верховна Рада, псевдопарламент - декорація, позбавлена якої-небудь влади, орган, який реєстрував партійні та урядові рішення, - був замінений новою Верховною Радою, постійним органом, який нараховував 544 члени, обраних таємним голосуванням на з'їзді народних депутатів, що складався з 2250 депутатів із п'ятирічним терміном повноважень. З них 1500 депутатів обиралися населенням країни і 750 партією, профспілками та громадськими організаціями. У функції з'їзду входило проведення конституційних, політичних, соціальних та економічних реформ, а також обрання, нарівні з Верховною Радою СРСР, президента країни, який керував зовнішньою політикою та обороною, призначав прем'єр-міністра і т.д.
Пропонуючи таку систему, автори реформи хотіли відкрити двері з'їзду найбільш рішучим прихильникам перебудови, намагаючись уникнути несподіванок на виборах в округах. З іншого боку, встановивши сильну президентську владу в особі Генерального секретаря ЦК КПРС, законність якої відтепер залежала - хоч би непрямо - від народного волевиявлення, вони намагалися захистити його від підступів апарату. Для Горбачова, обраного 15 березня 1990 р. союзним з'їздом народних депутатів президентом СРСР, цей аспект реформи був вирішальним, оскільки дозволяв йому долати протидію, яку чинило Політбюро ЦК КПРС, де засідали ного колеги, що далеко не завжди розділяли політику генсека.
Конституційна реформа викликала критику як консерваторів, так і радикалів, прихильників перебудови, яких очолив Б.Єльцин. Для радикалів реформа була неповноцінною, оскільки запропонована система не була ні прямою, ні рівною і до того ж зосереджувала надто багато влади в руках президента - Генерального секретаря ЦК КПРС. Крім цього, виборчий закон внаслідок своєї нечіткості залишав широкі можливості для різних маніпуляцій, що й довів хід виборчої кампанії в березні 1989 р. Проте, якщо апарату і вдалося в багатьох випадках зберегти свої позиції, то використані при цьому методи, викриті рядом засобів масової інформації, сприяли прискоренню політизації радянських людей. На відміну від Горбачова Єльцин зумів використати до своєї вигоди цю нову ситуацію і рішуче пішов демократичним шляхом. Обраний на загальних виборах, президент Росії зміг перевершити відносно легітимності президента СРСР, який отримав свій пост із рук парламентаріїв, які в значній частині домоглися свого положення за допомогою політичних маніпуляцій. Загалом вибори народних депутатів в березні 1989 р. і потім навесні 1990 р. означали величезний розрив з політичною практикою, встановленою після 1917 р.
Всі ці зміни відбувалися в атмосфері демократизації громадського життя, чому сприяли підготовка і прийняття законів з метою заснування «правової держави» і розквіт численних «неформальних об'єднань».
У резолюціях XIX партійної конференції було визнано, що радянське право служило не суспільству, а державі, являючись тим інструментом, який дозволяв державі проводити свою політику та захищати всемогутність його адміністрації. Прагнення подолати спадщину сталінізму, гарантувати права громадян, бажання гідно й цивілізовано виглядати в очах всього світу можна вважати першою підставою переходу до побудови правової держави. Другою стала необхідність створення правової бази для економічних реформ. Нове керівництво країни засудило «адміністративно-командний стиль», піддавши критиці надмірну владу адміністративних органів, які постійно вторгалися в діяльність підприємств, ігноруючи при цьому закони.
Нарешті, сама політика демократизації, яка привела до виникнення численних неформальних об'єднань, перетворила багатотисячні мітинги та демонстрації на звичайне явище, зажадала розробки і прийняття відповідних юридичних положень і процедур. У зв'язку з цим в 1988-1990 рр. було прийнято ряд законів та указів, розпочато підготовку інших.
Серед найбільш важливих були: закон про право громадян на судове оскарження неправомірних рішень адміністрації; постанова про періодичні переатестації фахівців; закон про державну безпеку; закон про пресу та засоби масової інформації; закон про громадські організації; закон про в'їзд і виїзд з СРСР. Було розпочато перегляд Основ карного законодавства (зокрема, відмінені статті про «антирадянську пропаганду» і т.п.), законодавства відносно релігії і т.д.
Лібералізація політичного клімату прискорила й перевела на новий рівень процеси розвитку та об'єднання десятків тисяч «неформальних» груп і організацій. Хоча далеко не всі з них включилися в політичну діяльність, починаючи з 1988 р. число груп, які вважали себе «політичними», продовжувало рости. Багато хто з них об'єднувався в союзи, асоціації або народні фронти - прообрази політичних партій. Найбільшою активністю із самого початку відрізнялися Комітет Карабаху, народні фронти Литви, Латвії та Естонії, Демократичний союз у Москві та в Ленінграді, очолені колишніми дисидентами, які прагнули, передусім відновлення справжнього плюралізму, товариство «Пам'ять», яке об'єднало русофілів, ультранаціоналістів та антисемітів. В основі створення неформальних об'єднань не завжди лежала чітка політична програма, часом вони виникали в процесі розв'язання практичних проблем, пов'язаних із повсякденним життям (особливо екологічних).
Перший комітет суспільного самоврядування був створений у московському мікрорайоні Братеєво, відомому своїм важким екологічним становищем (відповідно організаторами комітету були місцеві неформальні екологічні групи). Після створення комітет провів ряд заходів, направлених на захист здоров'я населення, організацію культурного життя, розв'язання соціально-побутових проблем у районі. Поява тисяч незалежних «зборів трудових колективів», «рад підприємств» і навіть легальних «страйкових комітетів», які, перевищуючи в деяких випадках надані новим законом про державне підприємство права, також стали «мікроцентрами» влади, свідчила про тиху революцію, завершенням якої стало скасування або відсторонення від реальної влади колишніх профспілкових та політичних структур. Цей процес примушував згадати про події, що відбувалися в 1917 р: утворення «сузір'я» автономних центрів влади, що з кожним днем робило все більш очевидною слабкість традиційних політичних інститутів.
Виявлена в масі воля до розкріпачення соціального життя, велика кількість комітетів, організацій, груп, народних фронтів, які народилися у вогні нонконформізму, жарини якого тліли у період «застою», все більш явно вказували на обмеженість та суперечність часткової, спотвореної демократизації. Неповноцінність останньої найбільш яскраво виражалася в прагненні до збереження однопартійної політичної системи, монополії КПРС на аналіз загальнополітичних проблем і розробку стратегічних концепцій. Але що ж залишалося «відродженим» Радам?
Починаючи з літа 1990 р. перехід до багатопартійності став питанням, яке вимагало негайного вирішення Розумінню цього у величезній мірі сприяла весняна перемога Єльцина та його вихід з партії в липні на останньому, XXVIII з'їзді КПРС . Цей демарш Єльцина був з повним правом витлумачений як перший крок до конституювання нової масової партії.
Особливо значні зміни в країні сталися в області зовнішньої політики. Вони супроводжувалися послідовною і всеосяжною критикою колишніх підходів. «Критичний аналіз минулого показав, - можна прочитати в тезах, прийнятих XIX партійною конференцією, - що й на пашу зовнішню політику наклали відбиток догматизм, суб'єктивістський підхід. Було допущене її відставання від фундаментальних змін у світі, не в повній мірі реалізовувалися нові можливості для зниження напруженості та більшого взаєморозуміння між народами. Домагаючись військово-стратегічного паритету, в минулому не завжди використовували можливість забезпечити безпеку держави політичними засобами і в результаті дали втягнути себе в гонку озброєнь, що не могло не позначитися на соціально-економічному розвитку країни і на її міжнародному становищі».
Цей крутий поворот (згідно М.Татю, «мова тут йде вже про фундаментальний перегляд концепцій, які визначали обличчя радянської зовнішньої політики») отримав ґрунтовне «теоретичне» обґрунтування, назване «новим мисленням», зусиллями ідеологів перебудови і самим Горбачовим у його книзі «Перебудова і нове мислення для нашої країни і для всього світу», яка вийшла в 1987 р.
Журнал «Комуніст» в № 7 за 1988 р. опублікував тези для обговорення, озаглавлені «Соціальний прогрес у сучасному світі», суть яких полягала в наступному. Три «світи» людської цивілізації - капіталістичний, соціалістичний і третій світ - сьогодні знаходяться у глибокій взаємозалежності. Вони належать єдиному світу, в якому вже неможливо досягти переваги військовими засобами. У рівній мірі віджила своє і практика оцінки міжнародних подій виключно через призму конфронтації між Сходом та Заходом. Ідеологія повинна підкоритися реальним умовам, в яких існує світова спільнота. У розв'язанні специфічних проблем, пов'язаних з протистоянням окремих країн та регіонів, потрібно виходити з глобальних тенденцій і залежностей. Перед обличчям нових задач демаркаційна лінія між силами прогресу і силами реакції більше не співпадає, в широкому розумінні, з кордонами, що історично склалися між країнами та блоками, і навіть між класами та партіями.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7
